Автор про себе. 19. 03. 77. Був зачатий на горищі хліва, що у селі Строкові на межі Житомирщини і Київщини, там, де тече чудесна Раставиця. А вродитися вже Бог дав на Буковині, там, де зливаються Прут з Черемошем (хоч обидва і хлопці, але зливаються таки класно). Прожив довго у селі, звідки взялися мозолисті руки і натруджені плечі (це так, для пафосу). Хоч мама і була учителька у школі – медалі ніякої не отримав. Органічно не терпить математики, фізики й інших точних наук (не тому, що дурний, а тому, що не терпить. Хоча дав би Бог здоров’я тому апонові, котрий придумав комп’ютера). Закінчив філологічний факультет ЧНУ, де колись працював його чудесної душі батько. Захистив кандидатську дисертацію. Зараз працює на кафедрі журналістики, факультету фільольоґії на Чернівецкому універзитеті. Часом пише казки, а решту часу ілюструє книжки різним авторам. Ходить прогулюватися із сином Андрійком-Карбазиром, любить свою дружину Інґу, свою маму, і, як кожен нормальний українець – свого кума. Бажає всім здоров’я і сили, та й, щоби фіть-фіть, і була риба.

 

 

 

Казка про Голипуса, в якого одне око було як мачина, а друге, як миска

 

Колись давно-давно, ще як нас з вами на світі не було, та й людей ще зовсім не було, а на Землі тоді жили тільки козаки і дівчата, у річкового Водяника народився наймолодший син. Але ж удався він якийсь такий неоковирний та незграбний... Руки – не руки, а таке, як граблі, ноги – не ноги, а таке, як дві чорних коцюби. Ще й на довгих пальцях перетинки, як у жаби. Це спеціально так було, щоб добре плавати міг. Та ще й одне око у Голипуса було як мачина, макове зернятко, а друге – як полив’яна миска – здоровенне ще й він тим оком на всіх підморгував. Такий був Голипус страшний, бридкий та незграбний, що навіть сам Водяник, тато ж його, з Русалками та водяними пацюками не раз тікали із Раставиці. Навіть качки дикі і кулики оминали річкові очерети, знаючи про Голипуса.

Ото ж... тікав Водяник аж у Рось – там жив його старший брат, який молодшого гостив із задоволенням, але гостина-гостиною, а честь знати треба. Отож, хочеш-не-хочеш, а доводилося повертатися у Раставицю і наводити лад у річці. Бо за той час, що Водяник пересиджував, гостюючи у брата, Голипус вже тих Русалок, що старші і на Рось втекти не могли, позаганяв у дуплаві верби, що на берегах Раставиці росли, Потерчат прив’язував волоссям до корчів. А сам збирав коло себе жабів, пуголовків і тритонів, сідав на старого корча на дні Сомової ями, де любив відпочивати сам Водяник і з голосним чавканням їв водорості, ті, що жабуринням звуться.

Ну як так?!. Раз Водяник утік, другий – але вже третього, чи там якого, разу вже ніби і зібрався до брата на Рось, та якось передумав. “Хазяїн я тут на Раставиці, чи не хазяїн!?” – думав собі він. “Таж таки хазяїн!!! Я тут усім Русалкам дядько, а Потерчатам – дід! Не буду я більш від цього паскудника тікати. Я його сам куди хоч прожену! Геть! Прожену далеко-далеко, аж у хвосу, що у козака Шершика в леваді. О!!!”

А хвоса у Шершика була страшна... Ой же ж і страшна була хвоса у Шершика у леваді... О-о-о-о... То таки страх... Там навіть води не було видно – все навколо заросло очеретами, а посередині – геть чисто все жабуринням. Ніколи-ніколи він своєї хвоси не чистив, очерету не косив і мулу не вичерпував. Лінивий був козак Шершик – любив горілку пити та яблуками з медом закушувати. Було у його пасіка, але і там було сильне запустіння. Там бджоли вже й кусали Шершика, і до джмелів у за поміччю літали, щоби також провчили лінивого козака – нічого не помагало – горілки нап’ється, яблук з медом наїсться та й дрімає у холодку. А бджоли уже й меду не хочуть носити, бо не доглядає за ними ніхто. Але і Шершику то байдуже – він собі у шинкарки Естерки горілки купить, вип’є та й спить. Не знали вже бджоли, що їм робити, та й надумали утікати від козака геть. До другого пасічника, що жив поруч. О-о-о!!! У того козака бджоли доглянуті, вулики хороші. А на зиму він всю пасіку до теплого хліва заносить, та ще й підгодовує, коли зима довга. От пасічник козак Андрій, так пасічник. Там у його добре, там у його ладно, там і мед хочеться носити, бо хазяїн хороший.

