Автор про себе. Народився у Запоріжжі у лютому 1976 року. Працював інженером з автоматики, сподіваючись поєднати цю діяльність з творчістю, але, коли зрозумів, що це – ілюзія, вивчився на перекладача з англійської. Отримав премію від "Смолоскипа", після чого вийшла книжка з оповіданнями останніх 15 років. Це надихнуло мене на радикальні зміни в житті. Вже три роки займаюся журналістикою, працюю в Київській газеті «24» та пишу гумористичний роман про людожерів. У вільний час створюю та записую музику, пристрасно колекціоную кіно.

 

 

 

Зникнення Вавілонова

 

Одного разу у дружини Вавілонова раптово зіпсувався слух.

– Надвечір прийдуть гості. Спечи, будь-ласка, булочок до чаю, – попросив він її.

– Що ти сказав? – перепитала Олена.

– Гості, які прийдуть надвечір, матимуть за цілком логічне і природне вживання булочок EN PENDENT до чаю, – висловився Вавілонов, нехай і дещо вигадливо, вживши при цьому отоларінгологічний прийменник французького походження, бажаючи бути схожим на російську поміщицьку аристократію періоду правління династії Романових, і в той же час іронізуючи як з аристократії, так і зі своєї жінки, неспроможної відчути усієї вишуканості наведеної асоціації, навіть якби їй прочитали на цю тему лекцію, – однак, він вважав, що цього разу висловився більш зрозуміло, з точки зору жінки, яка нерідко зміст підміняла багатослівністю.

– Даруй, але я щось не розчула. Ти хотів, щоб я зачинила кватирку?

– Та ні ж-бо, ні! – обурився Вавілонов внаслідок того, що:

а) необхідність виготовлення булочок так і не дійшла до жінчиної свідомості;

б) не було гідно оцінене вживання прийменника EN PENDENT навіть просто як факт, не кажучи вже про численні алюзивні іронічні підтексти, що слід було розташувати під пунктом (в), але відмовимо дружині Вавілонова у цьому пункті через її природжену обмеженість.

– Чого ти кричиш на мене! – образилася тут Олена. – Та я взагалі, якщо хочеш знати, не дуже тебе розумію: то ти ворушиш губами, то репетуєш щось малозрозуміле.

– НАПЕЧИ, ПРОШУ, БУЛОЧОК, вимовив Вавілонов хіба що не спелингуючи; зовсім небагато йому лишилося до того, щоб сказати: Никифор, Анна, Петро, Еліна, Чарльз, Ипатій, Павло, Роксоляна, Оксана, Шон, Устин, Богдан, Уляна, Лазар, Олекса, Чак, Ксенофонт – зрештою!.. Тобто, він був дуже близький до цього.

Олена дивилася на свого чоловіка, зморщивши чоло, і поступово гримаса нерозуміння змінилася гримасою переляку., оскільки якщо вона не могла чогось зрозуміти, то відразу ж починала цього боятися, коли це її стосувалося безпосередньо, і насміхатися, коли це було їй по цимбалах.

– Мамо! – пронизливо закричала вона, – ходіть, може ви розберете, що хоче сказати ваш зять!

Старенька прийшла, озброївшись слуховою трубкою, яку, насправді, використовувала і в повсякденному спілкуванні., але Олена з такої оказії забула про це, і тепер це жалюгідне видовище викликало у неї якесь жалісне схлипування. Раптово намалювався брат і став підступати до Вавілонова, мов ветеринар до оскаженілого бика.

– Кажи що-небудь сюди, – і брат вказав на своє вухо, очевидно, думаючи, що Вавілонов адресує свої слова кудись в інше місце, і внаслідок цього контакт з ним ускладнений.

– Ти що, зовсім глухий?!! – заволав Вавілонов, куди йому показали. Тепер він намагався говорити голосно і чітко, нічого не вигадуючи; він не на жарт навіть розсердився і хотів було порадити братові жінки скористатися слуховою трубкою тещі, але згадав, що його все одно ніхто не почує.

– Ні, щось нічого не розберу, – здвигнув плечима брат, – ану, тіточко, дайте вашу трубку, проведемо експеримент.

З цими словами він приклав трубку до вуха, а інший її край спрямував у бік вавілонова, а той, бажаючи пожартувати, гаркнув у трубку так, що й мертвий би встав.

