Прелюдія

 

  

Асфальт грає смичком стежки

Мою прелюдію останню.

І десь посередині сліз і решти

Я помічаю, як оплески стихають.

А мені соромно до кінчиків вух

За те, що я без квитка (!),

                   без запрошення (!)

                         підслуховую

Той єдиний справжній, але чужий звук,

Ту єдину ноту, так недбало не приховану.

І десь там, де закінчився її скрип,

Я помічаю початок твого голосу,

А може, це вітер у протязі зник,

А може, це тиша так дивно обмовилась...

Я часто говорю до тебе вночі,

Коли затихає останній шепіт чужої постелі.

А зараз я мовчу, і ти помовчи.

Прелюдія закінчилась. Тобі – оплески,

                                        мені – простори.

 

Дорога до Кам'янця

Хочу спати, й додому, і в Кам'янець, інколи – спокою.

Не буває усього разом, а я і просити забула.

Я не стану ніколи настільки безмірно глибокою,

Щоб словами моїми себе інші люди відчули.

А дрімота згинає до столу все нижче, і втомлює

Невимовна жага її силі безжальній пручатися.

У очах, і у хмарах, і в вікнах багато так болю є,

А я хочу іще найсумнішою в світі вважатися.

 

Стежки між калюжами

Ховатися в під'їздах не виходить.

Дощ змушує на вилазку і влазку.

Стежинки між калюжами заводять

У дощову сиру чи сіру казку.

За парасолями – ні неба, ані стріхи,

А під ногами кожен бачить личко.

У ньому сльози, думи, пересміхи,

Понурі очі і корисні звички.

Пливе пейзаж у далечінь туманну.

Пливуть слова, рядками розповзлися.

Проймає дощ, як відчуття обману,

І прогинає світ опале листя.

І я мала, і ти нічим не кращий:

Тобі все перебільшити приємно.

Дощі вже йдуть, а я не йду нізащо –

Я хочу знати, хто ти, достеменно.

 

Інструкція з експлуатації

Не потрібно заганяти себе в п'ятий зайвий кут –

Все простіше набагато, ніж йому властиво здатися.

Я – квадрат, і простота – це мій найперший атрибут,

Але ж ти збираєшся писати чи не дисертацію.

Не важливо, що ти думаєш про власний інтелект.

Все одно ти не вгадаєш, і я маю повну рацію.

Я надалі пропоную до усіх жінок в комплект

Додавати докладну інструкцію з експлуатації.

 

¾ стіни

Три чверті стіни зайняла твоя дивна усмішка –

Це сонце у небі мільйоном розпечених ват

Горить наді мною, і я забираюся нишком,

Вдягаючи вікна у їх надвечірній халат.

Ми запахом трав пропалили у кисневі дірку

І йшли цілувати долоні за межами стін.

Сьогодні була твоїх тіней на мене примірка –

Найкращий фасон в поєднанні з помірністю цін.

Заплутав волосся, розплутав думки з почуттями.

Подивишся збоку – а я у тобі віднайшлась!

Тепер і завжди ми будемо не ними, а нами,

Якщо не зламаються цінні камінчики нас.

Бери ці вологі, привітні до тебе долоні,

І більше ні краплі печалі і зла на лиці;

Ніяких утрат і ніяких дощів та циклонів,

Бо хмар-кошенят я втопила в глибокій ріці.

Не крийся від мене, слова – тільки відголос правди.

Твої пелюстки я ще встигну згорнути в бутон.

Я хочу, щоб серце гриміло. Це вроджена вада –

Збирати карати, аж поки не стане мільйон.

 

Повернення в сад

І знову прим'ята до тебе рожева стеблина мене

Спинається рвучко і струнко кудись у вабку височінь.

Прямісінько в яблучко неба і так, щоб запахло земне,

Кидаючи ягоди в лунки, стрибають зірки-циркачі.

А там, де скінчилися межі моїх примітивних уяв,

Літають зелені цикади і нявкають кішки гірські,

А ти промовляєш до мене своє підлабузницьке „няв!”

І кінчиком пасма лоскочеш рум'янець моєї щоки.

Колись ми удвох помандруємо світом навскіс і навпіл

І навіть знайдемо в дорозі розбиту стежину назад.

Тоді я нарешті відчую, що пустка дістала мій стіл,

А я ще ламаюся в позі “Стеблина. Повернення в сад”.

 

Запаморочення

Від моїх колосальних почуттів до тебе

У місяця виявили запаморочення розуму.

Він скосив почерк погляду свого на дерева,

Роздавши їх кронам по ліловому морозиву.

Кресаючи кратерами об зірки, його напудрений обрис

Пожовтів, як вистелені на підвіконні бульварні газетки,

І налякав достиглий до нарцисизму абрикос,

Який через це впав у траву і переполохав прихисток німфетки.

Замкнувши коло, моє душевне бродіння тобою

Виявилося отрутою для мене і протиотрутою від рутини.

І, вмивши абрикос, що занепав, водою,

Я занурилась у роздуми, як ефективнішою зробити пастку-павутину.

