Оля РОЛЯК. 

 

Автор про себе. народжувалася кілька разів, востаннє - у столиці Марківці. Навчаюся на філолога у Ніжинському державному університеті ім. М.Гоголя, кохаю Савчука Максима, люблю цілуватися і мрію народити 12 дітей;)) 

 

* * *

Здивований тролейбус, немиті помідори

Застрочені у місто мірила коридори

Продерті простирадла розвішені на таці

Хтось хоче шоколаду хтось просто покохаться

Шифровані зупинки, знервовані години

І мчаться по судинах вмонтовані машини

Пропалюють, вузлують непрохану епоху

Штурмують, забивають ілюзіїї потроху

Афішами годують зацькованно-нірванно

Біблійно фігурують, шикуються коранно

Без «Воплів» «Океану» закреслюють пунктиром

Солоні неформали, заїджені мундири

Верблюжість за товаром засмоктана котами

Хоча і полюбляєш із мишками піжами

Порізьблені коралі, бананова спокуса

Дитяча похітливість посмикує за вуса

Відкушує зіниці придуманих мелодій

Запрошений у сон полюційогенний злодій

Гайтанами краплена збентежена не прямо

У просторі есенцій притрушена органно

Хрестами завінчалась, укуталась свічками

Підскоком шкандибала забутими містами

А сонця плямування – покинуті домівки

І тільки не цензурне на шиї фотоплівки

Труновано-могильно у спогади поллюся

До зустрічі, Безглуздя, я скоро повернуся!

 

 

* * *

Коли задоволення попутає адресу

І натисне червону кнопку виклику

не мого роздвоєння

Коли кухоль сновидінь розпластається сновидами у 33 палаті

а сором підгоратиме у пазухах вірності

розфарбується часом і дзвінарня

на височолому божевіллі

і заприсягнеться восьмою нотою

зафантазованої утопії

Коли пірамідальний фокус

обіллється знекровленим

стогоном зілля

і потягне кота за хвостату уяву

Коли метеорний опік дістане пожовкле

тілове опромінення

зігнеться у 7 степені 667 проповідь

Коли навіть павутинна ерогенність

зафіксується у НІЩО

а початковість вбивства зістрибне з гачка

Коли місто розчинить мене

у святості завтрашніх вулиць

і горілицьних куполів

Я нарешті гукну водію:

 « Мені на наступній!»

 

 

 

* * *

Цікаво,

Якби запахом по троє і назавжди

Якби без клітки з цукром і не чхати

У залізному череві з вікнами

Але не впоперек

І навпростець без меблів і без джокерів

Якби в дитинство тільки по-дорослому

Спиртометром газовану гріховність

Чуття спиралось на згорілі факти

Без гніздокволих ярмаркових блазнів

Якби чернець з простроченою датою

І хрест навпіл –

Повекторна розмноженність

І сонця шмат із вишитою плямою

Мені в кишеню (ну а можна й глибше)

Стоповерховий вище за призначенням

Зчервилось чарами і чирвами спросоння

Гротескно-білий тільки з римуваннями

І за суміжністю – промоутер свіжих тіней

Якби у низ по сходах з відображенням

Істотно схожим на промоклу свастику

І спільно-вільний тільки без кошторису

Щоб за ціну, а потім дарувати

І щоб сонорні в глухості дзвінчались

Вінчались свіжоспеченою прозою

Кидали камінь ( я умію плакати)

І по труні, в якій ростуть картини

Цікаво

Якби без цвяхів та стигмати,і в проміжок між часом і годиною

В циганську шкіру – таборитись лежачи

Свічками вдень у темряву кістками

Як тільки дах – одразу їде прямо

Змішати піт з амброзією Дарвіна

Якби тік-так без тіку і з прокладкою

Провозгласити і самому стати

Ліпити сніг з проекцією в бабу

А результат – матована корона

Якби...лишити і «якби» і «може»

Спрогресуватись, стати в позу клоуна

Який дарує кульки, що наповнює простим повітрям

Бо він вміє дихати.