От уже і Старша Бджола почала усіх збирати до походу. А це було зранку, щоб уночі втекти, щоб не бачив козак Шершик, куди його бджоли полетіли. Усіх вона заставила до роботи, навіть Трутнів з їхніх лігвиськ підняла: “Ану геть, лежні до праці, бо тільки й умієте, що мед їсти!!! Увесь мед у торби спакувати, щоб геть чисто нічого Шершику не залишити!”

От уже і сонце на вечірній пруг зайшло, і торби уже усі спакували. От уже і поночі стало, вже і всі до втечі приготувалися, по всіх вуликах вартові вже тільки команди чекали. Усі бджоли з нетерпінням чекали, навіть не бриніли, і заговорити одна до одної боялися, щоб бува Тиша не злякалася. Десь у леваді тихенько цвіркун сюрчав... Аж тут щось як грюкне, як щось затріщить та гепне аж усі раптом зірки на небі побачили... і чиясь рука слизька у вулика зверху так і попхалася. А бджоли... Бджоли, скажу я вам, так полякалися, що аж забули, що вони кусатися уміють. А воно щось лап-лап... Намацала та рука торби з медом і з вулика потягнула. Ой!!! Що ж тут почало робитися!!! Зрозуміли бджоли, що хтось їхній мед, зроблений тяжкою працею, краде. Але хто!? Не Шершик, бо у нього руки не слизькі. А тоді ж хто!? А тут ще й один Трутень, що тихенько з торби мед їв, почав репетувати: “Ой! Що ж то буде!? Рятуйте!!! Якесь стерво злодійське мед краде. Рятуйте. Бджоли, кусайте його.” Хитрий який. То він почав кричати, щоб ніхто не здогадався, що він сам стільки меду з’їв.

Ех!.. Як тут бджоли схаменуться, та як розізляться – та всі разом як полетять злодія доганяти! А в інших вуликах подумали, що то знак подали уже втікати – теж вилітають, та бачать, що ті, перші, когось доганяють і кусають дуже, то давай і собі доганяти і кусати. А кусають же сильно – зуби в них гостренні, та ще й злі – одні на Голипуса (то він, скажу я вам, мед у бджіл украв), а другі на Шершика – думають що то він. Кусають, як не сказяться.

Аж тут Голипус побачив, що непереливки. Біжить, кричить, бо бджоли шпигають, та й думає: “Тут мене з’їдять живим і нічого не залишиться. Ой-йой-йой!!!” А бджоли кусають...

Коли вже той бідний голипус до хвоси самої добіг і у воду вскочив, аж тоді його бджоли перестали кусати. У воду бджола не лізе бо не уміє плавати.

Вже він, той Голипус ні меду не хотів, ні жабуриння – нічого. Такий він, що із зеленого раптом аж синій став – так його бджоли покусали. Ліг там на дні хвоси на в’язку очерету, що жаби наносили та й стогне: “Ой нащо ж я у ту пасіку попхався?.. Ой нащо ж мені того меду було, як я його ніколи не пробував і не знаю, що воно таке... Ой нащо ж воно мені...” От покусали його бджоли – ого! Так сильно покусали... Та ще й, бідний, меду не попробував, бо поки тікав з пасіки, то весь мед, що вкрав – погубив.

А бджоли вернулися до свого вулика – поламаний. Старша Бджола вже все усім розказала. Втікати нема з чим – Голипус мед украв і тим бджолам, до яких втікати мали вже гостинця нема. Біда... Що його робити? То вже другі бджоли, тих, у кого вулик поламаний, порозбирали до себе переночувати, а вранці видно буде. То, коли вдень, скажу я вам, щось і справа робиться і працюється легше, не те, що вночі...