– Ну як, що-небудь чути? – поцікавилася Олена.

Однак брат не змінив своєї Г-подібної "а-ля лікар Айболить" позі, думаючи, що Вавілонов ще мовчить.

– Ну, скажи що-небудь, – просив він його.

– Глуха ворона, бовдур, по голові вдарений!!! – репетував у трубку Вавілонов, вирішивши, що клин клином вибивають.

Привели сусіду, що настроювача роялів, який на весь будинок славився своїм винятковим слухом: наприклад, живучи на 9-му поверсі, він одного разу почув, як на другому злодій, підбираючи відмички, намагається проникнути до чужої оселі, і відразу ж зателефонував у міліцію, завдяки чому злочинця було затримано.

– Я навіть фортепіано без камертона налаштовую, ось який у мене слух, – вихвалявся він, проходячи до квартири Вавілонових.

– Здрастуй, здрастуй, свинська ти морда, – сказав Вавілонов уїдливо в цілковитій певності, що й на цей раз його не почують, – скажи, коли нарешті ти припиниш вимітати своє сміття під наші двері?

– Ну що, чути? – звернувся до сусіда брат.

Сусід насправді не розчув ані слова, але, не бажаючи втрачати авторитет, відповів дуже квапливо:

– Звичайно, я все зрозумів. Він все ясно і зрозуміло говорить, тільки якоюсь іноземною мовою, якої я не знаю.

Своїми останніми словами сусід хотів показати, що деякі іноземні мові він все-таки знає, тим самим закріплюючи за собою репутацію імовірного поліглота. Хоча, відверто кажучи, іноземних мов він не знав зовсім.

– Коли він говорить достатньо голосно і чітко, – сказав брат про Вавілонова, – то дехто все ж чує якісь невиразні звуки; то ви вважаєте, що це іноземна мова?

– Так. Я так вважаю, – відповів сусід безапеляційно.

– Знати б, яка це мова, – сказала Олена, – може, тоді можна буде винайняти перекладача.

– Уявляю собі, в скільки це нам обійдеться! – обурився брат.

– Нічого, нічого, – заспокоїв його сусіда, зате потім ви зможете організувати курси для охочих вивчати цю мову просто у вас вдома і таким чином компенсуєте витрати на перекладача.

Раптово настав вечір, і один за одним почали підтягатися життєрадісні гості, які ще не знали, що булочок до чаю їм не бачити, і навіть самого чаю не бачити, і Вавілонова їм не чути. Спочатку прийшли Никифор з Анною і відразу ж усілися на шафі; потім нагодилися Петро з Еліною і теж всілися на шафі, оскільки там було ще багато місця. Потім прийшли Чарльз, Ипатій, Павло, Роксоляна, Оксана, Шон– всі одразу полізли на шафу і розмістились там, немов янголи на маковому зерняті; Устин, Богдан, Уляна, Лазар, Олекса, Чак, Ксенофонт, вчепившись за люстру, сховалися в самісінькій її верхівці і там тихенько чимось шаруділи.

– Великий художник завжди створює навколо себе задушливий простір, так що люди, яких час від часу туди затягує, невідворотно задихаються, – процитував Вавілонов нещодавно прочитану сентенцію.

– Ну, що він зараз сказав? – звернулася Олена до гостей.

– Поза сумнівами, виголошена фраза була іспанською, – сказав пильний настроювач. – Артикуляція видає галісійський діалект. Але я нічого не зрозумів. Чи можна повторити повільніше?

– Разом зі словами, – повторив Вавілонов, – книга зберігає і запах автора; отже, якщо автор неохайний, то й книги його пахнуть дуже погано. Найбільш смердючі романи Ремарка, Набокова і Віктора Пєлєвіна, але усіх їх залишає далеко позаду жахливий сморід прози Жана-Поля Сартра (особливо п'єси), яку неможливо читати у приміщенні без вентиляції.

– Ну то що? Що?! Що?! Що?! – кричала Олена гостям, але вони тільки мовчки дурнувато всміхалися, як хіппі.