 

 

 

* * *

Кульками марився проілюстрований

запланований день

минулого народження

У жовтій ти бачив церковну гріховність

В синій – марлеву хустинку

В червоні – приречену відьму

В зеленій – вагітність на 5 місяці

А в білій ти бачив усе, бо вона була прозора

Потім ти озброївся голкою непогоджуваності:

Лопнула жовта – скотилась стягнутою шкірою мумій

Розірвалась синя – шприци проросли у товстій спині сміттєвих баків

Скрикнула червона – вітер розніс попіл, що осідав соромом на іномарки

Зелена лопнула тихо – абортоване літо ридало дощовою плівкою

Вибухнула біла –

пуста кімната цілувала тіло.

І ти не шкодував кульок

Особливо білу.

Ти хотів кулькову ручку.

 

 

__________________________________________________________________________________________ 

 

 

 

 

Максим САВЧУК.

Автор про себе. народився 14 квітня1987р, навчаюся в Київському державному транспортному університеті, мрію стати аж ніяк не будівельником доріг, кохаю Олю Роляк, час від часу наспівую під ніс харе крішну або не наспівую нічого, обожнюю подорожі і творчий креатив у будь-яких його проявах.

 

 

 

* * *                                      

Я рахую конвульсії кроками.

Я чекаю на це вже щовечора.

Принеси мені день з перемогами,

Феєрверком наповнивши речення.

Я вже майже себе звинувачую,

Я, можливо, такий, як насправді.

Залиши мене десь на побаченні

Чи залиш, консервуючи в складні.

Я ж лівіше стою, біля серця,

Перетни мене там поцілунками

Редагуй тихий шерех у терції.

Тиха ніч все збере подарунками.

 

 

* * *                                      

Борги збережено, ще є чому тримати,

І окуляри загубилися чужі.

Нове осіннє з присмаком багатим

І нікотинне з нервом на межі…

Голодний кіт, скажені електрички,

Годинник загуркоче про дощі…

Біля кіоску: «Мнє “LM” і спічькі» -

Одвічні напівліки для душі.

Тебе вже менше, але ти усюди,

Мене ще трохи – це також тобі.

Тихеньке шепотіння вітру: «…люди…»

І більше сірого у небі голубім.

 

 

ПЛАСТИЛІН

 

Не дає пластилін обіцянок,

Теплі пальці для нього наркотик.

Ще хворіє рубцями печаток,

Але милість відчутна на дотик.

Все вона. Та, що ніби 16,

Та життям переповнені кількості.

(Він тоді тільки в пил обертався,

Раював у накраденій крихкості).

Без прелюдій і дублів. І стрімко...

«... чи не бути» не їм заважало,

І відразу – на першу сторінку.

Він піддався! Відліплював жала.

І щочасу в долонях чіткіший.

У відбитках – і зміст. І тканини.

Та вона – не творець, трохи інша –

Пластилінові має клітини.

 

 

* * *

                                Оксані ОСИЦІ

 

Навчи мене курити так, як ти,

Вливати в себе гіркоту єднання,

Її ж бо осад випускати в дим,

Дивитись холод, говорить мовчання,

Спиняти віковічний злопотік

Трикрапкою червоноти, не болю,

Передробити суму перескік...

Візьми мене і обдими собою

 

 

НА ДВОХ

 

П`яніти від першоковткових обіймів,

Повітря залити у колір інакший.

І десь зависати над сходами рівнів...

Я довго безвірив, що це буде Нашим.

 

„Чекайте! Зривайте останні „стоп-крани»!”–

Kричали приречено зради і пута.

Минали провалля: ми виходи знали

Без лімфи і без передзвонів отрути.

Тримала промінням. Важким я здавався

(Ніколи не бачив, що мав за спиною).

„До світла! Світися!” І... сірий зайнявся

Рожевим, почав називатися Мною.

 

 

НІЧНИЙ НЕСПОКІЙ

 

Не тривай переможно на титулі снів.

Ти давно поза змістом обдурених фобій.

Привітання навхрест повторити не смій.

Я умію різнити двобій і однОбій.

Надихає  нектар, твого черева дух

Більше смертю мене не лоскоче.

Мені – сотні молитв, тобі – тисячі вух,

І до бою під слово пророче!

 

 

НОВИЙ ПОП-РІК

 

Вплела поцілунки мені у шкарпетки,

Тобі у коробку поклав маракаси.

І колом – свічки, на столі – галаретки.

На шиї обійми твої, як прикраси.

 

Дарма, що застуда, і без Президента,

І чай не вблагати іскритись шампанським...

І Таня втекла, тож нема диригента.

Нова суперечка: впіймав чи попався?

