Розмова про 90-ті у літературному вимірі почата давно, але до висновків ще так само далеко, як, скажімо, до об’єктивної оцінки Помаранчевої революції. А тим часом «Молоде вино» поруч з іншими артефактами доби включають до шкільної програми. Це з одного боку, а з іншого – зросло покоління, якому особистісні й побутові аспекти літпроцесу 90-х вже просто байдужі. Й тут можна зрозуміти Стронґовського, який писав у відгуку на «Любити живих», мовляв, нецікаво їм, як пили у 90-х…

Що ж, справді настає час говорити про головне. І тут слід віддати належне газеті «Літературна Україна», письменникам Олександру Яровому та Олександру Стусенку, які розпочали новий раунд розмов про 90-ті в літературі на досить принциповій ноті. Отже, хочу висловити й свої міркування про порушені в інтерв’ю Ярового питання.

Про моральну відповідальність

Нині прийнято зображати 90-ті роки переважно в чорних фарбах: руїна, злидні, моральна деградація, поширення цинізму й брутальних розваг, культ всілякого роду збочень, комерціалізація святого й грішного. У цьому є доля правди. Але слід зауважити, що поруч з тим існував непідробний пафос свободи і відчуття початку будівництва нового світу. Якщо говорити про панівні ідеї та культурні вектори, то, передовсім, – українського світу, недобудованого в часи Розстріляного Відродження.

Новий світ починається з нового світовідчуття, тому його підвалини закладають поети, музиканти, художники – всі ті, хто відчувають дійсність безпосередньо і відтворюють її інтуїтивно. Саме ці жанри вибухнули новими іменами після зламу радянської системи. У це вже важко повірити, але на початку 90-х в день Києва на Андріївському узвозі виставлявся не комерційний ширпотреб, а ескізи до великої картини нового світу – світу Свободи. Його сигнали і емоційні послання лунали на концертах лауреатів «Червоної Рути», а також у Київському будинку вчителя – у тому числі – на презентації «Молодого вина».

Цей світ був страшенно хаотичний, двозначний і підступний, але в ньому лунала переможна пісня оновлення, і в її звучанні, ніби травневої ночі в хащах Ірпінського будинку творчості, то солов’ї переважали жаб, то жаби – солов’їв.

Не дивно, що неофіти нового світу відкидали усі можливі правила і заборони. Вони повставали проти Спілки, проти Бога, проти вишиванок і проти моральних табу. Намагаючись вловити той принцип, який утверджувався в цей час у літературі, я означив його у післямові до «Молодого вина» як принцип ілюзії – здаватися, але не бути, – що пізніше, головним чином, в інтерпретації Роксани Харчук, будо представлено як естетична концепція Ніщо.

Ми були наївні й повторювали європейські тренди двадцятирічної давності. Але це було наше життя, і це був наш перший клас, без якого не могло бути й випускного (даруйте природно-освітянські паралелі, навіяні вочевидь кінцем травня).

Про художні здобутки

Дискусія навколо художньої вартості творів дев’яностників мені нагадує дуже просту природну аналогію. Кожного року в наших широтах настає весна, дерева починають квітнути просто тому, що відтанув ґрунт, просто соки стали пульсувати в гілках, а сонце пробудило бруньки. Але буває, що квітка приносить плід, а буває, що виявиться пустоцвітом. Чому? Загадка природи! Нам лишається тільки висловлювати здогади, вираховувати цикли, аналізувати перепади температури, вологості й т.ін. Або ж просто покластися на волю Провидіння.

На мою думку, високий відсоток пустоцвітів у поколінні дев’ятдесятників пояснюється культурно-кліматичними особливостями того часу і місця, в якому вони «розквітнули».

Про атмосферу 90-х вже йшлося вище: була рання весна, раптова й бурхлива, що залишила по собі зруйновані повінню мости й дороги, вивернуті з коренем дерева, висушену палючим сонцем землю й депресивне очікування «благодатної зливи» в підсумку.

Але слід окремо сказати й про ґрунт. Українська література станом на початок 90-х не була повноцінним організмом, пристосованим до життя у відкритому просторі світової культури. Інкубаційний період, що розпочався наприкінці XVIII ст. з травестії Котляревського, тривав майже сторіччя, а потім – після короткого спалаху більш-менш повноцінного існування – знов комуністична «оранжерея» в затінку великого російського брата.

Ми починали пошуки себе в літературі не просто в умовах жанрово-стилістичної «неповноти», але й без опертя на Велику Традицію, проти якої можна повставати, але до якої можна й повертатися. І тут моя перша розбіжність із О.Яровим. Я не вважаю, що такою традицією можна вважати козацько-православну ідентичність. Не тому, що вона сама по собі недостатньо велика, а тому що вона – не є традицією в повному розумінні цього слова. Справжня традиція проростає в майбутнє, а козацько-православний міф є надто консервативний, історично і культурно локалізований, він не може увібрати в себе нові імпульси сучасності й не відкриває перспектив росту.

Принаймні таким він сприймався більшістю з нас у 90-х. І хоча стіни ірпінського будинку творчості (а також багатьох готелів і гуртожитків обласних і районних центрів України) пам’ятають наші нічні хорові імпровізації на тему «Із полону, з-під Ізмаїлу» або «Чорної ріллі», та для себе більшість авторів обирали інші мотиви і напрями самовираження.

Наприклад, я в середині 90-х написав несподівану для багатьох книжку поезій «Рамаян». Це був пошук інших емоцій, іншої естетики, індивідуальний поворот до справжності та пропозиція нової символіки і культурної перспективи. Але на той час більшість однолітків уже зручно вмостилися в літературному потязі «согласно куплєнним білетам» і вирушали второваним попередниками шляхом «у класики».