Аж тут вранці півні заспівали, пташки зацвірінькали – встав козак Шершик. Встав – до ікони перехрестився, позіхнув, та й посунув з хати. Вийшов на подвір’я – умився, потягнувся, крекнув... аж тут так і сів... Дивиться у пасіку – аж там вулик розбитий і тишина – бджіл нігде не видно, навіть не гудуть. Ов-ва!!!

- А то що за лиха година? Вголос питає сам себе Шершик. Який вражий син мені вулика потрощив!? Чиї ж то гаспидські загребущі руки мені бджіл покрали!? Ґвалт!!! Люди добрі, ґвалт!!!

Такого лементу наробив, що аж бджоли попросиналися. Як повилітали з вуликів та й почали гудіти, та й зляться, та й зляться. Аж тут Старша вилетіла та й каже до їх: “Ану цитьте! Погукайте чи всі ви тут! Та й до справи. Будемо шукать того, хто вночі нам таку шкоду зробив.” От і полетіли всі вони до хвоси, дивляться – аж там очерет зім’ятий, а у жабуринні щось таке зелене лежить – одне око мацюсіньке, як мачина, макове зерня, а друге – ну, як та миска в якій варення варять, та ще й жаби його з усіх боків обсіли. А це що за вражий потрох!?

“Ану-мо, – каже Старша, – скусаємо його геть чисто всього, щоб навіть і місця живого не осталося.” Так усі бджоли і шугонули до Голипуса.

А він у крик: “Ойойой!!! Бджілки, не кусайте мене!!! Не кусайте мене, бідного нещасного Голипуса, що несправедливості терпить великі не по своїй волі, а по чужій намові!!!”

Почула це Старша, та й уласкавилась трохи: “Гов, дівки, – каже до бджіл, – не займайте його поки, хай розкаже, що там у його.” Ну, то це він їм усе порозказував. Кусать вони його більш не хотіли бо жалко бджолам Голипуса стало. Дали йому трохи меду попробувати, щоб на душі легше стало, та й полетіли собі додому, в пасіку.

Прилітають, аж тут диво-дивнеє: козак Шершик вулика поремонтував, поновив та й на місце настановляє. О-о-о-о... А то що за диво таке!? Дивно бджолам стало. Та й тікати якось не гарно – все ж вулика поремонтував, значить потрібні йому бджоли.

Тут враз Шершик рій побачив, руками махати почав – посміхається, тішиться, говорить до них: “Ой, ви, бджілки мої дорогі. Ви ж мої пташечки милі. Ви ж мої рибоньки любі. Ідіть маленькі додому, до вулика рідного.”

“Ага – думає собі Старша – це він того такий добрий, що Голипус вулика зруйнував, а цей собі подумав, що ми втечемо від нього як вулика не буде. Ну, – каже сама до себе, – я тебе навчу, як бджіл шанувати”. Сказала всім, щоб до вулика залітали, а сама круть назад, та й до хвоси, до Голипуса полетіла. Чи довго вона там була, чи ні, не знаю, а додому прилетіла весела ще й казала, щоб цієї ночі слухали всі добре, що ж робитися буде.

А Шершик вже сьогодні до Естерки не ходив і горілки не пив. Така в його думка прийшла, щоби підстерегти злодія та різкою йому одне місце випарити. Ліг під вишнею та й чекає... Аж так і заснув...

А тут раптом щось гримить, бджоли гудуть, а поміж вуликами якесь чудо ходить. Хтось мед красти прийшов.

Як тут Шершик зарепетує: “А ти ж вражого сина рило. Ах ти ж, – каже, – мурло невоспитане. Ти мед красти прийшов!?” Та до його, а те чудо бігом до хвоси. Ну то Шершик за ним, поки ноги в багні не тонули, ще біг, а далі вже навпомацки не було як іти, то вернувся. Та й зразу до вуликів: “Ой ви ж вулики мої, а ви ж, – каже, – бджілоньки дорогенькі...” Оце так... Ніколи бджоли від Шершика слів таких не чули. Он воно що. Боїться, щоб ніхто у його меду не вкрав бо не буде чим йому закушувать.

