Автор про себе. Народився о 3 ранку у понеділок 17 жовтня 1983 року у кременчуцькому пологовому будинку на Полтавщині. Пам’ятаю, як одразу ж неприємно блиснуло в очі сонце, тобто світло лампи, а потім з цього світла з’явилася щаслива мармиза і радісно вигукнула: «Мамаша! У вас мальчік!». Ця щаслива мармиза зараз уже головлікар пологового будинку. Я коли бачу в газетах  її світлину, мимоволі здаюся в полон ностальгії.

     

      Тут, мабуть, варто зосередитися більше на понеділкові. Так, так – саме на понеділкові. Чому? Та тому що, коли я чую пісню у виконанні Андрія Міронова – регочу і тишком витираю перемішані із сопляками сльози. Стосовно мене особисто це занадто жорстоко: «Что они не делают – не идут дела. Видно, в понедельник их мама родила». Все, не можу більше про це, сльози і соплі залляли «клаву».

     

      Про поезію. Я – не поет. Коли, довелося одного разу почути: «А це наш молодий талановитий поет Максим Непора…»  - хотілося забігти світ за очі, чи хоча б по-страусиному сховати голову в пісок. Шкода, що мармурова плитка тоді була під ногами. Не поет і не складаю віршів. Якщо хтось у моїй присутності каже «складати» вірші, віршувати чи римувати – ледве стримуюся, щоб не залаятися. Переглядаю свої старі зошити з віршами – лиш де-не-де трапляються виправлення чи незрозуміла розмазня. Згадую бачені на фотознімках рукописи відомих поетів, де вони пером уздовж і впоперек карбували свої рядки і ще більше знічуюся. Поет з мене нікудишній – лацюга з лацюг. Замість того, щоб виправляти помилки – нажлуктаюся пива і слухаю «Linking Park». При чому, якщо пива та ще й з горілкою випито надміру, музичні уподобання можуть коливатися від тих же  «Linking Park» до симфонії Бетховена, «Сили долі» Верді чи вальсів Штрауса. Коротше, «видно в понедельник их мама родила».

     

      Зараз мені 24. Дядько вже дорослий як на поета-початківця, тому й сподіватися цьому дядькові  вже немає на що. Кілька публікацій віршів у пресі, участь і поразка (так я називаю другі місця) у незначному поетичному конкурсі та й більш, здається, нічого. Працює собі кореспондентом у корпоративній газетці і баста. Щоправда й кореспондент з нього паскудний. Суне свого носа, куди не просять і все свою думку відстоює. Смішно. Кому вона потрібна. А на загал, варто було висловитися одразу ж коротко і зрозуміло, щось на кшталт єсенінського – хто я? що я? Мрійник і гульвіса!   

          

     

 

 

 

 

Рух опору

 

Чинити щоденно нечуваний опір невігласам –

мовчати, як риба, принишкла у мулі на дні,

кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,

а власний незрілий світогляд не вартий борні.

 

Ходити по лезу щодня з показною бравадою,

юнацьким зухвальством в чергове дивуючи світ,

пишаючись щиро в душі і до одуру вадою

в умінні плекати надію і жити як всі.

 

Торую свій шлях безнадійно до мудрості витоків,

поклавши дошкульний язик на жертовний вівтар,

і мови моєї, віднині ще більш соковитої,

краплинами-сім’ям займаю незайманий пар.

 

Зійдуть, не зійдуть – не вагаюсь, як діва незаймана.

Роблю свою справу, мовчанням гартуючи дух.

Як діва ж, такій же за духом сакральне «пізнай мене»

спроможний сказати душі я у плетиві рук.

 

Відтак, не цураюсь ні рими, ні риби, ні нонсенсу.

Узявши за приклад досягнення знаних митців,

душа мовчазна моя світом незораним носиться

з шуканням споріднених душ і пером у руці.

 

Чинити щоденно нечуваний опір невігласам –

мовчати, як риба, принишкла у мулі на дні,

кивати тактовно, мов думка із думкою збіглася,

а власний незрілий світогляд не вартий борні.

 

 

 

 

 

«Під шафе» на березі Дніпра

 

Стою «під шафе» на дніпровому лівому березі –

сльозить сині очі дошкульний пронизливий вітер.

Тут знову весна і оцей спантеличений березень

примушує погляд ясний без вина соловіти.

 

Десь тут мали бути споруди фортечні Бопланові,

славетні пороги і перший закладений кремінь,

покликані шлях до столиці татарському ханові

з ордою його перекрити у роки буремні.

 

Це місто дніпрянське, знайоме до муки невдячної,

ці вулиці, мною помічені краплями крові,

весну кременчуцьку стрічають і, звісно, не лячно їм,

що тут, наодинці, я слухаю води дніпрові.

 

О, як же я линув до них у відпустку із армії!

З перону, вокзалу – я вулицям падав в обійми!

