Ми з Кожелянком познайомились у мене на студії «Січ». Гарні вірші, досвід сидіння в сізо КГБ, обережність, гострий хлопський розум, відверта буковинска говірка.

Як їхав до Києва на навчання, запропонував йому роботу у багатотиражці машзаводу.

Потім авторський вечір в НСПУ (з афішею, перший і останній при житті у тих стінах) «Яблуко в кав'ярні».

Потім газета «Час», куди він пішов до мого друга Петра Кобевка. Це був для нього зоряний час – відомість, середовище, любов.

Він любив Ольгу Якимович. І любов ця була взаємна. Але не склалося. І «друзі-чарколюби» доклали максимум зусиль, аби цього не сталося.

Перша книжка вийшла у Гранослові. Друга у Пантюка (У «Вид-ві С.Пантюка» вийшла четверта поетична книжка В.Кожелянка, дві «післягранословівські» – у Чернівцях – прим. ред.).

Написав статтю про нього і «Дзеркало тижня» її вмістила.

Намагався його залучити до організаційного літменеджменту, але Василь був неприхильником такої діяльності.

Потім епоха прози і «Кальварії».

Ми все сказали один одному при житті, вичерпали свої стосунки задовго до його смерті.

За рік без нього нічого кардинально не змінилось. Його книжки є в книгарнях. Його вірш «А мужик оре та й оре оре та й оре пашет карочє гаваря» є у моїй свідомості.

Час як добрий кінорежисер відсіче все непосутнє і лишиться вічне.

Дай Боже.