Про автора. Народився 10 лютого 1966 року у с. Сокілець Дунаєвецького р-ну, Хмельницької обл. Автор 7-ми поетичних збірок та роману «Сім днів і вузол смерті». Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1993), лавреат поетично-музичного фестивалю «Лір» (1995), дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя». Засновник Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю «Під знаком Водолія» (з 2008 року – «Сліва-фест»), учасник багатьох літературно-мистецьких акцій та перфомансів. Тексти перекладалися сімома мовами.

 

 

 

 

*  *  *

Я не ловлю розрізнених хвилин,

Розірваних не клею фотографій.

Мій Бог гірчить на пальцях, як полин,

Це солодко, і шляк нас не потрафить.

 

Бо кожен подих вкручено у сни,

Між видива, кошлаті, мов бізони.

«Зійди, зірви, на біле відгорни!» –

Кричу Йому крізь броди і безодні.

 

Але луна – глуха, аж кам’яна

І вітер заколисує: «Спочинь ти…»

Мабуть, мій Бог забув, що сатана

Також уміє солодко гірчити.

 

 

 

 

Пам’ять. Пора світлин

 

Порівну – це на всіх. Ніби на ноти вітер.

Щоб розмивати в пил креслення віражів.

Хвиля усмак лизне берега млявий клітор.

Близько пора світлин. Кожен її заслужив.

 

Пратимемо щодня спогади, мов онучі,

Та неминучість люта, як і минучість, блін!

Правда, лишаються сни, малоколірні і глючні,

Картами некозирними сиплються навздогін.

 

Там, де чортма межі, жодної перестороги,

Гарно горять SMS-ки та електронні листи.

Порівну – це на всіх. Навіть, на Бога трохи,

Щоб не забув колись і нас до реєстру внести.

 

 

 

 

***

У вікнах гусне відгомін фестин,

Там начерк тиші на палітрі тіні.

А вітер, як блаженний Августин

Плащем зі мною ділиться осіннім.

І вже сміятись болісно чомусь.

Межа – отут. І дня її не видно.

Я розіб’юсь. Запевне розіб’юсь.

Але не весь. І буде це огидно –

Укотре дочекатись холодів,

Інвазії святого снігопаду…

Воскресне Сончич.

Менше стане вдів.

Й печаль почесно скнітиме позаду.

Так треба всім. Так солодко мені –

Біду завіншувати словом теплим,

Аби довіку купчилися дні

Колядками і реготом вертепним!

 

 

 

 

Хронічне безкарпаття

 

                Василеві Герасим’юку

 

Звеличу пісню пісним обідом,

Крутну омегу навколо альфи.

Мертвецьки блідне, як Мартін Іден,

Ледь теплий місяць – босяцький калфа.

І вже не сльози, а сталактити

Проріжуть обрій, липкі і гострі.

Зоря постане, щоб заплатити

За весь непотріб і кожен постріл,

Що не вродився або не вижив

В чужім повітрі, тіснім від зойків.

Благословляй же великий вишкіл –

Померти в сраній “бальнічной койке”!

Бо всі бараки – під стиль бароко,

І в бар-борделях лабають Брамса.

І хай глибоко, і хай широко,

І хай на шару, та я не здамся,

Бо все воздасться і знадобиться

У ревнім колі, де рута чорна,

На ратнім полі, де Ватра-птиця

Жорсткі, мов жорна, здуває жовна,

Бо щастя поруч, та й пекло майже

Не запитає: вовки чи вівці?..

І тільки дідом забутий шмайсер

Зітхне тужливо в сирій криївці…

 

 

 

 

 

Післякризове безсоння

 

Під регіт Марса терпнуть Терези,

Нудота ночі впевнено-муруга,

Та з пуп’янка зальотної сльози

Моя нова тужавіє хоругва.

 

Судомить крок без водки і війни,

мов маятник, приречений зламатись.

Печаль печена, смуток смоляний,

І, кажуть, сам Господь мене помацав –

 

За черепок, за плетиво судин,

Де ще сотає безвість чорне клоччя.

Та я почув – крізь сон мій юний син

Про татуся щось янголам шепоче…

 

 

 

 

Заломлення світла

 

І

 

Коли крислата темінь стишить

Галоп роз’ятрених підків,

Чиїсь освідчення палкі

Підслухає спориш. Іди вже.