 

Димлять палички еротичним Китаєм,

А думка нескромно вчепилась за бильце...

Які поросята? Сосну прикрашаєм

Ведмедем. На носа чіпляємо рильце.

 

Чотири нулі і танок півпрозорий.

А ти така крас... а очі такі...

Ми вдвох віддавали пульсацію зорям.

Попсово? На те вони й нові роки.

 

 

 

... І КРИЛА НА СТІНІ

 

Небо відтінками змінює статі,

Поглядом тиснуть віконні картинки.

Знову для смерті окрасою стати

Чи зарожевити чорні клітинки?

Може водити дозволити ведам

І нашвидку перелитися в синє?

„Краще у дьогті, аніж із медом,

Так цікавіше” – став думати нині.

Відпрацювати утоптані карми?

Встигну? Який там відсоток, до речі?

Ніби на рани небесної манни –

Раптом усілися крила на плечі.

Може... Послухайте! Чуєте світло?

Колом угору і флейта у правім

Вмію.  Ти знав? Ти навмисне так, СВІТЕ?

Я ще побуду. Не модно вже раннім.

 

 

 

ДЕНЬ №-

 

Буває приємно зірватися в суржик,

Незаймані очі на очі вдягнути,

Заміряти всю довжину чорних смужок,

На ранок читати тлумачники смути.

Тоді мені кава пекельно потрібна,

Белькоче дощем меланхолії час.

І страх фантазує у пошуках срібла,

А лінь зволікає: „не з нами, не нас...”

Коричневим небо стає, поміж титрів

Удертися хоче рекламою сон.

Мою свіжу кров у об`ємі двох літрів

Смакує коктейлем якийсь Пуассон.

   

 

* * *                                      

 «А хто на шару відмовиться?»

  А. Дністровий

 

Патетика блуду із блудом на теці.

Сторінки – у Луцьк, Бровари, трохи – в Київ.

Кохані та файли незграбних колекцій

На конкурс „Хто довше і солодше виї(?)в”.

 

Забулося. Повіддаляла магніти

Ця містика міста у погляді свіжім.

Як вперше тобі привезу сухі квіти

На змії-спокуснику „Дарниця-Ніжин”.

 

 

* * *                                      

Засинаючи (?)

Зробив пересадку на станції „Спокій”,

І знову зі сну завелись репортажі:

„Завісився час на останньому „поки”...”,

„Для ночі не вистачить чорної сажі”.

У скромні обійми недбалих мелодій

Утрапив акорд, моделюючи вічність.

Тотемами пульс, наче soul`ів одяг.

Від того і крики його тотемічні.

Червоне – у синє, стрічками крізь кадри,

А потім гіллям дуже точно, у вени.

Повільніші, довші змарновані мандри...

І бачу лиш гори та зношені кеди.

Тоді засинаю, туди – безтілесний.

(Де бродить моя „поза зоною” пам`ять?)

Утома синдромом безболісно пестить,

Стійкі безголосся лишатися радять.

 

 

 

НІЧоГО

 

Пролонгований день надвечір`ями

Пестив ночі молочні прогалини.

І зривалися сутінки тінями

І зливались, злетівши, із хмарами.

Опускалися спектрами промені,

Пришортовані напівтуманами,

Напівзором світила швартовані

До потилиць дерев, як до каменів.

Кривизна недосяжного обрію...

Кривизна і думок паралельності.

На орбітах червоного спокою

Проростали сузір`я непевності.

 

 

17.04

 

То заквецялись очі від лестощів,

То відкрилися чакри, мов кратери.

Шаруватим тумановим летищем

Ароматом пливуть ароматери.

То у клаптях білого панцира

Ми удвох, як дерева із дредами,

Стоїмо у тривимірі карцера,

Оповиті непитими небами.

Животами затиснуто пристрасті,

Детонують від погляду ревнощі

Під несвіжість парфумної пишності...

Перестань, обітрися нечемністю.

Просто світ закодовано мантрою

„Я-Ти-Ми” (і без жодних сполучників).

Ти шукала у небі за картою

Антидоти кільцям від наручників.

 

 

 

СУЧ.АС(н)ИКАМ

 

«А Лазуткіна треба вбити!»

Дмитро Червоний

Не треба нікого вбивати –

Усі помруть самі

Fozzey (ТНМК)

Цей метелик загине останнім,

А книжки не ділитимуть натроє.