От відтоді Шершик вже не пив... Нє-є-є-є-є... У Естерки горілки не брав, своєї не варив. Все того злодія підсідав, щоб зловити. Де ж там... Просто так Голипуса не зловиш. Тут хитрість треба...

А Голипус все ходив на пасіку, і ходив, але нічого не крав. То так його Старша Бджола підмовила, щоб Шершик бджіл глядів і пасіку не запускав. Ох і гарна в нього пасіка стала. А за те, вони всім роєм Голипусові меду давали, щоб не тільки жабуриння їв, а й солодке колись. Та й часом трохи воску – на свічки, щоб там у хвосі видно йому було уночі.

То ви оце, коли вночі попри хвосу чи ставок, чи болото будете йти, а там щось блиматиме, то щоб знали, що то Голипус свічки світить.

 

 

 

 

Казка про Перевізника

 

- Діду !.. Діду ?!

- Ну...

- А чого на дворі мороз? Малий дивиться у вікно, хокає на замерзлі шибки, тулить до них маленькі рожеві долоні.

- Діду !.. Діду?!

- Ну !..

- А чого шибки замерзають? Чого?

- Бо мороз... Старий плете сітку, зсунув окуляри на носа, час від часу пихкає люлькою. Сірий кіт, звернувшись калачиком, спить на печі, а двоє, чорний і білий собаки, дрімають біля оберемка дров, поклавши свої голови на передні лапи.

- Діду !.. Діду?!

- Ну ...

- А хто робить мороз..

Дід мовчить, пихкає люлькою і дивиться понад окулярами на сітку.

- Гм ...

- Що?!

- Ну !..

- Хто мороз робить?!

- То ж Він і робить...

- Хто Він? Діду! Розкажи, розкажи !.. Діду!!! Ну, дідусю!!!

- Хто, Він? Він... Перевізник... Він і робить мороз...

- Діду!

- Ну...

- А де той Перевізник?! Розкажи!!!

Дід передивляється вічка на сітці і міцно затягує їх.

- Ото... Пристав...

- Діду!

- Ну...

- Ну, розкажи!

- Ото... На небесному човні везе нашу Землю Чумацьким Шляхом через Небесне Море... Пам’ятаєш про Чумацький Шлях ?..

- Ага... Той, що його Старий Чумак зробив?

- Той...

- Везе на човні Землю, дає лад на ній і курить свою люльку. Пливе Небесним Морем і розвозить людей до їхніх островів...

- Діду!

- Ну...

- Яких островів?!

- Є на небі такі острови... На одному – Острові Досвітку – люди народжуються і Перевізник їх бере на Землю у свій човен, а на другому – помирають і Перевізник зупиняє свого човна, щоб люди зійшли з нього на Острів Вечора для Вічного Спокою.

Коли Перевізник був молодим – на нього напало Чудовисько з Небесного Моря, щоб забрати Небесного Човна і Землю. Але Перевізник довго боровся з Чудовиськом і не віддав йому свого човна, але все ж воно, вража сила, вибило йому око і тепер Він дивиться тільки одним.

- А Чудовисько ?..

- Га?...

- Що з Чудовиськом?!

- Перевізник переміг його, і воно втекло далеко-далеко, аж у печеру Хмарної Гори і тепер сидить там і ні на кого не нападає. А Перевізник, коли дивиться своїм одним оком – то це день і ми бачимо Сонце, а коли заплющує – то це ніч і ми бачимо Місяць – гарячий вогник у його люльці.

- А зірки?

- Що зірки ?..

- Зірки звідки беруться ?..

- То, коли Перевізник пихкає люлькою – з неї вилітають іскри і світяться уночі на всьому небі, де Перевізник проплив своїм човном.

- А Чумацький Шлях?

- Ну ?..

- То хіба не зірки ?

- Нє-є... Чумацький Шлях – то розсипана сіль, яку Старий Чумак віз на Україну...

- А-а...

- Ото ж... Пихкає Він люлькою, а з неї іскри-зірки вилітають, а за ними хмари-дим-туман. От пихне – а хмари на небі так і пливуть, пихне – а туман на землі так і сідає...

- Діду ?.. А вітер як робиться?

- Ну... Вітер – це коли Перевізник махне своїм великим веслом, щоб Небесний Човен плив морем – так і віють вітри, Човен тоді наближається до Острова Вечора і Перевізник жене Човна швидше і час летить прудкіше.