– В майбутньому, – продовжував Вавілонов, – книги замість паперу виготовлятимуть з особливої їстівної речовини, щоб читач засвоював зміст сторінки спочатку розумово, а потім фізіологічно, за допомогою шлунку. Найкращих письменників друкуватимуть на шоколаді, класиків – на копченому лососі, а всяку мерзоту – тільки на помиях. Завданням бібліотекаря буде вчасно збувати екземпляри, які швидко псуються.

Раптом з'являються санітари, вкладають Вавілонова на ноші, і під звуки маршу виносять його в невідомому напрямку. За ними, пурхаючи, як метелики, прямують гості. Брат з настроювачем-поліглотом ідуть на кухню. Олена стоїть одна в порожній кімнаті, думаючи, що тепер всі називатимуть її вдовою.

 

Запоріжжя, 1996

 

 

 

 

Приборкувачі змій у Західних Карпатах

(слов’янський серпентальний пангіпнотизм)

 

Щодо приборкування змій у Західних Карпатах ми маємо найширшу інформацію, зібрану відомим етнографом Зеновієм Штрудлем (1942-1983) ще в період його роботи над кандидатською дисертацією, котру він захистив у 1975 році. Здається неймовірним, що факт приборкування змій простими лемківськими селянами досі не був предметом спеціяльного зацікавлення передової наукової думки, тоді як значно більш скромні досягнення індійських факірів (більшість із яких, до речі, на перевірку виявляються всього лишень бездарними шарлатанами) вихваляють на всі лади, що привертає пильну увагу не тільки дилетантів-туристів, але й озброєних значним науковим апаратом професійних дослідників гомосерпентального гіпнотизму!

Насамперед слід відзначити, що слов’янські приборкувачі змій, на відміну від арійських, окрім гіпнотичної дії безпосередньо на змію як таку, володіють здатністю загального гіпнозу, або ж пангіпнотичною силою. Це видно з наступного прикладу.

 

1. Приїхав, біля него си позбирали тут-во хлопаки, смалят сидят, женшини, дітиска стоят. Ну, сидят на колодах, колод там понакладано. Тотой сидит та й мовит:

– Диви, змія! Гляди, яка зміюка повзе!

Всі посхоплювалиси! А по дорозі вуйко на конячці, туй-во, сидит на возі, на сіні. Ото вони й гукают:

Змія! Змія! – А він не бачит.

-            Нігди змії нема. Шо він вам бреше?

Той:

-            Куди бреше? Оно в тебе, диви, сіно горит!

Він обернувсь – а віз, йой, горит! Він – на коня. Раз! – рубанув гужі і на коні поскакав. А віз жиш як стояв, так і стоїт, ніде ніякого вогню, ніц! Всі регочуть, про змію й забули! А той – навтьоки! Поїхав, поскакав – сіно ж-бо горит і сам згориш – обрубав гужі, воза покинув. Тепер над ним лаха деруть: пошивси в дурні. А цього і боят: лем скажи шо не так, так він нараз шось учворит. Сидят і позиравут на него, шо він далі робитиме.

 

Крім того, слов’янський серпентальний гіпнотизм є утилітарним: карпатський заклинатель не просто приборкує змію на потіху невибагливій публіці, але й виконує роль певного посередника між змією і людиною. Міжнародна серпентологія надзвичайно високо оцінює цю термінальну функцію слов’янського пангіпнотизму і ставить його на одне з найвищих, передових місць у світі! Слова ці потверджуються наступним прикладом.

 

2. Це був один дідок, значить. Я так то знаю, що дід Павло, а фамілії його не знаю. Той був такий... теж, видко, знав щось таке. То як бува де з’являлися змії, то, значить, його просять... Він навіть і сам носив змію через плече, вона і на шиї обкручувалася. Ніц йому не робила.

Так от, якщо з’являлися де змії, якщо хто гарненько його прийма, значить, він цих змій вижене. Спершу заб’є якийсь патичок, пак гіллячкою кілько раз махне, пошепче – і зникають! Нема!

А як котрий його образить, то юж сам радий не буде. І покіс на пси зійде. Ні гребсти, ні косити не можна: змій наповзе – хоч греблю гати.

Або от іще трафунок стався у Мужієві. Там копальні були, золото мили. І хлопці його попросили! Він ійшов мимо, а вони його попросили. Він сказав:

-            Давайте, я ізроблю!

