Цього року видатному українському поетові Івану Іову мало виповнитися шістдесят...

Я вдячний долі, що не потрапив на його похорон. В душі й уяві моїй він залишається живим, веселим і мудрим. Вже потім знайомі розповіли мені, що страшна хвороба так висушила ставного й широкоплечого Івана, що в останні дні його важко було впізнати. Істино, що смерть може спотворити тіло, але не дух. І поетів це стосується чи не в першу чергу.

Ми познайомилися восени 1981 року в близькому для обох Кам’янці-Подільському. Я навчався у 9-му класі середньої школи і мріяв про майбутній вступ до місцевого педагогічного інституту. Продукував якісь римовані штучки, які потаємно вважав віршами і був неймовірно щасливий з того, що зі мною приятелювали вже визнані у студентському колі поети-старшокурсники Володимир Олійник і Олександр Басистий (Зарічний), тексти яких час від часу з’являлися в обласній і районній періодиці. Але обидва авторитетних для мене приятелі у розмовах про поезію неодноразово із великою повагою згадували ім’я якогось Івана Іова, який попри те, що писав чудові вірші, ще й дозволяв собі ходити по місту в джинсах, вишиванці і босим, що в радянський час виглядало неабиякою крамолою. Було це правдою чи легендою, ніхто запевне сказати не міг, вже значно пізніше Іван підтвердив факт такого епатажу. А наразі мені тільки залишалося нагадувати приятелям, аби не забули про мене, коли той легендарний Іов раптом приїде до Кам’янця. І одного дня хлопці ретельно виконали моє прохання.

Я прибіг до гуртожитку, мов на крилах вилетів на третій поверх і увійшов до кімнати, в якій мешкав Володя Олійник. За столом, закладеним пляшками дешевого вина і нехитрою закускою, сиділо кілька знайомих мені студентів, а на почесному місці біля вікна – міцний чорнявий чоловік. Його очі усміхалися якось окремо від вуст, такому враженню, мабуть, сприяли густі козацькі вуса смоляного кольору. “Іван Іов”, - привітно протягнув тоді мені руку жвавий козарлюга.

Того вечора ми довго спілкувалися, а найперше, що мене вразило, це Іванова вимога називати його на “ти”. В мене язик і так не слухався, а тут ще й “тикати”… Багато років минуло, поки я цього навчився. А тоді я вперше почув його вірші – густі, енерґетично насичені, і одночасно по степовому розлогі. Іван мав з собою цілу папку віддрукованих текстів, тож спочатку читав сам, а потім давав той аркуш бажаючим у руки. Так ми засиділися далеко за північ, потім обмінялися адресами, і він попрохав, аби я надіслав йому свої поетичні спроби. З того вечора й почалася наша творча дружба, як було прийнято говорити в ті часи, а надалі ми спілкувалися доволі часто.

На жаль, пам’ять не зберегла багатьох подробиць наших тривалих розмов про літературу і життя. Він був цікавим оповідачем, ми слухали його завжди з відкритими ротами. Він прохав, аби ми (поети, що згадані вище) читали йому свої тексти, розважливо критикував або хвалив їх. Іван говорив, що він спеціально виривається на деякий час до Кам’янця-Подільського (він жив спочатку в райцентрі Городку, пізніше – у Хмельницькому), аби душею повернутися до міста своєї студентської юності, а ми йому в цьому допомагаємо. За якісь два роки Сашко Басистий і Володя Олійник закінчили інститут, я залишився у Кам’янці сам. Тож, приїжджаючи, Іван телефонував або приходив до мене, і ми годинами блукали старою частиною міста, розмовляючи про все на світі.

Балакун, жартівник, лицедій – цими трьома словами можна було охарактеризувати тодішнього Івана. Мине кілька літ – і він стане розважливим й небагатослівним. Але зараз хочеться згадувати його саме такого – щирого, веселого і надзвичайно комунікабельного, здатного легко сходитися із найрізноманітнішими людьми. Він любив ходити по базарі, казав, що лише там можна по-справжньому поповнити словниковий запас письменника. Після бучного застілля із студентами перетворювався на медіума, брав мене в помічники, і вже ми мало не до ранку викликали духів померлих предків і старанно випитували у них, хто із присутніх успішно складе іспити, або в кого як складеться особисте життя. Потім знову знаходилося дешеве вино, звучали винятково українські пісні, а зі сходом сонця ми ішли на автостанцію і прощалися до наступної зустрічі.

Одного разу Іван запросив Сашка Басистого і мене погостювати у нього в Городку, де й організував нам поетичні читання перед старшокласниками однієї із місцевих шкіл. Сам же, посилаючись на зайнятість, у тій зустрічі участі не взяв. Він, очевидно, не хотів, аби на його фоні ми виглядали, м’яко кажучи, не надто яскраво. Пізніше, працюючи у городоцькій районній газеті, декілька разів публікував на її шпальтах наші поетичні спроби.