Ні, повернись. Не віриш? Вір.

Там лють. Собаки. Треба палиці.

Стікає, як вода між пальцями,

Такий кривавий білий вірш.

 

ІІ

 

Перегорни сторінку щастя.

Не читай.

Бо кожна літера її

назавтра проросте у серці

щербатим лезом,

кожна кома – кулею,

в якої центр ваги

сакраментально зміщений у безвість…

 

ІІІ

 

Такий кривавий білий цвіт.

Це – папороть. Пора зривати.

Встають з могильника горвати –

Це їхній скарб і їхній міт.

А ми чужі. Із інших вимірів.

І звикли, щоб усе – без виправлень.

Ми також прах. А тут – в гостях –

У третій іпостасі ночі…

А в сонні очі знов хлюпоче

Такий кривавий білий стяг.

 

ІV

 

Вирви сторінку любові,

навіть не глянувши в неї,

бо спалить вона зіниці,

по жилах стече напалмом

і випече тебе

до останнього лейкоцитика…

 

 

 

V

 

Такий кривавий білий шлях,

А іншого шукати годі,

Бо навіть в цім грузькім болоті

Витаєш думкою у днях,

Які не вимріяв, а вистраждав,

Щоби без вкраплень і без викреслень

Безжальним прошкрябом пера

Втатуювати в м’ясо чисте

Пергаменту. Й тоді відплисти

В такий кривавий білий рай…

 

VІ

 

Тепер тобі фіолетово,

що сторінка,

яку видряпував,

залишилась одна.

То –

сторінка ненависті.

 

VІІ

 

Такий кривавий білий світ –

Підретушований і збляклий.

Немовби ікло вовкулаки,

Стирчить ріг місяця із віт –

Один із трьох магічних знаків,

Яких не розгадаєш ти.

Мовчи. Волай. Стріляй. Тремти.

Ніхто ніколи так не плакав.

…Такий кривавий білий край…

Грай, діду, грай!

Такий кривавий білий шлях…

У серці – цвях!

Такий кривавий білий стяг…

Гопака – по кістках!

Такий кривавий білий цвіт…

Схилив голову

Дід:

Ще би щось втяв про Україну,

Та струни

Кров’ю набрякли…

 

 

 

 

Верлібровий потяг

 

Тривожно і тоскно в тремкій тимчасовості,

так і хочеться вдосталь

повиверлібрюватись.

 

Кожен крок цієї музики,

наче новий зуб мудрості

у пащі найбільного мурина

із рідкісним іменем – Ніч.

 

(Критиків, які тут шукатимуть риму,

попереджаю – це омана,

сливе хреститися треба!)

 

Жоден поважний архангел,

навіть фанат арідної архаїки

(знов щось не так)

не посміє сюди занести своє пір’я.

         І не Пірр я,

щоб збирати колекції із перемог.

Фіть-фіть-фіть, тьох-тьох-тьох!

 

Відрик-підрик,

дай верлібрик,

     брик!

 

Не хочеш, то вдавися ним,

                   захланий-захаласований,

аби знав, що і так не найгірше мені

в триакордній, тривожно-тривкій тимчасовості, -

можна вільно у вірш нажбурляти херні.

 

Отакі, панове, кльоцки!

Хоч не вдалося наверлібритися,

зате доримувався, курва, до ручки...

 

...Мабуть це єдиний ґеніальний твір,

що не ввійде до посмертного тритомника...

 

 

 

 

Чітка чечітка

 

(Чернетка чудотворства)

 

Чекайте часу чорних чоток,

Численних чемних чиряків…

Чогось чалапається човник,

Чумою чахлих чагарів

Чарує чесних чаклунів…

Черінь чімхата – чадом чути,

Чинбар чвалає чебернутий

Чавливим чвалом чатунів.

Чумак чорнить чефірним чаєм

Чистеньку чвертку. Чужина…

Чудний чебрець чимдуж чухрає

Червоний чобіт чабана.

Чорнило часу – честь числові,

Часничний черк чистовиків…

Чернець читає часословець,

Частує чаркою чортів…

 

 

 

Вітер недовіяний

 

                                Пам’яті Івана Іова

 

Сувій тривог розгорнуто на темне,

І хтось отверз дияволову кліть.

Земля стріляє травами у тебе,

Земля жадає гроз і лихоліть.