Аркуш буде святим і печальним,

Може, звільниться місце хоч в тамбурі.

Тільки б знову не вимкнули світло

(Не віддайте всього за [AMATORY])…

Я за вами, в Міленине літо,

Я за вами, також… в респіраторі(?).

І сховайте «гербарій із кров`ю»,

Скільки можна нажити позиченим?

То кохаючись дикою грою,

То зриваючи слово посічене…

Я ж не хочу нікого вбивати,

П`ятки ж світяться від любові…

Переплавлю всі страхи на грати.

Ви «на  пиво»? Що ж, будьте здорові!

 

 

* * *                                      

Гумові чекання, засмайлені думками…

Пити пил із Крішни легше, ніж колись.

Краще впасти хором, краще поміж вами

Наловити світла, нишком розтектись.

Тихо ляжуть руки в полум’я прозоре,

Терпко спів сховає порухи вітрів.

Зоряне безсоння. (Знову щось попсове?)

Рідшає мережа. Викликів – нулі.

Я танцюю майже, подивись, Госвамі,

І вбираю навіть те, чого не вмів.

Ти тримай тепліше те, що стало НАМИ.

Дякую за вечір. Треба трохи снів.

 

 

* * *                                      

Вересень змерз, покотилися хмари,

Ревно гризе намагнічений вітер.

Колом дерева, квадратом бульвари,

І перелазами стеляться віти.

Немічним писком залізні ворота,

Золото ледве шурхоче під сходами…

Ніби повітря вологе від поту,

Нібито світло сховалось за кодами.

Миється вечір і молиться поспіхом,

Ледве встигає заплющити вікна.

Пахне дощами, корою і порохом,

Пахне тобою. І вкраденим віком.

 

 

* * *                                      

Коли янголи стануть чесними,

А в повітрі запахне ладаном,

Перевір, чи насправді воскресли ми,

Чи так само, як вперше, розтанули…

Коли сходи закінчаться пасткою,

А ледачі отримають значення,

Я відкриюся новою маскою.

(Головне, щоб її не побачили).

А тоді порахуймо повернення,

Обплітаючись довгими скрецами.

Це так мілко: ти – сильна, непевен – я,

Але спільними граємось месами.

 

 

 

Т.-М.

Я позичу в тебе півнеба,

А натомість залишу осіннє:

«Покотилися катом дерева…»

І ти кажеш, твоє – депресивне?

Посміхнися: за нами стежать,

«В негативі живе позитивне».

В мене дощ, а у тебе нежить,

Тільки небо по-мирному дивне.

Клас-клас-клас, не згубилися крила!

Це від щастя обличчя мокре…

Та чомусь не втрапляють рими.

Чисте небо. Усе буде добре.

 

 

 

 

О.П.

До щастя – трохи, порахуймо кроки.

До мрії – навіть менше, ти повір.

Смакуй. В життя терпкі і теплі соки,

А глибина – від моря і до гір.

Сьогодні легко. І здається, просто:

Летиш на захід, долітаєш – схід.

Нема  різниці, всього буде вдоста,

Для тебе Бог не заборонить плід.

Чергова дата. Червоніє листя.

Хтось народився, в когось немовля.

Під сонцем в тебе вдале місце,

Бо Олі всі найкращі. О-ля-ля!

 

 

 

* * *                                      

Її погляд перестав пахнути,

І навколишні вулиці

Вдавилися посмішками.

Не в такт і зовсім не синхронно.

Звичайнісінька паралельність світів.

Кров при тому втратила

Силу на розтяг.

Навіть ту,

Яка часом переховується

Між пігментів, тисків і страхів.

Знаєте,

Просто відчепитися від живлення,

Відірвати зайвий шмат плівки,

Сховати рятувальний козир, коли

Стрілки стоять мертво,

ЖЖ без коментарів,

Суботній ранок,

Сусід ботанік,

Світломір не вдовольняє тупе небо,

По телику ніяк не розгадають

Слово з літер к, а, ф, а, с, т, р, о, т, а,

А тут ще й погляд без запаху…

І при цьому холоне кава,

І не тільки кава,

Між іншим.

 

 

* * *

Тридцять три нараховані подихи,

Тридцять три поцілунки в пігулках….

Я, трапляється, кидаю коники…

Просто вибач мене, придурка.