Від щирого серця і усмішки, й настрої гарні їм

усім дарував і вмовляв їх: «Радіймо, радіймо!»

 

О, як же усе те було понадміру завищене!

Яким же я був на той час і сліпим, і погідним!

Сучасне, розвинене, рідне, до дідька зросійщене

це місто з містянами вкупі вже зараз огидне.

 

Тут знову весна. І оцей спантеличений березень

примушує погляд ясний без вина соловіти.

А я все стою на дніпровому лівому березі –

сльозить сині очі дошкульний пронизливий вітер.

 

 

 

 

 

* * * * *

 

Я живу в рівнобіжному світі,

де немає ні кривди, ні зла,

і в усьому його розмаїтті

уживаються душі й тіла.

 

Там немає ні бруду, ні зброї,

ані крихти образливих слів,

там шанують загиблих героїв,

а героїв життя й поготів.

 

Там співають пісні колискові

матері для своїх немовлят,

і сорочки руками шовкові

вишивають для тих соколят.

 

Там цінують надбання народу,

бережуть, як зіниці очей,

і дівочу незайману вроду,

і надійність козацьких плечей.

 

Не цькують одне одного псами,

не жбурляють до вікон камінь,

і побожних людей голосами

промовляють у церквах «Амінь».

 

Мій омріяний світ ідеальний.

Він не схожий на грішний Содом,

де думки про їдальні і спальні,

наче мед і бджолине гніздо.

 

 

 

 

Ілюстровані драми

 

І зруйновані храми,

і зачинені брами –

ілюстровані драми

повсякденності зла.

 

І уражені діти –

в полі зірвані квіти,

що приречені скніти

за уламками скла.

 

Це усе повсякдення,

як щорік рівнодення,

як прозріння Монтеня

і романи Гюго.

 

Це усе нескінченне,

як дурисвітство вчене

й не почуте священне

щире Слово Його.

 

Він зійшов на ту гору,

як приборкував море,

наче було учора

і не так вже й давно.

 

На хресті тім розп’ятий

в день зловісний – на п’ятий.

Кровоточили п’яти,

але ж кров – не вино.

 

І повірили ж ніби:

не єдиним же хлібом,

але ж ось і таліби

не зважають на хліб.

 

І від зла одіссеї

не знайти панацеї,

книжкарі й фарисеї,

як на тілі окріп.

 

 

 

 

 

*****

Серце, розчавлене дійсністю днів,

стало звичайним нелюдяним органом;

тільки й розради, що навіть у сні

мариться шир прохолодного моргу нам.

 

Серце спотворене, що ми удвох

можемо злу на Землі протиставити?!

Бісовий, бісовий чортополох

знову розрісся! Поглянь на заграву ти:

 

сонце, як сонце надії і мрій,

сходить над обрієм скепсисом мічене!

Навіть малій, дошкільній дітворі

далі відомо… Вгамуйся, скалічене!

 

Серце, розчавлене дійсністю днів,

стало звичайним нелюдяним органом;

тільки й розради, що навіть у сні

мариться шир прохолодного моргу нам.

 

 

 

 

 

 

 

На смітнику

 

Лесі Р.

 

Смітник історії засмічено ущерть,

а віршоробством занехаяно достоту,

та відчайдухи все ж стрибають в коловерть

піїтських буднів і беруться до роботи.

 

Без тіні сумніву вправляються пером

у вмінні файно опановувати лайку

і, землю геніїв тавруючи тавром,

складати вірші під несправну балалайку.

 

Така їх доля, Лесю. Грець із ними, грець.

Вони не відають за крамом паперовим,

що просто марні їх потуги до сердець

зронити крихти ті словесної полови.

 

Ніхто не вартий з них жіночої сльози,

ніхто не вартий з нас – і будь-якої жінки.

А Ви лишайтеся, як вічні образи

з печаттю мудрості – і духом Українки.

 

Ми всі витворюємо вірші повсякчас

і наші твори «коментують» звідусюди.

Але ж усім нам – позику дав Час,

а хто є хто – Історія розсудить.

 

Смітник історії ж засмічено ущерть,

а віршоробством занехаяно достоту.

Най відчайдухи все ж – стрибають в коловерть

піїтських буднів і беруться до роботи.

 

 

 

 

* * * * *

 

Невже ми всі приречені

з часів Русі малечею

на розбрат і невігластво

сучасників-хохлів;

дійти до самозречення,

світи, так само й речення,

будуючи за принципом

невизначених слів;

дійти до всюдизнищення

садків з отими вишнями,

що їх було оспівано

нечуваним співцем?

Невже з вустами віщими

ми ніби стали вищими,

зронивши несподівано

скальковане слівце?

Невже на тому ж Заході

живі фантоми заходів,

направлених на знищення

відьом і відьмаків?

Чому ж сусід мій лагодить

із глуздом ніби в злагоді

гострінням і зачищенням

списи для вітряків?

Рятуйте душі знічені,

братів серця засмічені

від розпачу і відчаю

в тенетах трудоднів.

