П'ятниця. Після обідній час. Залишається просто досидіти до кінця робочого дня. Ці кілька годин присвяченні серфуванню по мережі, сайтах з афішами розважальних заходів у пошуках відповіді на одне із сакраментальних питань: „Що робити на вихідні?”

Серед усього гамузу яскравих оголошень про гламурні вечірки, панківські п'яні концерти, крішнаїдські гуляння із солодощами, мої втомлені оченятка натрапляють на мало примітне оголошення:

        «2-3 лютого, Державний центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса, моновистава Г. Стефанової «Польові дослідження з українського сексу»».

Справа у тому, що лише нещодавно мою далеко  не тендітну сумку покинула тоненько-тендітна книжечка О. Забужко із однойменною назвою, покинула за фактом прочитання. Так, знаю, мене можуть взяти на кпини всі поціновувачі сучасної української літератури та славетні спудеї-могилянці зі словами: „Як, Ви лише тепер прочитали „Польові дослідження”?”. Так, відповім, тільки тепер. Тільки під сумно-ліричний, авітамінозногрядущий, передвалентинівський жіночий настрій. Під дані емоції і  вишукувала якісь розваги на два дні, вільні від робочих завантажень менеджера середньої ланки.

Отож, вечір суботи, центр театрального мистецтва ім. Л. Курбаса, переповнена зала різношерстої публіки. Із декорацій на сцені присутні: вішалка для одягу, кілька стільців та десятки кольорових кульок надутих і безжиттєвих, цілих та пошматованих на клаптики.

        Виходить Стефанова, стрімко і впевнено, одягнена, як тінейджер, вірніше як середньостатистичний янкі жіночої статі: блайзер N&Y, широкий безформний і безколірний пуловер, що ховає всі ознаки жіночності, така ж широка спідниця на резинці-патенті, кросівки („мокасини”) із білими шкарпеточками, довершує все хустинка на шиї та коралі у стилі „не приший кобилі хвіст”. Якщо Ви думаєте, що то я критикую актрису, то помиляєтесь. Стилісту п'ятірка, Стефановій теж (якщо нема стиліста, всі лаври Стефановій відповідно). Майстерно передано 1997 рік у країні „необмежених можливостей”.

Вона заходить до наче студентської аудиторії, де наче студенти і наробили позитивного безладу з кульками (не забуваймо, це моновистава, та й книга монологічна, монотеїстична, я б сказала, в центрі котрої жінка, ой, вибачте, ЛЮБОВ,  і жінка як її втілення) та починає готуватись до славетної доповіді, що є сюжетною лінією книги Забужко із класичним початком: «Леді та джентльмени, пані та панове..!».

Далі діалоги актриси йдуть майже по тексту письменниці. Проте вони швидкі, гіперукраїнська мова Забужко оживає в устах Степанової, що забарвлює її пришвидшеною психомоторикою та легкою чуттєвою істерією, передаючи настрій жінки, що розповідає нам про любов. Цікавий авторський елемент: розмови з головним героєм твору, горепашним художником, акторка передає за допомогою мобільного телефону, тобто, вона і з ним наче розмовляє по класичній на ті часи «горіходавці» з піпочкою-антеною.

Сильно звучить репліка: «О, Боже, як можна було народитись жінкою та ще й в Україні?»

Забужко через Стефанову розповідає нам про внутрішні переживання мислячої та творчої жінки пострадянського періоду, що народжена була в атмосфері страху за вільнодумство, таборової загрози проте з стрімко сильним і ведучим бажанням «вирватись», розірвати коло «не буття» українського народу, показати собі і світові красу мови і любови, відшукати її в тілесних стосунках, як в медитаційних пошуках істини: «Невже крім геніталій тебе в мені більш нічого не цікавить?». Також Сетфанова не обділяє увагою другого (першого?) чоловіка з твору – батька поетеси, показуючи класичний взаємоз'язок, так, знаєте, по-фройдівськи.

Коли актриса пішла зі сцени, моя подружка, спитала, чи то вже кінець. Я з певністю відповіла, що, мовляв, ні, то лише антракт, бо «дійшли» десь до половини твору. Але це  таки був кінець і останнім елементом було читання вірша Забужко «Не руш моїх кіл» (точної назви не пригадаю). Теж авторське – обрізано і сконцентровано. Принаймні, так мені здалось. Імхо, як то кажуть.

Звісно, зал аплодував стоячи. Адже там багато було жіночої статі. І певне, кожна друга приміряла дану історію на себе, віднаходила спільне, співпереживала і тому була глибоко зачеплена за живе. Чоловікам же було цікаво, як це «у розрізі» (до речі, їм особливо рекомендовано до вживання два дані твори – текст і виставу)

А потім всіх вітав мокрим снігом вечірній Київ, і мені здається, ні, я точно знаю, про що думали того суботнього вечора близько 70 чоловік (ті, хто були на виставі). Вони думали про любов. Вихідні були цього варті.