І натурально, ізробив, поставив патичок, гіллячку узяв до рук. Помахав – сама найбільша прийшла, почала крутитися довкіл патичка, і за нев усі прийшли, в клубок скрутилися, сичали-сичали...

Він змахнув гіллячкою – і вона пішла вперед, і ті слідом. Пішли й не стало.

 

Приборкування змій широко застосовується у народному господарстві. Велика кількість змій на покосах – одна з головних причин зниження врожаїв і подовження терміну сільськогосподарських робіт, що призводить до суттєвого падіння якості силосних культур, а це, в свою чергу, негативно відображається на кількості і якості зимового фуражного підкорму для великої рогатої худоби. Наступний приклад прекрасно ілюструє вищенаведене.

 

3. А це теж вуйко отой розказував.

У нас тогди були ділянки, косити (раніше ділили по паях: на господаря, – пай, єк двоє дорослих – уже два пая дадут. Скільки там худобини держиш – не рахуют). Ну і от, поки ділили – обминали – Новоселиця була, вона ж кам’яниста, а вони ж у камінні зимуют, змії, – ну от її обминали. А наші все-таки надумали брати. Ото ж і вуйко мій:

– Я, – каже, – зазву чоловєка – їдної не буде.

Чоловік той з Риманова був, дідок. Ну що? Прийшло його звати... Ми, каже, і пастки наставляли оті, волосяні, доокіл, все одно проповзают. А його зазвали, як тільки приїхали туди. Він патичок поставив. Якого він лиха робив, що він коїв? Так жиш всі (артелі ж великі були, такі шо йой! там і дівки, вони їсти ладуют, дітиска, копни возят, мужчини), вони всі розбіглиси, як змії на патик подерлиси! Мало внизу звивалиси – на самий верх поналазили! А затим він яке-то сказав, і – нігди ні одної не стало! І викосили. І так і не стало їх. Ну і не даром кажут, шо от вона, Кара... Їх перше тут, каже, була так само багацько: кам’яниста місцина, що тут скажеш. Ну і не раділи все ж-таки, бо ж тут золотошукачі мешкали... Так от дідок з’явився. І от як плату дадут – на отаку відстань у нас ані одненької не знайдете. Йому треба весь обійти І що ви собі хочте?

Він як узяв відси – як його? Гребінь у нас називают – від гребеня туди і обійшов. І на тій місцині пак ніхто не найшов ані одної змії. Це-во, шо означа – шось зна чоловік! Ін на сорок літ заказав. І оце правда, сорок літ минуло – а оці года стали появлятиси. То там на покосі зобачат, то ше де. Ну але дідо сказав – на сорок літ ви будете вбезпечені. Йому тут склалися грішми, заплатили за теє. І не було. Отака штука...

 

Психологія відносин між людиною і змією – одна з найменш досліджених галузей серпентології. За влучним висловом серпентолога Андрія Монастирського: «Внутрішній світ змії – нерозв’язана загадка, і наука повинна прагнути її щонайшвидшого розв’язання». Однак, простий селянин незрідка перебуває на передових позиціях взаємин зі зміями. Таким чином, він на практиці пізнає те, що лишається цілком недосяжним у лабораторних умовах! Упродовж тривалих років подібної практики у слов’янському серпентальному пангіпнотизмі склався своєрідний етичний кодекс заклинателя. Наступні декілька прикладів певною мірою проливають світло на це питання.

 

4.У нас тут є один. В санаторії у Трускавці. Він відає! От як він де косит – ти вже не будеш. Не будеш косити: раз махнеш – змія, два махнеш – змія.

А батько оповідав. Вкусила одного хлопаку.

– А ми – каже – тепирь і упізнаєм.

Він осиковий дубець поставив отак-во, батько казав, щось так махнув. А тоді – С-с-с-с-с-с-с-с-с – так і повзут, і на цей дубець, справненько повзут! А одна позад них ледве-ледве... Він говорит:

-            Тоті, – каже, – не винуваті. А оце ти винувата. Айбо, йди... – Вона помалу повзе: вона винувата! Він:

-            Ти винувата? – говорит.

Вона:

-            Всссссс, всссс...

-            Лізь, каже, – в оцю смолу. Такий тобі наказ. Більше не будеш кусати.

