Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного нищівного удару по своїй культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:
1627 – патріарх Філарет видає постанову, «чтобы впредь никто никаких книг литовския печати (з українських та білоруських друкарень) не покупали». Наслідок: коли 1652 р. майже всі в Україні вміли читати, то в 1897 р. українці були найменш грамотними в Росії.
1667 – цар Олексій забороняє друкувати книги в Україні під страхом смертної кари.
1672 – заборона зберігати вдома українські книги.
1686 – ліквідація автономії української церкви та встановлення контролю Московського патріархату над освітою й культурою.
1689 – заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книги без дозволу патріарха.
1690 – анафема на київські книги епохи бароко, писані українською мовою. Нечисленні твори перекладено на російську.
1693 – заборона Московського патріарха привозити до Москви українські книги.
1708 – поголовне винищення населення Батурина за національну належність і мову.
1709 – указ Петра І про запровадження цензури під час друкування українських книг у Москві.
1720 – указ Петра І про приведення друкованих в Україні книг до відповідності з російським правописом. Заборонялося видавання всіх книг, крім церковних, уживання в друку української мови. Це один з низки указів (1721, 1726), якими український правопис замінено на «гражданку». До кінця 18 ст. жодної книги українською мовою не було надруковано.
1729 – указ про переклад на російську державних постанов і розпоряджень.
1731 – наказ вилучити українські стародруки.
1734 – негласна заборона для українців родичатися з іншими націями, крім росіян.
1755, 1766, 1769, 1775, 1786 – Петербурзький синод повторно забороняє друкувати українські книги.
1763 – наказ Катерини ІІ про заборону викладати українською в Києво-Могилянській академії.
1764 – наказ про зросійщення України. Скасування гетьманського правління.
1766, 1769 – низка санкцій Києво-Печерській лаврі. Заборона видавати букварі, граматики і книги, не затверджені синодом.
1775 –скасування Запорозької Січі. Закриття козацьких початкових шкіл.
1782 – запровадження в усіх навчальних закладах єдиної форми навчання і викладання російської мови.
1783 – запровадження російської мови у викладі Києво-Могилянської академії. Закріпачення Лівобережної України.
1784 – остаточне зросійщення початкової освіти в Україні.
1785 – наказ православним церквам імперії правити службу Божу російською мовою.
1786 – виникнення концепції української мови як суржику російської та польської.
1817 – закриття Києво-Могилянської академії. У Галичині в початковій і вищій школі запроваджено польську мову викладу.
1831 – скасування царським урядом Магдебурзького права.
1838 – відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Згодом він забороняв навіть окремі літери української абетки.
1847 – розгром Кирило-Мефодіївського товариства й арешт його учасників.
1859 – заміна австро-угорською владою української абетки латиною.
1862 – розпорядження про закриття недільних шкіл.
1863 – Валуєвський циркуляр. Заборонялося навчання на всіх рівнях, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; виняток становили цензуровані художні книги.
1864 – початок засилля дешевих російських книг на Україну.
1869 – указ про доплату чиновникам на території України за зросійщування населення.
1876 – Емський указ. Не допускалося ввозити з-за кордону й друкувати будь-які українські книги, крім історичних документів і пам’яток та художніх, що пройшли цензуру. Друк мав бути ідентичним до першоджерела в пам’ятках і «гражданським» в інших випадках. Заборонялися українські вистави і культурні заходи та супровід нот.
1881 – заборона проповідувати українською.
1883 – заборона українських вистав на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині, Волині та Поділлі.
1888 – заборона хрестити дітей українськими іменами та вживати українську в державних установах.
1895 – заборона української дитячої літератури.
1899 – заборона української мови на археологічному з’їзді у Києві.
1903 – заборона українських промов на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві.
1907 – ліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану 1905-1907 рр. українську літературу, розпочато репресії проти українських культурних діячів.
1908 – указ про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні.
1910 – циркуляр Столипіна про заборону утворення українських товариств.
1914 – заборона царатом святкування річниці народження Шевченка; указ Миколи ІІ про скасування української преси; заборона української на окупованих Росією західноукраїнських землях; розгром «просвіти»; зруйнування бібліотеки НТШ; депортація багатьох свідомих українців до Сибіру.
1929 – 1930 – арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури, УАПЦ «за належність до СВУ». Початок колективізації.
1930 – репресії проти українців у Польщі («пацифікація»).
1932 – ліквідація всіх українських літературних організацій та утворення СПУ.
1933 – самогубство М.Хвильового як протест проти репресій радянського уряду. Постанова про припинення українізації.
1932-33 – голодомор. Загинуло 8 – 12 млн. українців. Масове переселення росіян до виморених голодом українських сіл. Погром українців на Кубані.
1934 – 1941 – знищення архітектурних пам’яток, арешт і страта 80% національної інтелігенції.
1934 – розстріл у Харкові 34 літераторів за буцімто підготовку терактів проти радянської влади.
1936 – 1938 – масовий терор в Україні («єжовщина»).
1937 – масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури та мистецтва.
1938 – постанова про обов’язкове вивчення російської мови у республіках СРСР.
1939 – 1941 – масові репресії НКВС на Західній Україні та депортація населення у віддалені райони СРСР.
1944 – 1955 – каральні акції проти руху опору на Західній Україні.
1946 – ліквідація УГКЦ й підпорядкування її РПЦ МП. Цензурування історії української літератури.
1946 – 1949 – ліквідація українських культурних здобутків («ждановщина»).
1947 – «чистка кадрів» Кагановича в культурній еліті.
1951 – критика «націоналізму» в газеті «Правда».
1958 – русифікація середніх шкіл. Постанова про необов’язкове вивчення української в російських школах України.
1961 – політична програма «злиття націй».
1964 – умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.
1965 – перша велика хвиля арештів дисидентів.
1967 – 1971 – репресії проти культурної еліти, нищення культурних пам’яток.
1972 – друга велика хвиля арештів дисидентів.
1977 – арешт і суд членів Української Гельсінської групи.
1978 – подальша русифікація середніх шкіл.
1979 – третя хвиля арештів дисидентів. Убивство Івасюка.
1983 – постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки вчителям російської мови і літератури.
1989 – постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР (російську).
1990 – постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної в СРСР.
О.Забужко нарахувала 173 урядові постанови за неповних 200 років. А були й таємні регіональні укази, директиви, розпорядження. Сучасників лякають наслідки, а обурювати має причина – 350-річна політика русифікації, що триває, на жаль, і досі. Сучасні обрусителі в переважному числі – не вороги України, вони жертви її ворогів.
(Зубков М. Г. Українська мова: Універсальний довідник. – Харків, 2004. – С. 17-25.)