- А дощ?

- Ну...

- Дощ звідки береться ?..

- Дощ... То, коли Перевізник плаче... Коли пристає до Острова Вечора, то й плаче за тими людьми, які ідуть туди на Вічний Спокій. Він знає, що більше ніколи їх не побачить. Тоді на Землю приходить Осінь.

А коли пристає до Острова Світанку і бере на свого човна тих, що народилися – тоді яскраво світить його око-Сонце, іде легкий дощик, бо Перевізник плаче від радості, гримить грім, коли Він сміється і приходить Весна.

По весні приходить Літо, коли Перевізник мало спить і тому короткі ночі, бо око-Сонце дивиться-світить довго, його Човен пливе повільніше, а Він придивляється пильно до всього, що люди роблять, як від весняної праці відпочивають і як до Зими готуються.

- Діду ?.. Діду ?!

- Ну...

- А сніг як робиться ?

- Гм ... То так і робиться...

Старий придивляється до вічок на сітці, кіт на печі, солодко потягнувшись та позіхнувши, незадоволено муркнув і уклався на другий бік спати, немовби побоювався, що малий і його почне про щось розпитувати.

- Діду ?.. Та скажи... Діду... Га ?...

- Ну...

- То ж сніг як робиться ?..

- Ото... Коли великі хмари на небі та густі тумани на Землі перестають сідати, значить, що Перевізник допихкав свою люльку, то скоро і починає попіл з неї вибивати – ото і падає сніг, тоді і Зима приходить...

- Діду ?.. А завірюха ?

- Ото, коли вибиває Він з люльки попіл, то і дмухає в неї разів кільканадцять, щоб усе звідти видути, щоб ніде попелу не залишилось, щоб увесь на Землю випав, на врожай добрий. А потому наб’є люльку свіжим тютюнцем, що росте на великих хмарах, та й Весною, вже до Літа ближче, знову свою люльку і запалить. О...

- А-а... Діду !.. Діду ?!

- Ну...

- А чого на дворі мороз? Га ?.. Діду !.. Ну діду ?!

- Ну !..

- Шибки чого замерзають? Га ?..

- Бо мороз... Ото пристав...

 

 

 

 

 

Сон про довгий лист з війни

(Дивна казка про різних людей, про різні події, про такий різний світ)

 

  

“Вибух... Вибух... Вибух... Тиша... Вибух... Тиша... Тиша... Це по квадратах. Це не так страшно. Це всього-на-всього по квадратах. Це не артпідготовка чи прицільний – це так, просто, давлять на психіку молодим.”

 

Недавно прибуло поповнення – такі молоді, ніжні, довірливі. Вибух... Вони незабаром багато будуть знати... За якийсь місяць ці хлопчаки стануть дорослими і досвідченими чоловіками і казатимуть, що не бояться нічого на світі – ні Бога, ні чорта, ні життя, ні смерті... І справді – не боятимуться нічого... Тільки боятимуться заснути, щоб знову не бачити тих страхіть і жахів війни, бо вона аж надто в’їлась у їхню свідомість, та й у підсвідомість теж. Ці хлопці не мріють повернутися додому, до батьків, до дружин, до коханих. Їм не сниться дитинство, їм не сняться дівчата – їхні сни заполонила війна. Вона у кожній клітинці їхнього тіла, в кожному атомі їхнього мозку... Гм, атомі... Атомній... Ядерній...

Тобі страшно. Вибач, я знаю, як це діє на тебе, але, здається, ця клята війна пожирає і мене... Ні...

 

“Я рву цього листа, я не хочу, щоби ти читала це... Тобі і так дома одній, як у тихому пеклі... Я підпалю ці білі клаптики, щоби від них не залишилося і сліду... Цей лист залишиться тільки у маленькому відрізочкові часу, що вже став минулим. Знову вибух... Гм, освітлювальний снаряд. Краще стало видно маленький аркушик паперу, який я помережу рядками своїх думок, якого ти одержиш як листа від мене. Листа з фронту.”