Виповзла звідтам, так-во струснулася і тут само бубликом і лягла. А він яке-то ім’я намовляв:

-Більше не кусайте! – чоловік той. Дубець у нього якийсь осиковий. Він там-само косив, коло нас. А батько тоді говорит:

– Пусти їх.

Він якось так дубцем махнув, раз, другий – вони пішли. Айбо, каже, лячно! Тоті просто такі-во грубі, рябі. І отак пішли. А бити не став:

Не треба, – каже, – їх бити. Нам жити тра’ і їм жити тра’.

І більше нігди на покосі не було.

 

Індійські факіри, як уже було зазначено, здебільшого просто шахраї. Але якщо і є поміж ними такі, що досягли певного рівня порозуміння зі зміями, то вони тим користуються винятково для особистого збагачення. Інша річ слов’янські заклинателі! Вони використовують змій насамперед задля допомоги людині, хай навіть незнайомій, а вже потім – собі. Подібний приклад – велика рідкість у країнах, зачеплених ганебним ігом колоніального гніту англійського імперіалізму!

 

5. Ми сіно косили. А ще дід коня узяв, їдемо ми на возі, я чую: щось таке ніби поскрипує, чи нє? А вона на колесі зашпортала си, розчепити не може. Ми зупинили, її вбили. Тоді на косовиці теж у наметі... не в наметі, шалаша поставили. Я си вночі прокидаю, чую, шось на груди давит, тєжко. Я – раз! – очі відкрив-єм. А вона клубком згорнулася і лежить на грудях! А мені хлопці казали, що як лежит, то си не перевертай, не рухай. Я діда – (дід поряд жиш лежит) – раз! – розбудив. А сам на неї дивлю: вона лежит. А там старий, він сам-один жив, сіно косив, сам мешкав. Він туди, дід, погнав. Старий тотой прийшов, так на неї зиркнув, вона – раз! – з мене сповзла і до нього. І пішла...

А потім тому старому зло заподіяли: сіно у нього забрали. Він мовит:

– Тото вважайте, що ви сіна накосили, вже. Більше косити не будете.

Кидь на ранок приходят... Він сидит, а вони кругом него, змії, в три кола. Кругом него змій... А він стоїт посеред. Вони повзают, по ногах, кругом, скрізь! А він сидит... За два дні поїхав. І все, зачалоси там. Ніде, нич! Куди не піди – всюди змії. Ну що ж? Ходити нема сенсу: ані роззутися, ані ще чого. Сіно косити – тим паче: раз! – махнеш, вона вилетить звідтам. Я перерубав навпіл, але й там починаєси, починаєси – йо-ой!

І всі притьмом виїхали звідтам!

І от коли він помер, тамтой старий, у него хату ламали. Йой! Там змій у него стілько було в льосі!.. Так казали: у його дітваки були, двійко хлопчиків, (де він їх узяв, того не знаю) І от хлопчики до него – раз! – прибігли і тікают нараз: вони там зо зміями си бавлят. Вони дрібнєтка, хлопчики, а він їх, змій тотих, на охорону ставит, то вони й не пустят нич, нє? Змії тут, забачат – боят. А тоті їх там за хвости дерут (вони не кусают, нич!), б’ют, копают. Так-тойво її копни, еге, вона скоро разів п’ять вхопит ищі.

 

Немає потреби наголошувати, що слов’янський серпентальний пангіпнотизм – явище унікальне. Рівних йому немає в цілому світі! Можливості західнокарпатських заклинателів долають всі можливі межі! Наступний приклад показує, що сила слов’янського психічного впливу є надзвичайно сильною і впливовою!

 

6. Дід Короташ. Його так усі й називали: «шаман». А він пошту возив, усяке таке... І, тепер, я поїхала до Києва на сільськогосподарську виставку, а дочка замість мене лишилася пасти коні (я конюхом робила). Ну, вона каже:

– Діду, а чого кажуть, що ніби у вас змій багато, а й ніколи ні одної не бачила? Я поїду в Москву, а там скажу: «Ох і много там гадюк». А вони скажуть: «А ти відала?» – «Ні». – «Ну так ти ж тогда і нє брєши, іх там нєту».

А дідо сидить та й каже:

– А чого ж ти, Олю? Хочеш подивиться зміюк?

Вона:

-            Ой хочу, дідусю. Я б подивилася.

