Олександр Сокуров, як і кожен талановитий митець, приречений казати правду. Дієслово «приречений» у сполученні з іменником «правда» в умовах сучасної російської дійсності, де мистецтво вже практично поступилося своїм місцем пропаганді або ж бездумному кіно, що розважає-відволікає, набуває особливого змісту. Чому ж так сталося? На це питання дає однозначну відповідь останній фільм Сокурова «Олександра» (2006).

Бабуся капітана Дениса Козакова Олександра Миколаївна (російська оперна співачка Галина Вишневська, яка в цій ролі дуже органічна) приїжджає у незалежну Чеченську державу, де ось вже друге сторіччя, нехтуючи всіма законами моралі та здорового глузду, стоїть російська окупаційна армія. Протягом всієї картини відчувається просто таки екзистенційна непотрібність цієї окупації, і навіть шкода від неї не лише для тубільців, що змушені жити у напівзруйнованих бомбардуваннями ворожих ВПС будинках, але й для самих окупантів.

Капітан Денис Козаков, хоча й носить маску такого собі куленепробивного мачо, постійно скаржиться, що не відчуває себе офіцером, «бо багато народу постріляв всякого». Стривайте, а де ж тут логіка? Адже головна задача офіцера саме й полягає у тому, аби вбити якомога більше людей (ворогів)! Справа у тому, що Козаков відчуває абсурд цієї війни, а вбитих людей у глибині душу не вважає бандитами. Але ж устав диктує йому «мочити в сортирі» всіх, на кого покаже російське окупаційне командування. Олександра Миколаївна втішає свого внука: «Той, що впав, ще не вмер». Але ж це дуже слабке втішання. Більш за все капітана Козакова непокоїть не те, що російських окупантів у Чечні не люблять, а те, що їх не бояться. «Навіщо ж тут армія, коли нас не бояться!» – обурюється він. Відповідь можна знайти у численних графіті російських солдат у Чечні: «За нефть и генеральские лампасы ребята погибают на фугасах», «Здесь в нас стреляют ночью и днем, как надоел мне этот дурдом». А ось озброєні до зубів російські солдати якраз дуже бояться тубільців. На КПП Анну Миколаївну сплутали з чеченкою. «Я думав, ви місцева – різати будете!» – сказав їй один з солдат, коли непорозуміння з’ясувалося.

Бояться російські солдати не лише чеченських жінок, але й російських. «Вдома в Росії всі дуже злі – дівчата, жінки. Думають про гроші, а треба – про Батьківщину», – поскаржився Анні Миколаївні вартовий. Але інший вартовий, розуміючи, що у імперії, яка тільки напіврозпалася, поняття «батьківщини» вкрай розпливчасте, одразу ж звернув увагу на фальш останнього зауваження. «Про яку батьківщину? Про цю хіба?» – криво посміхнувшись, зауважив він.

Капітан Козаков вказав і на ще одну проблему сучасної Росії – повну втрату російським чоловіком своєї ідентичності. Чоловіки, що займаються лише розширенням та укріпленням імперських кордонів, не навчилися нічому, окрім вбивства. Мабуть, діло це неприбуткове. «Я жебрак», – скаржиться капітан, уточнюючи, що незважаючи на м’язи, агресію та військову форму, які можуть справити враження на недосвідчених дівчаток, чоловіком він себе не відчуває. Козаков каже бабусі, що росіянки покидають своїх чоловіків-солдат: «Всі хлопці розлучені – і нас таких тисячі!»

Олександра Миколаївна, яка втілює собою справжню Росію (а не ту злочинну кліку, що виступає сьогодні від її імені) дорікає воякам: «Довго воюєте. Звикли. Подобається?» Командир частини відповідає їй, що нічого іншого вони робити не вміють, та й треба ж чимсь займати таку велику та добре навчену армію!

Чеченський юнак Ільяс, відчуваючи, що ця жінка тут не просто так, що вона – символ, прохає її «відпустити» його народ. Анна Миколаївна, розуміючи, що її думкою вже давно ніхто не цікавиться, втішає Ільяса цитатою про переваги розуму.

Більше за все розуму у чеченських жінок. Вояки окупаційної армії здаються їм маленькими та дурними дітьми (у повній відповідності з уявленням про цих вояків Анни Миколаївни), які награються та підуть додому. Але сподівання їх даремні. Додому поїхала лише незмірно втомлена бабуся капітана Козакова. Івани з «калашами» на «бетеерах» ще довго будуть хазяйнувати на чужих землях. Хто ж їх зупинить – НАТО, США, третя світова війна? Дуже хочеться сподіватися, що той самий розум, про який згадувала втомлена та хвора бабуся-Росія.