Рослини, які зростаються на бідному й кам’янистому ґрунті, як правило, мають дуже сильну кореневу систему. Вона або сягає далеко вглиб, або має розгалужену поверхневу структуру. Так і літератори-дев’ятдесятники, у своїй переважній більшості, щойно з’явившись на світ, інстинктивно почали хапатися за елементи культурного ландшафту, які знайшли поруч із собою.

Так сталося, що одночасно з нашим дебютом у літературі оформилися дві течії, що перед тим тривалий час виношувалися в лоні занепадаючої української радянської літератури. Це, з одного боку, магічно-реалістична стилізована архаїка, що увібрала в себе священний заповіт затонулої селянської цивілізації, та постмодерні «дикі танці» на згарищах високої культури. Ідеологічні шори впали, й ці далеко не винятково українські тренди явили себе примітними авторами і книжками. Якщо говорити про поезію, то це, відповідно, в першу чергу, Василь Герасим’юк і Віктор Неборак. Були, звісно, й варіації на тему, багато написано й видано не менш талановитими поетами, але провідні тенденції були представлено найбільш концентровано саме в цих двох поетичних візіях.

За ними й потяглися більшість дев’ятдесятників, розділившись на архаїстів і постмодерністів, а разом з тим втрачаючи власну місію і шанс на поетичне відкриття нового світу. Хтось дуже точно помітив: еволюцію наших поетів-дев’ятдесятників можна визначити за тим, кого з попередників чи класиків вони в який період читали… Така учнівська творчість є не найгіршою прикметною рисою нашого покоління. Але вона не дозволила практично нікому дійти до оформлення власної школи. Харківська «Червона Фіра» надихалася бубабізмом, франківська «Нова дегенерація» від нього відштовхувалася і сприйняла натомість естетику Андрія Охрімовича, «зірки» київського філфаку Бедрик, Кухарук і той-таки Яровий також опинилися на роздоріжжі – той в архаїку, той в постмодерн, а хтось у неонеокласики, як це традиційно буває з київськими поетами.

Олександр Яровий запитує, де поділися Квітка та інші фігуранти «Молодого вина»? Зізнаюся, що того ж Квітку, і, приміром, Оксану Горкушу, тексти яких у філологічній тусовці викликали обурення й знизування плечима, я «привів» у антологію саме тому, що вже тоді відчував вторинність творчості «лідерів покоління», їх звужений ідейно-художній діапазон. Зрештою, було зрозуміло, що Герасим’юк залишиться, Неборак з Андруховичем залишаться, а їхні епігони за якийсь десяток років уже мало кому будуть цікаві. Ефекти розкрутки я тут свідомо не враховую.

В сенсі художніх пошуків нашій генерації від самого початку бракувало якогось ферменту. Всі традиції та впливи, яких ми наковталися в період Великих Історичних Відкриттів, лягли важкими неперетравленими шарами на персональне джерело поетичного самовираження.

Думаю, вся проблема в тому, що ми надто швидко відмовилися від мотивації свободи. У якийсь момент (приблизно з 1996-1997 рр.) більшість віддали перевагу комфортній і стабільній несвободі. Передовсім ідеться про несвободу від себе самого, про завчасну визначеність у стилі й формі (а для когось – в іміджі), про визнання авторитетів і визнання авторитетами. А разом з тим і про речі цілком прозаїчні: про «своє місце» у переліках критиків, в редакційних планах журналів і видавництв, про членство у СПУ чи АУП, про кумівські зв’язки і літературно-критичні тандеми. За цим прийшла т.зв. літературна боротьба, що більше нагадувала вовтузіння в комунальній квартирі.

Про самотність у літературі

У висловлюваннях О.Ярового звучить чи то образа на колег, чи то сумна констатація своєї віддаленості від них. Думаю, що самотність у літературі є нормою і нарікати тут зайве. Можу судити про це з власного досвіду. У середині 90-х визрів внутрішній протест проти постмодерністського канону, який ставав у молодшому поколінні панівним. Стаття «Анатомія Бу-Ба-Бу» та збірка поезій «Рамаян» зробили мене ворогом «прогрєсівного чєловєчества». Кращі сили «станіславського феномену» і його львівського філіалу були спрямовані на мою дискредитацію. У першому числі аупівської газети «Література плюс», вийшли одразу дві погромні рецензії, одна з них під промовистою рубрикою «Літімпічмент». У «канонічній» літературній енциклопедії Андруховича-Єшкілєва я був названий графоманом, а тодішня дебютантка Маріанна Кіяновська визначила мою книжку як одіозний зразок псевдоміфологізацій. Взагалі, моя скромна творчість набула в оцінках критиків апокаліптичної симптоматики, за якою мали слідувати нові ГУЛАГИ і чомусь Нар’ян-Мари…

Зрештою, літературна боротьба існувала завжди і її градус прямо залежить від значущості явища. Тож сам я міг би тільки тішитися з такого гучного піару, якби не одне невеличке але. Мої друзі, поети «Молодого вина», з якими разом читали вірші, збирали антології, виступали в університетах, кнайпах, та зрештою й випили разом чимало оковитої, у цей момент якось непомітно розчинилися в часі й просторі. Не те що публічної підтримки, навіть товариського слова я ні від кого не почув. Лише один Іван Андрусяк, який тоді працював директором видавництва «Смолоскип», слід віддати йому належне, сказав прямо у вічі: позицію моїх критиків від підтримує.

Мій приклад не є поодиноким. Подібні напади колективного цькування на моїх очах переживали і Володимир Цибулько, і Роман Кухарук, а от Сашка Ярового, здається, чаша сія щасливо обминула.

Та веду я до іншого. З того часу я не плутаю літературу і життя. В житті у мене є друзі, довіра й особиста приязнь. У літературі є тільки мої тексти і мій читач.