Принаймні чотири дні цього тижня так і не принесли рішень, які б в призвели до виходу з нинішньої кризи. Вона давно вже стала затяжною. А в таких умовах  працюють  зазвичай не фізичні кондиції протиборців, а інтелектуальна та моральна складова.

Ідеться про протистояння на всіх рівнях. Якщо на проході у вушку політичної голки  зіткнулися два  Віктори, то за їхніми спинами  згруповано глибоко ешелоновані структури, що намагаються вчинити спротив на кожному клаптику політичного чорнозему.

Для коаліції та всього її регіоналівського станового хребта основним інструментом  у протистоянні стала раптом  їхня модель законослухняності – зведення всіх дій і мотивацій до вердикту Конституційного Суду. Коаліціянти завжди демонстрували вторинність у застосуванні політичних винаходів, тобто тупо передирали  політичні практики та прийоми у помаранчевих. От і ставку на Конституційний Суд було зроблено  лише з огляду на роль Верховного Суду у ситуації з президентською виборчою кампанією 2004 року. Зроблено  в надії, що в "правильних" руках КС перетвориться в Верховний політичний суд. Тобто ухвалить рішення не по праву президента на розпуск парламенту, а по конкретному випадку.

Вдячні українці ніколи не забудуть того біло-блакитного Сусаніна, котрий переконав лідерів коаліції у безальтернативності такого інструмента,  як КС. А безідейний найнятий майдан?  Добре володіючи всім набором регіоналівського  інструментарію,  команда Віктора Ющенка  не поспішає розгортати повноцінну кампанію подавлення спротиву. Саме з огляду на довгостроковість  державного проекту, започаткованого з перемогою помаранчевих 2004-го року. Проект творення нової української ідентичності не передбачає загрузання у великій кількості маленьких приватизаційних конфліктиків. Як не дивно, але біло-блакитні так і не усвідомили – той,  хто будує державу, завжди переможе того, хто будує власний капітал. Ідеться не про подавлення приватної ініціативи – ідеться про  недопущення збагачення одиниць за рахунок мільйонів. Не кажучи вже про місію соціалістів у приватизаційній метушні.

У цьому сенсі на баланс президента можна записати такі глобальні перемоги. Перша - демократизація інформпростору. Друга - соціалізація економіки, адже саме під його  тиском уряд Януковича почав піднімати пенсії та зарплати . І третя -  переформатування  виборчого простору. Тобто створення ситуації, за якої виборче шахрайство  якщо і  можливе, то в не більш як двох-трьох областях.

Найголовніше,  що виграв президент – це випрозорення економічної ситуації. Будь-який шахрайський крок уряду чи коаліції тепер напряму пов'язаний з майбутнім результатом у виборчих перегонах.  А девальвація  опонентами суспільної ролі ряду інституцій,  як от Конституційного Суду, веде не тільки до посилення президента  за рахунок втрати довіри до інституцій інших, а й успішно створює схожу на російську ситуацію. Віктор Андрійович успішно вибудовує  українську модель сильного президента в першу чергу через інтелектуальні, а не авторитарні методики.

Коаліція опинилася в ролі вічного доганяйла, утвердилася у власній вторинності. Печальна тут роль крупних промисловиків – бути вічно другими у спайці зі зграйкою  біло-блакитних «непримиренних».

А вибори – це завжди шанс хоча б урівнятися. Але вторинна сила  поки що так і не  усвідомила шансу, котрий пропонує їй президент.

Винос: Коаліція опинилася в ролі вічного доганяйла