Автор про себе. Народився у Чернівцях 17 квітня 1969 року. Фах – філолог; соціальний статус – нероба; покликання – письменник. Українець.

Автор про себе. Народився о 3 ранку у понеділок 17 жовтня 1983 року у кременчуцькому пологовому будинку на Полтавщині. Пам’ятаю, як одразу ж неприємно блиснуло в очі сонце, тобто світло лампи, а потім з цього світла з’явилася щаслива мармиза і радісно вигукнула: «Мамаша! У вас мальчік!». Ця щаслива мармиза зараз уже головлікар пологового будинку. Я коли бачу в газетах  її світлину, мимоволі здаюся в полон ностальгії.

Про автора. Мешкає в Запоріжжі. Член літературного клубу «99» та літературної групи «Сталкінґ хронотвору». Друкувалася у альманасі «Нова проза» (№6), запорізькій періодиці.

 Скиба Р. С. П’ятизнак, або Життя і нежить. Поезія. – Львів: Апріорі, Київ: Маузер, 2008. – 292 с.

«Хто прокинеться першим, збагне, що вертатись - клопіт», - так починається поезія Р. Скиби «Одіссея-2000», яка відкриває останню з п’яти збірок, що склали його нову книжку зібраного «П’ятизнак, або Життя і нежить». Очевидно, сам поет якнайкраще знає, наскільки це клопітно – вертатись, але, тим не менше, таки робить це знову і знову, хоча й стверджує: «Я не хочу вертатись першим, / Бо із перших росте трава». А проте – «Повертається плазма у жерла загаслих вулканів…»

Про автора. Народилася 9 липня 1982 р. Львів’янка, за фахом міжнародник-політолог, випускник ЛНУ ім. І.Франка. Працює у сфері Public Relations, також займається перекладами англійської та шведської мов. Пише вірші та прозу з дитинства, друкується у літресурсах в Інтернеті. Захоплення: сучасне мистецтво, альтернативна музика, психологія, подорожі.

Автор про себе. Книг наразі не видавав, натомість видали йому – паспортну книжечку. Згідно з цим потішним документом народився 29 листопада 1987 року, і поки що ніхто цього вельми точного факту не спростовує. Живе у Хмельницькому і на даний час постійно відвідує заняття в місцевому університеті, звідки виносить переважно не знання, а теми для своїх творів. Писати його навчили бабуся і перша вчителька, десь в 1993-му, а півтора десятка років потому старший брат Денис переконав його, що знання алфавіту деякою мірою зобов’язує людину, в результаті чого з’явились, зокрема, нижчеподані оповідання, які згодом стали частиною неопублікованого роману.

Хронічно не любить мобільних телефонів, але що ж поробиш. Бажає всім читачам приємного прочитання, доброї ночі й смачного.

Євгенія Найчук. Життя ожини. – Полтава: Полтавський літератор, 2006. – 60 с.

 Що ми знаємо про ожину? Ну, принаймні з довідника дізнаємося, що ожина – це кущ, пагони, якого всипані колючими шипами із соковитими та трохи кислуватими на смак плодами.

  Мова ж ітиме тут не про ожину як суб’єкт рослинного світу, радше світу духового, світу невидимого і всуціль (внаслідок) ірреального. Але разом з тим, переплетеного магічними паралелями з тим першим, що є його невід’ємною часткою, ніби інтерпретацією, продовженням вже  у зовсім іншому вимірі…

Автор про себе. Немає жодного сумніву в тому, що я народився. Свідчити може запис у метричній книзі. Ну що ж, народився, виростав, дитячий садок, школа (краще не згадувати проти ночі, бо ще насниться), університет, істфак, аспірантура… В школі трієчник, в універі відмінник. Хрестоматійний лінтюх, жахливо несамостійний, маю довгий ніс, який пхаю в усі й усякі справи. Загалом скромний, але іноді задираю носа. Та це швидко минається. Вважаю, що якщо всміхнутися світові – він завжди всміхнеться тобі у відповідь.

От і відгомоніла цьогорічна «Країна мрій». Вп’яте. Сподіваємося, усім, хто там побував вражень вистачить на цілий рік. Ну, а тим, кому потрапити туди не вдалося, радимо: наступного року не пропустіть – обов’язково вдягайте вишиванки, рюкзак на плечі і вперед у «Країну мрій»!

Михайло Сидоржевський уміє говорити про головне. Що не кажіть, а ця риса в наш час рідкісна, а може, й унікальна. Бо час нині такий, коли говорять усі – і часто, як то кажуть, без просипу, – і кожен править своє. Хто крикне голосніше, нахабніше, верескливіше, дурніше – того й почують. Хто при цьому ще й плюне комусь межи очі, або скрутить «вишукану комбінацію з трьох пальців», або матюкнеться, або відригне, або зробить ще щось непристойне чи ідіотське – того почують тим паче. Попсня, ґламур, мода, брязкальця й блискітки – що в політиці, що в журналістиці, а що вже й у літературі… У цьому гармидері – бардаку – треба мати не лише розум, а силу духу, характер, талант і – мужність, щоби говорити про головне. Не репетувати, не корчити з себе невідь що, а просто собі спокійно, наполегливо, вперто – говорити. Михайло Сидоржевський говорить саме так – і ті, хто ще не втратив здатності слухати, його чують.