 

Доброго вечора. Цілую. Сподіваюся, що скоро повернусь; надто довго починалась ця війна, надто довго вона тягнеться. Ще довше політики гризлись між собою, а вийшло все так несподівано і швидко. Господи... Які дурниці... І вся ця війна суцільна дурниця. Ти знаєш, я нарешті зрозумів що таке ООН, я зрозумів, що таке НАТО, СЕАТО, Ліга Націй, Євросоюз, СНД, і усі ці блоки, альянси, угрупування і всі ці організації – це все війна, це все оця паскудна, гидка війна, ці окопи, траншеї, танки, бронетранспортери, літаки, бомби, снаряди, кулемети і ці люди... Людці... Людство...

Але я ніяк не можу зрозуміти, хто проти кого воює і проти кого воюю я… Ні.... Я ні проти кого не воюю... Я просто-на-просто мушу виконувати чиїсь накази, а в перервах між виконанням наказів і між боями я сідаю у бліндажі, чи на дні траншеї і пишу тобі листа...

 

“Ні, це не лист... Це якийсь маразм... Я не хочу, щоб ти читала таке... Я помітив, що в освітлювальних снарядів, ракет і бомб світло чимось відрізняється одне від одного, якимось відтінком чи відсвітком, але одне і друге якесь дуже отруйно-ядовите і нудотно сліпуче... Ох... Знову ці дурниці, знову ця війна...

Чиркаю коліщатком запальнички, зробленої із патрона. Це трофейна. Я знайшов її на дні траншеї. Лежала собі. Патрон німецький.

Ми воюємо з німцями – офіційно, але насправді невідомо з ким, бо німці багато нам допомагають. Їхні солдати і офіцери ходять у наші бари, кафе та ресторани, вітаються за руку з нашими офіцерами та солдатами, обмінюються продуктами, сигаретами чи трофейною зброєю. Часто всі зустрічаються на яихось святкуваннях.

Світ воює проти себе... Захід проти Сходу... Північ проти Півдня... Важко щось зрозуміти... Неможливо...

Незрозумілим є те, що усі люди озброєні і одягнуті у мундири різних часів і епох. Починаючи від століття ХVIII, закінчуючи ХХІ. У XVII столітті порох і вогнепальна зброя були вже нормальним явищем, і не мали її хіба що тільки жебраки. Тоді кожен волоцюга мав зброю... Втім, зараз теж кожен волоцюга має зброю, часто-густо новішу і кращу ніж у спец підрозділах...”

 

Топрохо тня, – “перервав мої думки голос з твердим і глухим

акцентом. Алекс... Він так вітається навіть у найглухішу ніч.”

Gutten tag, freund, - “як умію так вітаюся, але німецькою. Гм... Що та англійська і в школі, і в університеті; тут вона мені мало потрібна... Англійські солдати і офіцери на всіх дивляться спогорда і розмовляють тільки з вищими офіцерами та й тільки тоді, коли це їм конче потрібно. Сноби…

Приніс німецьких сигарет. Десять пачок. Цілих десять пачок. Хороші сигарети, мені подобаються. Він їх не палить, він надає перевагу хорошим бразильським сигарам або ж тютюнові, який сам методично, з непоспішною впевненістю, закручує у цигарковий папір. Естет... На межі із задрипанством... Прийшов по горілку. Якби комусь розповісти це там, поза війною (якби ще хтось сказав де воно те “поза”, і чи існує взагалі) напевно хтось би здивувався... А може просто – хтось посміявся б і забув... Він прийшов по горілку з перцем. Вони використовують її не так як ми. Ми слов’яни-українці – п’ємо, а вони – високоцивілізовані західні європейці, та й американці – розтирають нею ноги, груди і руки, рятуючись так від пронизливого вогкого холоду, що наступає з осінніми дощами... Справді використовують. Вони п’ють вишуканий коньяк, доливаючи його до чаю чи кави... Коньяк я люблю… Він гарно розширює судини, тим зігріваючи... У мене є дві пляшки горілки. Я її не п’ю... Не люблю... Навіть з перцем. А до чого мені така кількість сигарет ?.. Завжди майже все віддаю солдатам... Вони неприховано тішаться, як малі діти радіють дідові з бабцею, коли ті приходять і приносять солодощі...