 

ІІ. Падіння в осад

Наче ніби

Ніби листок на ніби вікно ніби спустився ніби,

Наче розтав, наче розлив наче свій сік терпкий.

Хмара легка, ніби тонка, стала будинку німбом.

Наче у ній наче летять білі важкі літаки.

Хроніка снів – я згадую час, наче повернеться завтра.

Їм виноград, ніби їдкий ніби на дні ліхтаря.

Наче чекав ніби мене той позахмарний чартер,

Але його наче знайшла ніби і зовсім не я.

Ніби візьму, наче листок, руку твою з собою,

Наче сплету ніби вінок з пальців тонких на стіл.

Ночі гудок, ніби сигнал, – я опускаю зброю.

Ще все одно ніби не раз маємо чути стріл.

 

Очікування

– Що таке? – Нічого, я просто дихаю.

Залиши мене тут народитись і вмерти.

Я так хочу зостатися маскою тихою.

Я так хочу з'єднати усі свої чверті.

Я так хочу зростися, з'єднатися, зжитися

Із зеленим світанком – цим згущенням опери.

Але рама віконна для хмар – лише милиці,

А проміння у очі вгризається штопором.

Наші дні не минуть нас десятими трасами,

Може, навіть зіб'ють і відкинуть каліками.

А бруківка прийме і пилюку, як ляпаси,

Струсить в очі і щоки. І я – очікую.

 

Дороговказ

Пропустити патефоном твого мозку

Голос шин, сталевих рейок, коліщаток.

Зачекати, доки погляд твій замовкне,

І рушати по бруківці на Хрещатик.

До світанку залишається година.

Не вповільнюй інерційні свої кроки.

Був політ, а отже, буде і падіння,

Але ми іще тримаємося поки.

Пити вистачить – у неба нас лиш двоє.

Можеш черпати долонями з потоку.

Під дощем я захлинаюся тобою,

Як дорога вказівками в різні боки.

 

Крізь жалюзі

В рожевих зефірах твоїх рук

Ховались колючі брунатні троянди.

Схлип, електрогітарний звук.

Хтось натякнув на присутність зради. 

Повільно розгорнувся плач.

– Любий, нас видно сусідам крізь жалюзі.

Клітинки на пледі, тріщить приймач.

Ніяких зрушень у музичній паузі.

Шоколад стікає зі жмень у постіль,

Не втримати емоції у кулаці.

Здавалося, ти не придатний для злості,

Та все з'ясувалося наприкінці.

 

III. Комічне тіло

Дерево

Немає вітру, все спокійно.

Чого ти, дерево, нервове?

На подушках у тінях синіх

Тобі повинно бути кльово.

Чого зітхаєш, кривоноге,

За ким ти сохнеш, депресивне?

Ще не набридли ці дороги,

Ці перехожі, ці машини?

Та ну ж, небого, менше дуйся

І не бери до серця близько.

Рости тихенько, щоб у пульсі

Я чула амплітуду тиску.

 

Однієї п'ятниці

Тріпаючи волоссям,

Легко собі наспівуючи,

Надумуючи мелодію,

Погризуючи батон,

Їду до себе в гості,

За руку себе ж притримуючи.

З жетонами за нагодою

Провалююся в метро.

Якась невесела п'ятниця

Натрапилась, накрутилася,

Намилилась, натопталася

І впала на свій четвер...

Повітря об мене раниться,

Нічому я не навчилася,

Ні в кого не закохалася,

Помру від нудьги тепер.

 

Соковитість

Вночі у синьо-червоній глибокій траві,

По вуха у темряві, у круту згущеній,

Чутливість, схрещена зі збудженням,

Напившись досхочу листя, неба, гір спокою,

Натанцювавшись із гойдалкою чужого дитинства,

Нагулявши апетит до темно-зеленого

Килимового покриття нічних видінь,

Наговоривши купу дурниць крізь сутінки

І їх всепоглинаючий фільтр,

Із космічним тілом у горлі

Забула ім'я, мрію і голос.

На сторожі нового невідомого,

У світі, ще настільки ніким не баченому,

Фіолетова темрява, обшита

Рослинами – темними згустками,

Наповнена гелем замість повітря,

Пронизана криком, явлена уві сні,

У лавині ночі, перетвореної на чорнослив,

У морозиві сліз, вичавлених із чогось живучого.

 

Верблюд

Верблюд жує пустелю,

Напиваючись поту поволі,

Плететься, позаду лишивши

Увігнуте борошно дюн.

Розігнано в'їдливу челядь,

Нав'ючено сім пудів солі.

Він, боком хитаючи тишу,

Вдихає пісок, мов тютюн.

Верблюд дістається оази,

Ховає у тінь руду спину,

Порівнює колір та обрис

З кривим горизонтом піску.

Коли не виходить одразу

І настрій стає непостійний,

Він входить в ображений образ

І плаче в пустелі ріку.

 

IV. Місто утопій

Маргарита де Вольова

Дощем налило три квартали озера.