Він каже:

-            Гаразд. Ставай, сядь, слухай сюди. – Вона верхи на коняці на сідлі сиділа. Дочка моя. А тепер ото злізла з коняки, стала, а коняку пустила, коняка пасеться тут же коло них. Каже, так, мамо, тихо, ані вітру, нічого, сонце. І він отак ставе палку здорову. А їй тіки сказав, чисто шо попередив:

– Ти гляди не реви, як побачиш, значить, так не ревти! –

Вона:

-            Ні, дідусю. – А сама так головою махнула.

Він тихенько свись! Колина, Марина... – всіх назвав. Йой, як, мамо, трава таки прямо – шшшш – шелестить. Шелестить! Я гадаю, ні вітру, анічого нема, а воно трава шелестить. Йой, як вони звідти... Палка така, потонше од руки була, так вони такий звивень намотали, і сюди в рот, в ніс, в очі... А він стоїть.

Вона стоїть, моя дочка, оце-во, падати хоче. А він баче, що вона спугалася, а тепер і каже:

-            Ну? Побачила?

-            Вона ж нічо, не каже, тільки отаково головою махає. Перелякалася їх дуже.

А він тепер цево:

– Колина, Марина – по місцях!

І так чисте поле стало...

Оце те місце, де ти косиш, там же їх багацько. Ну і от вона вже тепер скільки ходить на косовицю – там їх двадцять штук чи й більше – вона їх уже не боїться. Він їй каже:

-            Поки я живий, доню, і ти поки будеш жива, ти тепер їх бояться не будеш, тих зміюк.

 

Застосування змій у якості охорони замість собак – поширене явище у Західних Карпатах. Пояснюють це так: змії нечутні, вірні, обережні і здатні на подвиг. Там, де собака зрадить, спокусившись ласим частунком, – змія лишиться непохитна. Вона – самовіддана берегиня родинного добробуту!

 

7. Оно тая дївка, її дочка. Надею кличут (де вона тепирь? Вадь на Луганчині? Чи в Батакані? Одноока така, кривенька, вона була йому дочка нерідна.

Тото він з жинкою йде (це вона казала, з її слів), лишают її:

-            Ти не боїси, Тото прийдут змії, они з тобов ляжут – не боїси. Вони стережут. І так вона пой устала, перебудила ся (лямпа світит): коло входу лежит така зміюка здорова. Подивила ся: і з тамтого боку, і з цего боку змії стережут єї.

Тото все він робив. І, відай, навчив. Навчив. Вона тоді теж чудне робила. От, бува, він іде на косовицю, посварився з ким:

-            Ну, айно, потім прийдете.

Дивиш, назавтра прийдут – на тотій косовиці косити не можно: одне черви. Ідут до него:

-            Ну де? Я вам казав.

Прийде. Що там робив – фрас його зна...

Ну, ходіт косити, ні єдної не буде. Все! – Жартун був.

А не дасть убити...

Старі, бач, померли, а дочка на порі стала. Лем калічка, нога у неї яка-то, рука кудись-там... ходит так, вилицю вивернуло... Ото вона жаліла ся на тотого вітчима: змій, каже, коло мене лишив. Ну і шо? Лишили самі змії в хижці, коло неї лишают, стережут її. А тоді привикла.

 

8. Брат одної жінки живе у нас, так от, вона вміє зі зміями... Шістдесять сім років йому. Сперечалися якось. Чоловіки кажуть:

-            У змій ноги є.

А він каже:

– Нема.

Як взнати? Він від модрини відірвав кори, на ній смоли багато, і пустив змію по ній. Потім глянули – нема слідів, самі кільця.

А то ще візьме цурпалок, увіткне і кличе змій. Вони сповзаються і на цей патичок накручуються. Так і висять. Він слівце скаже – вони розповзуться.

Або от на косовиці живуть вони. Щоб нічого з шалаша не взяли, він на видному місці, на костурець змію вішав. На вузол зав’яже, а вона висить, розплутатися не може. Піди візьми, коли такий сторож є.

 

Ці вісім вищенведених історій певною мірою проливають світло на дивовижну загадку слов’янського серпентального пангіпнотизму. Але загадка ця не надається до розтлумачення тільки на перший погляд. Насправді ніяка це не таємниця, а просто – одна з численних властивостей непересічної і гордої української душі.

 

2000 рік