У Керчі та на острові Тузла відбулося декілька акцій провокаційної художньо-громадської організації «Мистецьке об’єднання «Остання барикада». У перформансах та поетичних концертах брали участь поети з України, Росії, Криму та Білорусії. Незважаючи на численні перепони влади, все відбулося належним чином. Актуалізація національної ідеї триває.

 «Українська культура повинна бути агресивною, інакше їй загрожує зникнення», - цей тезис висунув засновник «Барикади» народний депутат від НСНУ Олесь Доній. Але агресія українських митців зовсім не схожа на немотивовану епатажну злість французьких сюрреалістів, які готові були стріляти у випадкових перехожих та надсилати під час війни до власної армії сповнені ненависті та презирства до патріотів листи. Головне, що відрізняє барикадників, це поміркованість та хитро прихована дисидентська «дуля у кишені».

Нагадаю, що масштабні публічні акції «Барикади» починалися з Махнофестів у Гуляйполі. Саме звідти й пішли типові атрибути фестивалю: кулемет та чорні знамена. Поява подібних анархічних штучок на яблуці російсько-українського розбрату – острові-косі Тузлі – вже сама по собі досить провокаційна, але мало того: головний перформанс фестивалю, своєрідний «цвях програми» полягав у символічному перекопуванні Керченського проливу. Його організатор Сашко Недоній стверджував, що буцімто таким чином «поглиблюється україно-російська дружба».

Почувши про акцію, українська влада, що звикла толерантно уникати відкритих сутичок з могутнім північним сусідом, або просто відморожуватися, негайно заплановану акцію заборонила. Очевидно, чиновники боялися, що цей «підкоп під дружбу» переросте в нечуваний міжнародний скандал з новими приводами для територіальних претензій. Не допомогло навіть запрошення на фестиваль кількох російських поетів.

До речі, один з них, послідовник лубочної традиції наїву та митьків Герман Лукомніков, побачивши чорні прапори, кулемет та людей, які викопували з прибережного піску дружбу, мало не заволав «де мої валізи?!!» За його словами, він просто не очікував, що його персону буде втягнено у якусь «сумнівну геополітичну провокацію». Сам Лукомніков від політики надто далекий, і його вірші являють собою щось на кшталт словсно-аналітичної трепанації типу: «Казалось: коза – лось». 

Другий російський поет, яскравий та деформований (як зовнішньо так і екзистенційно) Андрій Родіонов, зосереджений на роз’ятрюванні соціальних виразок. Програма фестивалю передбачала візит до Керченської виправної колонії, і в’язням вірші Родіонова, де «жінки жадібні до грошей та горілки», а відсутність трамадолу викликає справжню істерику, дуже сподобалися.

Окремо слід зазначити, що російські поети активно використовують вже давно напрацьовану їх попередниками традицію, де головними орієнтирами вважаються химерний Дмитро Олександрович Прігов (для Лукомнікова) та буйний Петро Мамонов (для Родіонова). А от про деяких українських поетів такого сказати, на жаль, не можна: у віршах слемера Артема Полежаки переважають зовнішні ефекти. Ця поезія у «відриві від виробництва», тобто без авторського виконання просто не сприймається. Може, не варто називати це віршами у класичному розумінні слова, а раз і назавжди визначити це як поетичний концерт або театр одного актору? У будь-якому разі виступи Полежаки знаходять дуже теплий прийом у аудиторії, особливо жіночої статі: поет після читання на Тузлі активно роздавав дівчаткам автографи.

Я спитав також у російської поетки Анни Русс: «Чи правда, що сучасна поезія приречена перетворитися на реп?» Русс відповіла, що читання віршів перед великою та непризвичаєною до них аудиторією просто вимагає якогось популізму. Тож попит народжує пропозицію. Російські поети, до речі, буквально живуть за ринковими законами: той же Родіонов має конкретну таксу за виступ.

Отже залишимо популістів від слему виконувати свою нелегку місію та нести мистецтво у маси і пригадаємо виступ харківської перформансистки Лали Багірової. Головний об’єкт художніх акцій Лали – жіноче тіло. Раніше вона не вельми успішно використовувала власне, але врешті їй пощастило знайти дуже привабливу модель, яку Лала розфарбовує, забинтовує та виконує з нею інші найштудерніші маніпуляції. У потрібний момент глядач отримує трохи еротики, що у цій справі, погодьтеся, просто необхідно. Супроводжується все читанням віршів, які публіка, на щастя, недочуває.