Здається, так творилася Венеція.

Мене сюди ні разу не заносило.

Мені не сповістили поки, де це я.

Мене водило там, куди не ходжено,

Я вірила у те, чого не бачено.

У мене самолюбство від народження,

І я нікому не надала значення.

Зникала, бо появи не помітили.

Витримувала паузи удавані,

Хоча собі здавалася тендітною,

Хоча наївна надто і поламана.

Нечесною, нетеплою, невірною

Мене назвав розбещений верх дерева,

А я гойдала його серце попід шкірою,

Своє лишивши в самоті зареване.

А я хотіла стати найсильнішою,

А я хотіла милою здаватися,

І розміняла монолітну свою тишу

На маячню і дріб'язок безвартісний.

 

* * *

Мені не холодно на бруківці узвозу.

Під звуки „фонó” заземлено від'їжджаю...

На стелі вечора м'яко гіпнозом

Стаю... Ліхтарі скликали зграю.

Мені не холодно. Це просто іграшка –

Відчувати себе незримою зовні.

За руку зі мною блукає тиша,

Ми разом в тобі провокуємо повені.

Нам так тепло читати в деревах квітень...

Під ногами шматки синього тануть.

З тобою ми будемо зливи пити,

Я знаю, бо я – не перестану.

Улітку залишиться тепла згадка,

Ти часто говориш про різні спогади.

Я спокійна і рівна, як ти мені радив.

Бо ти став моєю природою.

 

Катаклізми

Перука дерева злетіла мимохіть.

Поруччя лізуть східцями угору.

Навпроти – світлофорне муліне,

Позаду – пішохідна потороча.

В калюжу задивляється блакить,

Яку назавтра видати потвору.

Пошите в дурні сонце чепурне

Видзьобує мої двійнята-очі.

Плоди минулорічних катаклізмів,

Розчинена підлогами земля,

Залишене без нагляду авто –

Ще хтось, напевно, вірить у дива.

Оманливо-спокуслива харизма...

Не дати мені спокою ні дня!

Широке післястресове плато

Утримує на споді голова.

Відтоді я окреміша в сто крат,

Розкидана повсюди в метафазі,

Розгублена на перехресті переваг,

Залишена відсутньою комусь.

Замислено вдивляюсь у квадрат,

І кванти цих квартир здаються квазі-,

А ти все світло шторами затяг

І їдеш змито в темряву під блюз.

 

Березень

Розладнані струни гілкового плетива.

Стежками кам'яними злинає-розбігається страх.

Не вийшло другого – чекатиму третього,

Згублю дахи на потужних заморських вітрах.

Пісками густими непрохідними,

Думками важкими, наполегливими зайве,

З пальців розгорнулися килими

Білі, сині, червоні... Розцяцьковані у дизайні (.)

Зім'яті слова міцними рулонами,

Пожовані клаптями бруду взимку.

Березень стає потихеньку донором,

І з нього стягнено холоду ширку.

 

V. Одноденка

Великий метелик на плечах

І ти відійдеш з махаоном важким на плечах,

І ти загорнеш мої стіни у різне приладдя оптичне,

І ти не закінчиш, чого не хотів, а почав,

А я зрозумію, що ми, цьогоразові ми, не дотичні.

І потім я втраплю в густу меланхолію слів,

А ти спопелиш мої вірші, тютюн поміж них закрутивши,

І цим ти закінчиш, чого не почав, а хотів,

Великим метеликом гордо гортаючи тишу.

 

Гроза

Гроза не загрожує самогризінням,

Заграв горизонт заґратованим гротом.

Щоб грім перегризти, потрібне уміння.

А небо на дах деградує. І згодом,

Згодоване згірклим гримасам зігрітим

І зібгане зблідлими згинами літер,

Згорить грандіозно зґвалтоване літо,

Загнавши свою дисгармонію в принтер.

У мозку бринітиме згода згадати.

Хромовані спалахи грому на плівці,

Згорнувшись у згусток, заплетений в плату,

Зголосяться стати гальмом блискавиці.

І згубляться в знайдених спогадах гноми

Загаслих світильників гремліна-травня.

І сном гидуватиме з гідністю втома,

Загіпнотизована голосом спраглим.

 

Навіювання

Це я із усіх усюд

Поверталась би в твій чистий бруд,

Розгрібала б твої книжки,

Як пелюшки.

Інформація зайва.

Я знавцем твоїх мрій не прагну стати.

Просто дай мені бути поряд

У твоєму брудному сяйві,

Одягнутись в такі ж мегаспрощені шати

І перетнути твій погляд.

Я би стала твоїм супутником,

Тінню за твоїми плечима,

Скрутою, чи навіть отрутою,

Володіючи кожним пальцем,

І зап'ястям, і шиєю.

Собою тобі вкрию я

Хмар пиріжки, вікон п'яльця,

Напою чаєм із рутою,

Який коли порожньо

Пити можна.

Один єдиний ковток.

Ми із твоєю спрагою

Зблизились ще на крок.