Роки пролітали над нами вихором. Кожен жив своїм життям, але доля робила все, щоби час від часу ми знову зустрічалися, обмінювалися листами, дзвінками, хвалилися творчими здобутками. Але знову ж таки це трохи згодом, а тоді, у непевних 80-х Іван Іов не належав до когорти офіційно “пригрітих” поетів. Пам’ятаю, що перша його збірка “Стяг золотої гілки” пробивала собі дорогу у світ доволі довго і вийшла в дуже “підстриженому” вигляді. Але Іван і цьому досягненню радів, як дитина, дарував ту книжечку усім знайомим і навіть незнайомим людям. Це вже коли Україна стала справді Україною, Іванові книжки посипалися, наче із рогу достатку – неординарні, сильні, вартісні. Дехто, пам’ятаю підсміювався, от, мовляв, розвидавався чоловік, а Іван усе писав і писав, мовби передчував свій фатум, прагнучи виговоритися і за часи вимушеного мовчання, і за теперішній непередбачуваний період. “Та хіба це робота? – докоряв він мені, коли я одного разу повідомив йому, що за минулий рік написав з півтора десятка віршів. – Ти ж просто час марнуєш!” До речі, ця розмова відбувалася 8 листопада 1999 року у хмельницькому помешканні Івана. Ми пили каву з коньяком, їли вареники і читали тексти, Іван розповів, що почав писати роман-життєпис про Микиту Годованця, показував вступ. Він узяв з мене слово, що я найближчим часом напишу йому листа про своє життя-буття, бо я активно доводив, що не належу до шанувальників епістолярного жанру. Я виконав свою обіцянку, але його відповідь чомусь загубилася в дорозі…

Після цього ми зустрілися ще один-єдиний раз – навесні наступного року. Зустріч також була суто випадковою – у стінах рідного для обох Кам’янець-Подільського педінституту, що саме отримав статус університету. З’ясувалося, що Іван приїхав, аби запросити деяких викладачів-філологів на святкування свого 50-літнього ювілею. На кафедрі української мови ми знайшли чудового лінгвіста, який, до речі, викладав морфологію у нас обох, Петра Єфремовича Ткачука. Після нетривалого офіційного спілкування пан Петро запропонував продовжити розмову в одній із затишних кав’ярень. Тоді Іван і сказав, що не вживатиме спиртного, бо має проблеми зі шлунком. І це був другий раз (після згаданої зустрічі у Хмельницькому), коли Іван мимоходом згадав про свою хворобу. Ми тоді ще кілька годин сиділи на відкритій веранді кав’ярні, читали тексти, фотографувалися моєю “мильничкою” (див. фото), а потім, як і раніше, розпрощалися на автостанції. Наступний мій телефонний дзвінок вже не застав Івана серед живих…

Щоправда, між цією зустріччю і гірким дзвінком були листи, одного з яких я так і не отримав. А цей, текст якого пропоную нижче, прийшов чомусь із запізненням майже на місяць стосовно дати відправлення – аж 2 грудня.

“7 листопада 2000 р. м. Хмельницький. Дорогі Сергію і Таню! Свідок Бог, що озивався до Вас (це відповідь на мій докір, що Іван не відповів на лист, про який ми домовлялися рік тому – С. П.). А оце надсилаю “Словопис”. Як завше – із приязню і сонячним, душевним теплом. У свою чергу почуваюся обділеним, бо так і не потрапила (в оригіналі якесь інше, незрозуміле слово – С. П.) мені до рук Твоя, Сергію, збірка “Володар вогню”. Отож, чекаю відповіді. Учора померла Євгенія Ґінзбурґ. Це фахівець із зарубіжної літератури, моя викладачка із Кам’янця. Земля їй пухом, Царство Небесне. Даруй, що на сумній ноті завершую листа. До побачення. Щиро – Іван Іов”.

Отже, це остання матеріальна звістка, яку я отримав від Івана. Щоправда, у тому листі був ще листок із надрукованим на машинці віршем, присвяченим мені. Пізніше цей текст увійшов до однієї із посмертних Іванових збірок.

Закінчити ці короткі спогади хочу тією ж думкою, що й почав – добре, що мені не довелося бачити Івана на смертному одрі. Для мене він живий-живісінький і мешкає десь у своєму Хмельницькому. Чи в якомусь іншому місці, – несуттєво. І я, як і раніше, забуваю написати йому листа чи зайвий раз накрутити диск телефону. А він, як і раніше, не ображається…

Сергій ПАНТЮК

На фото: обкладинка книги Івана Іова «Словопис» (2000 р.); Кам’янець-Подільський, весна 1998 р.).