Вадим Коваль, поет неймовірного обдарування і значного потенціалу, перший із чернівецьких письменників почав друкуватись у легендарному Іздриковому «Четвергу» чи не із найперших чисел цього андеграундового журналу. Часи тоді (початок 90-х років минулого століття), треба сказати, були ще за інерцією ще літературоцентичними, тож публікації молодого чернівецького поета у скандальному «Четвергу» нікого з причетних до літпроцесу не залишили байдужими. Ті, що вважали себе модерністами й авангардистами, по-білому заздрили, а традиціоналісти співчували. Але як би там не було, поет Вадим Коваль, друкуючись у «Четвергу», перестрибнув кілька неминучих для провінційного автора щаблів.

Повертаючися до теми літературоцентричності, слід зазначити, що тоді кожна, яка себе поважала, газета, принаймні на Буковині, вважала за потрібне мати літературну сторінку, де, тепер аж страшно уявити, друкувалися вірші. Не була винятком і чернівецька газета «Час», у якій автор цих рядків працював заступником головного редактора і вів ту саму літературну сторінку. Бо вважався поетом, хоч у «Четвергу» не друкувався, але читав і знав, що там постійним автором є незнайомий поет із Чернівців Вадим Коваль. 

І яким було моє здивування коли згодом сам Вадим  з’явився в редакції з наміром надрукуватися на літсторінці «Часу». Привела його наша спільна знайома, молода поетеса Люба Ткач. Виникла ситуація, яку свого часу описав покійний російськомовний письменник-емігрант Сєргєй Довлатов. Він єдиний з усіх літераторів-емігрантів друкувався у «Нью-Йоркері», журналі у який потрапити міг не кожен письменник американський. Якось Довлатов з якимось проханням зателефонував Курту Воннегуту, не ощасливленому публікаціями в «Нью-Йоркері». І автор «Бойні номер п’ять» відповів, що, мовляв, я можу зробити для людини, яку друкує «Нью-Йоркер»? Звичайно, я не Воннегут, а Вадик не Довлатов, але сказав я тоді приблизно те саме, чим можу допомогти поету, якого друкує «Четвер». Вадим не знав, що таке гординя. Він не усвідомлював своєї переваги над нами як автор «Четверга», він, схоже, відчував себе просто молодим поетом, який хоче друкуватися. Звісна річ, публікацію ми зробили і вона непогано прозвучала.

Після того ми потоваришували. Крім іншого нас зближувало те, що в очах тодішнього чернівецького письменницького істеблішменту ми – Вадим Коваль, Сергій Пантюк і я  виглядали таким собі проклятими ізгоями, літературними хуліганами і, страшно сказати, постмодерністами якимись. Бо ми дозволяли собі писати вірші часом без рими, часом без розділових знаків, а часом взагалі вживати слово «хрін» ( не в сенсі відомого коренеплоду, а в – переносному, в такому, що схоже на інше страшне слово на літеру «х»).

Слава про таких поетів-бєспрєлєльщиків невдовзі вийшла за межі Чернівців і 1994 року відомий тоді львівський поет-культуртрегер Роман Скиба запросив нас трьох на літературно-мистецький фестиваль  «ЛІР», що проводився у Львові. Пити ми почали, як водиться, відразу ж, як лише рушив нічний потяг «Чернівці-Львів». Сказати, що пили цілу ніч, було би перебільшенням, але коли наступного дня прибули у Львів, то на фестиваль не було кому йти. Мусіли їхати в готель відсипатися, на щастя, наші виступи було заплановано на день наступний. Потім треба було ще пити. І Вадиму постійно випала висока честь бігати в гастроном за вином «Ізабелла», яке ми тоді вживали у великій кількості. Уникнути цієї місії він не міг, хоча й нарікав на долю, - був серед нас наймолодшим. Щоправда, він і пив найменше.

Як ми тоді виступили нині важко сказати, пам’ятаю лише, що Пантюкові публіка аплодувала найбільше (що Бог дав, то є, вміє Сліва читати вірші, навіть чужі за потреби), я привселюдно переодягався зі своєї шкірянки у Вадикову джинсову куртку, бо читав цикл про джинси, а сам Вадим перед виступом зізнавався, що так ще  не боявся ніколи. Не зважаючи на те, виступив він дуже пристойно й ім’я «Вадим Коваль» львівська  літтусовка запам’ятала.

Наступним нашим  планованим спільним кроком мало бути поетичне підкорення Києва. Тим більше, що ми з Пантюком успішно пройшли через конкурс «Гранослов», вже мали поетичні книжки і стали широко відомими у вузьких колах поетами. Вадим накопичував сили і зі своїм мистецьким  потенціалом легко міг зробити ривок і ввійти у перший ешелон української поезії. Але не судилось. 26 січня 1996 року він трагічно загинув у катастрофі. Авто у якому він їхав на залізничному переїзді протаранив потяг. З усіх, хто був у машині, не вижив лише Поет.

Поет Вадим Коваль як явище дуже яскраво спалахнув, людина померла, але не згасла Поезія.

Василь КОЖЕЛЯНКО