А я і сам скалічений

життям за роки лічені

залишусь непоміченим,

напевно, у тіні.

 

 

 

 

Відповідь Фрейду

 

Мій товариш, мучитель і кат,

що представився доктором Фрейдом,

до світанку мені дорікав

і на дошці виписував крейдою:

 

«Ти такий же як будь-який звір,

келих сексу і крапля любові,

озирнися навколо, повір –

люди звірі, тварини типові.

 

Пам’ятаєш вчорашній свій стан,

як шукав на спідниці ти застіб?

Ти вже знав, що під нею мета

і, між тим, звичайнісінький засіб.

 

Не кохав ти її – не біда,

як на мене, кохання лиш біди.

Ти узяв, що хотів і віддав –

так веліло обом вам лібідо».

 

До світанку отак бубонів,

наче тикав в багнюку обличчям.

Він напевно доводив мені, –

що людині тваринне те личить.

 

А надранок я справді, як звір

заскавчав, загарчав, розлютився.

Як ужалений вибіг на двір

і до прірви по схилах скотився.

 

Але все ж звідтіля, наче вовк,

завивав і скавчав догори я:

«Я ще вірю в пречисту любов,

і в Христа, і в Пречисту Марію».

 

 

 

 

* * * * *

 

Боже, якою ти стала вродливою!

Боже, як довго тебе не було!

Слів твоїх лагідних втомлений зливою

Впав на коліна, схиливши чоло.

 

Руки цілую твої, обціловую.

Ніженьки ніжно, мов хміль оповив.

В очі покірно дивлюсь, не приховую –

Ти найвеличніша, диво із див.

 

Ти найжаданіша мрія пісень моїх!

Чиста незайманість, хтива краса!

О, скільки я з вроди твоєї пекельної

Іскор натхнення для віршів кресав!

 

О, скільки ночей я без сну прововтузився,

Марячи поглядом ніжних очей!

Нащо потрібна мені тепер муза ця,

Нащо, коли так у грудях пече?!

 

Грішми і іменем добрим я гребував.

Замки повітряні зводив у снах.

Вірив у те, що під зоряним небом ми

Вічні як Юність, Любов і Весна.

 

Так, я тебе ще до зустрічі вимріяв.

Так, я тебе вже до того кохав.

Тим поєднав рівнобіжні я виміри,

Наче єпископів папський конклав.

 

 

 

 

 

Мадонна з малям

 

Надвечір на вулицях міста

Трапляються різні дива,

Чатують на них журналісти,

Щоб їх не проґавить бува.

 

Там б’ють одне одному пики,

Там лаються діти й батьки,

Вбивають, ґвалтують і крики

Озвучують дні і роки.

 

Там все викликає відразу

І серце спиняється враз,

Огидні надвечір всі разом

Обличчя народу і мас.

 

Та все ж я помітив, до речі,

І пильно слідкую здаля –

Виходить у місто надвечір

Самотня Мадонна з малям.

 

В ході – неповага і шана

До кожної миті в житті,

І зверхність така небажана

В її неквапливій ході.

 

В очах і сум’яття, і спокій,

У грудях і радість, і сум.

В колисці маля синьооке,

Навколо ж – свавілля і глум.

 

Минули часи Катерини

І наймичок в житніх полях,

Проте по теренах країни

Блукає фантом москаля.

 

Простує Мадонна проспектом,

Бульваром чи сквером навскіс –

Деінде деінколи дехто

Ні-ні, та й образить до сліз.

 

Іду, як злочинець, я слідом

За нею по грішній землі,

Нехай оминуть її біди

І шпильки образливих слів.

 

Надвечір на вулицях міста

Трапляються різні дива,

Чатують на них журналісти,

Щоб їх не проґавить бува.

 

Про неї ж ніхто не напише,

Про неї ніхто не згада –

Безвісно пронизує тишу

Її горделива хода.

 

 

 

 

Місяць. Соната. Бетховен.

 

Місяць. Соната. Бетховен

Лізе з вікна на рожен.

Пауза. Тиша. І знову

Звуки – по серцю ножем.

 

Нотних розмножених гвардій

Міць у неволю бере.

Хто ви, Джульєтто Гвіччарді,

Хто ви, мадам Галенберг?

 

Ідол з часів Межиріччя,

Муза повсталих вандей?

Ви – чергова Беатріче?!

Досить дурити людей!

 

Скину до прірви кумира,

Голосом гнівно-грудним:

«Ви перемазані миром

З хвойдами Вакха одним!!!».

 

Музика лине на ґанок

Медом в гіркім молоці.

Скільки таких-от вакханок

Зводять із глузду митців!

 

Можна повірити палко

Жінці, а дівчині – зась.

Ось і знайома весталка

Вакху за гріш віддалась.

 

Очі заплющивши, повен

Здогадів різних: невже?

Пауза. Тиша. Бетховен

Ріже по серцю ножем.