Серед іншого слід відзначити виступ харківського поета Сашка Ушкалова, у віршах та прозі якого жага до мужності, рештки підліткового максималізму та чорний гумор поєднуються з ліричними переживаннями. Шкода, що він читає давно і багато раз чуті твори, не пропонуючи публіці нічого нового.

Ощасливив фестиваль своєю появою величний у багатьох розуміннях цього слова поет Сергій «Сліва» Пантюк. Від його масивної постаті завжди чекаєш якихось масивних вчинків і віршів, і цей раз не став виключенням – публіка все це отримала повною мірою.

Щодо білорусів, то здається обидва запрошені поети – Севярин Квятковський та Серж Мінскевич – скоріше презентували мову, ніж власну творчість. Може тому Квятковський, незважаючи на те, що присутні непогано розуміли його тексти, весь час казав: «ну, хоч послухаєте, як білоруська звучить!»

На свято завітав на палке запрошення казкаря Лірника Сашка московський етнограф Скоморох Ілля (Ахромєєв). Він видавав автентичний російський фолк, вправно акомпануючи собі на гуслях. Співав Скоморох навіть українських пісень причому майже без акценту, і гречно казав «дякую». Коли ми говорили про майбутню долю Криму, і я сказав, що справедливо було б віддати півострів його аборигенам – кримським татарам, Ілля почав розповідати щось про «історичну логіку» за якою буцімто «що з воза впало, то пропало», геть забуваючи про те, що воно зовсім не «впало», бо його самим натуральним чином скинули, а точніше – депортували. Але, на щастя, подібні суперечки швидко закінчувалися не побиттям горщиків, а спільним розпиванням червоного соку одеських степів.

Кримсько-татарська культура зараз перебуває у такому стані, що радість викликає вже сам факт її існування. На півострові виходить лише одна газета татарською мовою, і та фінансується з українського бюджету: про її прибутковість навіть марно говорити. Є одна-єдина татарська радіостанція, і жодного телеканалу. Поети видають книжки своїм коштом і здебільшого російською мовою – аби розширити коло потенційних читачів, бо самих татар ще замало для того, аби створювати національну державу. Поки що вони у себе вдома почуваються як у гостях. Показова історія з алфавітом. Раніше використовувалася арабська в’язь, потім латиниця, а після російського завоювання татари перейшли на кирилицю. Тепер відбувається загальний перехід на латинку, бо виявилося, що вона найкращим чином відповідає фонетичному ряду. Латинку, як найзручніший алфавіт визнали більшість тюркських народів. Так нащадки Чингізхана несподівано причастилися до джерел романської культури.

Чергова барикада позаду. Дружні культури показали свою агресивність і отже здатність на подальше існування. Наостанок хочеться їм побажати, аби художня агресія ніколи не перетворилась на політичну.

Олег Шинкаренко, спеціально для «Іншої літератури»

На фото:  1) старт фестивалю. Почесна варта: Сергій Пантюк, Едуард Драч, Євген Булавка, Сашко Лірник, Олесь Доній; 2) відкриття фестивалю: скоморохи з Москви Ілля Ахромєєв і Настя Бєлкова у Сімферополі; 3) виступ у керченській колонії; 4) і контрвиступ в’язничного ансамблю; 5) кримсько-татарські поетеси з представником адміністрації  колонії; 6) тема Тузли невичерпна: такий туалетний папір висів у вбиральнях готелю, де зупинилися  наші фестивальники; 7) без слів; 8) канал українсько-російської дружби починали копати митці, у центрі – Артем Полежака; 9) …а докопували діти відпочивальників; 10) один із найактивніших учасників фестивалю казкар Сашко Лірник; 11) перфоманс від відомого художника з Криму Ісмета Шейх-заде; 12) театр з Харкова «homo ludens» привіз нову виставу; 13) повітряні кульки, на яких митці написали свої побажання, швидко попливли у бік Росії; 14) неформальна крапка фестивалю: пиво і не тільки…

Фото автора, Олександра Власюка та Анни Усік.