Євгенія Найчук. Життя ожини. – Полтава: Полтавський літератор, 2006. – 60 с.

       Що ми знаємо про ожину? Ну, принаймні з довідника дізнаємося, що ожина – це кущ, пагони, якого всипані колючими шипами із соковитими та трохи кислуватими на смак плодами.

      Мова ж ітиме тут не про ожину як суб’єкт рослинного світу, радше світу духового, світу невидимого і всуціль (внаслідок) ірреального. Але разом з тим, переплетеного магічними паралелями з тим першим, що є його невід’ємною часткою, ніби інтерпретацією, продовженням вже  у зовсім іншому вимірі…

    Отож, знайомтесь, ожина - це Євгенія Найчук, молода поетка з Полтави, авторка збірки поезії «Життя ожини» (Полтава. «Полтавський літератор», 2006р. 60 стор.) Як зазначає у післямові (?!) до збірки голова Полтавської  організації НСПУ Олена Гаран «Євгенія Найчук прийшла на засідання літературної студії «Полтавські джерела», що діє при  Полтавській обласній організації Національної Спілки письменників України, уже сформованою поеткою, такою, яка має своє творче обличчя, впізнавану і своєрідну образну систему.»

     Найперше,що спадає на думку  при прочитанні й водночас спогляданні обкладинки книги так це   влучна сполучність до назви: деСакральність, котра  виведена,  починаючи із першої (не обкладинки) сторінки збірки. А зображена, вже на обкладинці, ікона святої, добре припасовує до самої назви, авторка мовби свідомо, не без певної самоіронії, уже в назві і заставці  насторожує читача, що перед ним не що інше, як  життя (поки що не «житіє»)  самої поетеси, з усіма його  реаліями  і   самобутністю.

     Забігаючи наперед скажу, що в післямові О. Гаран недаремно пише про  «впізнавану і своєрідну образну систему» поетки,  а я б додав до цього,що  поезія Євгенії Найчук писана мовби навиворіт («вами не було мені пісень…» і т.п.), і саме  це, оте письмо навиворіт, можна покласти в основу  усіх подальших розмислів над книгою авторки. Вірші  Євгенії Найчук  мовби розсипане скло, по якому авторка з якоюсь відчайдушністю ходить  і тим самим приворожує до себе.

    Якось в інтернеті  на сайті  творчого об’єднання «Заспів», котре успішно діє в Полтаві, і членом котрого є Поетеса, на форумі я прочитав таку думку про вірші Є.Найчук, де дописувач  стверджував, що  в юної поетеси «проблеми з церквою». Не буду цього заперечувати, чи згоджуватись з даною думкою, і не приводити як доказ для першого чи другого образ «Ожини», оформлений у вигляді ікони святої, проте оте явне  ходіння  по склу (читай на грані  поетичного новаторства і естетичних смаків) не може не впасти в око доскіпливого читача.

    Краще звернімося (безпосередньо) до самих віршів авторки, як першооснови    її особистості і психологічного портрета, котрі  краще за будь-кого можуть сказати  багато як про саму поетесу так і її життеві смаки.

    Книга побудована у три розділи: ОБРЯДоВІСТЬ, ініціАКЦІЯ та ПІСТлямова. Усі три являють, можна сказати, сувя’зь  минулого і сучасного, точніше спробу  їх поєднати, спробу витворити внутрішній всесвіт, а заразом  і  припасувати   його до умов реальної дійсності, реального життя, котре  іноді нагадує ожину, колючу і солодку водночас. Життя, що «втрачає свою сакральність»(О.Гаран), але авторка все ж прагне її, як сказано у післямові, віднайти. А що з цього вийшло, кожен читач може судити по своєму, виходячи уже із власних смаків  та таланту  (тонкощів)  внутрішньої проникливости  у душу (кожного) автора.

   Звичайно, можна було б скласти з окремих віршів своєрідних «скелет» віршування будь-якого поета, але  ми свідомо це не робитимемо, адже  навіть і найвідповідніший підбір, точніше сказати тут, виріз із окремих віршів,котрі найкраще зхарактеризують творчіть поета,  все ж не претендуватимуть на  монополію  психо-творчого  розтину  душі автора. Не втриматись можна лише од спокуси передати (буквально),  без посередности, навіть в особі самого оглядача,  найкращого, на нашу думку, із книги з такою суперчливою назвою, як на завершення цього коротенького відгуку:

 Мовчи до мене так як ти мовчиш

Щоб тиша лунко рвалася на рухи

Німіли руки звуки і вночі

Лягли на дно скаліченого слуху

Щоб у мовчанні виростили дощ

Сплели тенета тиші із ромену

На ліхтарі серед зарослих площ

Розіп’яли луну мовчи до мене

      Усе ж решта, доскіпливий і заінтригований читач  матиме змогу (були б час і бажання)  перевірити, так би мовити, на власні очі і слух, без будь-чиєї посередності і заангажованості.

Петро ГНИДА,

м.Львів