„Поетичний світ ? це плід не  глибшого прозріння, а гострішої туги. Поезія? особлива мова всередині загальної мови, покликана описати життя, якого ніколи не було і не буде, але образи його такі привабливі, що люди переймаються ними і бачать себе не такими, якими вони є насправді”.

                            Торнтон Уайлдер

          Перша збірка віршів Ольги Ковалевської „День Ангела” підказує, що молода авторка давно оселилася у власному часопросторі, схожому на різнобарвну мильну кулю, існування якої залежить від інтенсивності авторського дихання. Недарма помітним принтом на тканині поетичних текстів Ковалевської проступають кола - у вигляді коліс, коліщат, кружечків, хмаркових німбів: лірична героїня шукає захисту, потребує постійного відчуття крила у себе на плечі. Отож, органічним місцем для неї виявляється день, в якому Ангел фіксує свою присутність легкими акварельними мазками. Уся збірка візуально надається до акварельної анімації, рухомої ілюстрації світу ? такого,  яким його можна побачити зсередини тремтливої веселкової кулі завдяки текстам Ковалевської.

         Прикметна риса віршів молодої авторки ? зачудування зовнішнім світом й одночасне його-в-собі-несприйняття. Лірична героїня рухається вздовж дощових сезонів, особистих стосунків і подій з очевидним іронічним жалем за собою, своєю невідповідністю ситуації: „А я хочу іще найсумнішою в світі вважатися”, або „А я ще ламаюся в позі “Стеблина. Повернення в сад”. Образ горбатої тваринки з вірша „Верблюд” зраджує авторці і виявляє, як вона насправді відчуває цей світ: „Він входить в ображений образ / І плаче в пустелі ріку”. І ось кульмінаційно звучать слова з інтимної лірики Ковалевської:

Я більше не вірю твоїм ангелам –

Вони були необережними,

Вони за мною не простежили (…), –

Бо ангелами не бувають люди,

Покинуті на 46 годин.

        У текстах поетки відкривається світ складних стосунків людини й Ангела, бо одна не може існувати без сили і турботи іншого. Таку ж модель стосунків Ольга Ковалевська прагне втілити і між земними людьми – самотніми героями власних текстів. У момент, коли порушується цей тонкий зв'язок, звучать найдраматичніші нотки лірики:

                       Просто дай мені бути поряд

У твоєму брудному сяйві,

Одягнутись в такі ж мегаспрощені шати

І перетнути твій погляд.

        Проте, наскільки елегантною є лірична сукня, яку приміряла на себе поетеса? Чи вписуються гострі кутики її „квадратів” і „зігнутих стеблин” в ідеальну плавність ліній, яких прагне Ольга Ковалевська у поетичних текстах? Часом натрапляєш на „ту єдину ноту”, але вона виявляється „так недбало прихованою”. Часом самі просяться до читання пошепки гармонійні звукоряди вірша „Гроза”, а місцями стає очевидним авторський „відбір доречних фонем”. Тож поетка сама мимохіть відповідає на свої запитання, які турбують її як філолога. І це означає, що в майбутньому вона зустріне свого читача не одним кошиком бездоганних віршованих текстів.

     Хочеться висловити щирий сумнів стосовно слів молодої авторки ? журналістки і мисткині: „Я не стану ніколи настільки безмірно глибокою, / Щоб словами моїми себе інші люди відчули”, адже дегустатори слова оцінять блискучий осінній шкіц „Вузол”, а вдумливі читачки занотують у своїх записниках улюблені рядки з Ковалевської „Під дощем я захлинаюся тобою, / Як дорога вказівками в різні боки”. Але окрасою цієї збірки, як гадається, для кожного читача стане вірш „Великий метелик на плечах”:

І ти відійдеш з махаоном важким на плечах,

І ти загорнеш мої стіни у різне приладдя оптичне,

І ти не закінчиш, чого не хотів, а почав,

А я зрозумію, що ми, цьогоразові ми, не дотичні.

І потім я втраплю в густу меланхолію слів,

А ти спопелиш мої вірші, тютюн поміж них закрутивши,

І цим ти закінчиш, чого не почав, а хотів,

Великим метеликом гордо гортаючи тишу.

           Безумовно цінний ? авторський пошук небанальних образів, несподіваних метафор і прагнення небуденних настроїв. Часом це вдається авторці у вигляді „З пальців розгорнулися килими”, інколи „Перука дерева злетіла мимохіть”. Це означає, що світ речей під пером Ольги Ковалевської переінакшується, стає поетичним. Надихає в авторці те, що вона навряд чи розучиться бачити світ поетично: це як навчитися кататися на першому, позиченому в сусідського хлопчика, велосипеді, ? раз і на все життя.