 

Пухлини гір, байраків ґематоми –

Воно ж вартує, скільки не крути,

Забути все і вибігти із дому,

Й нестись, не розуміючи куди.

 

Бо ти пішов. І це не перетреться.

Апостолам не можна так іти.

Є Кам’янець і є Стара фортеця,

Де наші і Устимові сліди.

 

Минуле передбачити не важко –

Багато див накаркав з древа Див

І голосом загубленої пташки

Твою нову стежину освятив.

 

Якщо без тебе рай не дозимує,

То хоч би на часинку повернись –

Послухаєм, як вітер декламує

Сумну поему вулиць і криниць…

 

 

 

 

Похмільний шкіц

 

Відлига відлизує ранок від сну.

Морозиво сутінків ніжно гризну,

Чекаючи щастя на таці.

Це хтось у Різдво експортує весну

Із простору перших прострацій.

 

Словам з перепою солоно і зле,

Безжалля вродило бажання гниле –

Розфляцкати вічність на фляки.

Як файно, коли визначне дефіле

Доводить впритул до гілляки!..

 

 

 

 

Тексти «на трьох»

 

*  *  *

Магію міст нещодавніх

Де зупинявся потяг

Струшую в сніг як попіл

 

*  *  *

Душа моя – рибина

Періоду нересту

Чи скрес у верхів’ях лід?

 

*  *  *

Вербна неділя на верби не ділена

Прийми ж Господи душу

Безвинно убієнної лози

 

*  *  *

Рядки мої то не літери

А мозаїка з сонячних зайчиків

І усмішок коханої 

 

*  *  *

Здавалося наче учора

Пролісків пестив щічки

А вже й Перун прощається

 

*  *  *

Найпристрасніший поцілунок

Кулі у третє око

І кров на ріллі непомітна

 

*  *  *

Передчасна осінь

Як передчасна смерть

То чим же вагітні хмари?

 

***

Зустрічати Новий рік –

Як себе в дзеркалі:

Це сніг чи сивина?

 

***

Пам’ять тріпоче метеликом –

Я не забуду нікого,

А вітер – мене всеповсюдного…

 

*  *  *

Прощанням світу також стане Слово

Але навіть сам Бог

Не посміє його привласнити

 

 

 

 

Відгомін апокрифа

 

Благословляю вихід павука

На верхній кін оливкового скону,

Де доля калібрується по колу

І ниткою продовжена рука

До зір чи радше зраджених зіниць

Повз ясла ясенові у яскині.

Там бахурі – похресники війни –

Усім богам по заколоту винні

І тільки чорту – щирий золотий.

Благословляю перше павутиння,

Що мусить приховати превентивно

Оці сліди кривавої сльоти

Від вічності. І в цьому весь прикол.

Але живим ніхто не допоможе,

Бо хтось (колись давно) на мене схожий

Вже був благословенний павуком…

 

 

 

 

Арій прощається

 

Як це часто буває, як рідко –

Раптом падає вибір до ніг…

Я сьогодні нап’юся, як дідько,

І рабів відлупцюю своїх.

 

Я тобі подарую півночі,

А півночі віддам самоті –

Шліфуватиму свастя золочене

На шоломі, мечі і щиті.

 

Я молитимусь Сонцю Всевишньому,

Під його благодаттю засну,

Ти мене зрозумієш і вибачиш,

Що шалено кохаю війну.

 

Побажай мені ніжної смерти

І багато питної води.

Я упертий. І дуже відвертий –

Хочеш жди,

а не хочеш – не жди…

 

 

 

 

Нігілізм на коня

 

Вислизають хвилини із верші колоній моїх,

Це великий ісход крізь дробівню зневірених вірусів.

Є стратег, що поліг – мій навічно реліктовий гріх.

Є велике прощення, і я його впевнено випросив.

 

Я марою не міг. І чугайстром у нéквіть не йшов.

Непоміченим – рай. Бо стовпи верстові перелічені.

Без моєї душі Всесвіт цей нефорéмний – ніщо,

А в команді зі мною – він вартий, принаймні, звеличення.

 

Тож хай тануть томи на полицях, неначе туман.

Преобрáження легше пацити у полі, як в попелі.

Вічну істину вигризуть миші на тих же покійних томах,

І від спраги загнеться останній москаль в Севастополі!