Який швидкий обмін. Як завжди посміхається. Моментально дві пляшки залетіли до кишень Алексових галіфе. Гм... У таке галіфе можна пів світу заховати... Щоб мені такі галіфе... Треба сигарети сховати до сумки... Для годиться...”

Як шиття і спрафи?

Поки що gut. A la guerre comme a la guerre.

Фсе топре ? “І посміхається.”

Ja. Sehr gut... Все добре. “Чого я так роблено посміхаюсь? Як завжди міцно тисне руку... Гарно, добре... Добре, що він так спритно вистрибує з траншеї і швидко ховається в темряві.

Хороший ти хлопець, хоч і німець. Напевно, як і я змушений дуріти на цій війні... А мундири у вас гарні. Ваша уніформа завжди була гарною, охайною і нічого зайвого... А “третій райх” особливо потурбувався про мундир німецького офіцера. Гарна форма... Гм... “Гестапівська”...

Знову спалах... Освітлювальний... Носить ними...”

Вибух... Вибух... Вибух...

О, останній десь зовсім близько… Зараз буде дощ дрібненьких грудочок землі, камінців і піщинок. Наверху щось гепнуло із дивним дзенькотом. Треба подивитися. Так дзвенять остроги у кавалеристів. Треба подивитися… Угу… Чийсь закривавлений чобіт із острогою… Смердить же як. А чобіт гарний, з жовтої шкіри. Здається такі чоботи носять італійці… Здається… З широкими халявами, високими каблуками і квадратними носаками… Здається, що хтось із особистої охорони котрогось із французьких Людовіків. Дивно, ніколи ні з ким із цих людей з минулого не зустрічався. Та й усі кажуть. Що з ними важко зустрітись. Можна зустрітись уже тільки з трупами чи зі шматками з яких “любителі старовини” знімають геть усе, включаючи чоботи, рукавиці, зрізують із камзолів срібні і золоті ґудзики. І у мене є кілька… Тоді, коли закопували… Принаймні при лихій годині можна буде викрутитися з біди… А смердить же як… Треба вкинути ногу до якоїсь вирви… Невідомо скільки ще в цьому окопі доведеться сидіти. Срібна острога… Треба зняти… Місця не перележить, їсти не просить… Срібло є срібло…

Вибух… Знову десь щось гепнуло…

“Щоб вами так гепало як день, так ніч... Котра година... Світло як... Знов бухнуло... Нарешті тихо... Справді тихо... Аж дзвенить... Навіть дивно своєю незвичністю – на війні – тиша...”

 

Як часто я чекаю цієї тиші і майже завжди підсвідомо. З якимось незрозумілим і майже невідчутним сподіванням... Під час бою не задумуєшся ні над чим; там проймаєшся якимось дурним юнацьким азартом і запалом, якоюсь пацанячою збудженістю та ейфоричністю. Так старші хлопці, коли бачать як підлітки намагаються влучити камінцем у вишикувані рядком консервні бляшанки, набирають і собі камінців повну жменю, починають змагання, і з кожним хибним кидком блиск очей стає несамовитішим, і з кожним кидком на крок підступають ближче... Влучив!!! У грудях тенькає і горло викидає потужне, щасливе “Є-є!!!”, але каміння летить і далі, все жорстокіше і жорстокіше б’ючи бляшанки і гупаючи в землю, і крізь зуби виривається тільки “На! На!” і сильніше, аж до скреготу, стискаються зуби. Коли бляшанки переможені... зустрічаються два погляди, кожен з яких питає: ”Для чого це все? Які ж ми дурні !..” Гм... Тепер уже починає бути соромно і стає невимовно прикро, що так необачно і нерозважливо виявив себе дитиною перед іншими... Молодшими…

А тут охоплює прикрість, що, напевно, багатьом людям завдали шкоди, болю, каліцтва і смерті снаряди з гармат батареї, якою ти командуєш... Краще смерті... Як страшно калікою... Хочеться провалитися від якоїсь втомливої туги, хочеться вхопити себе за голову, стиснути її і кричати, кричати аж до виття... Щоб завити... Щезни... Пропади...

Після такого бою чомусь обов’язково треба похвалити офіцерів, солдатів, і завжди розтягнутися в посмішці, і завжди по-дружньому поплескати когось по спині. Страшно... Дико...

Так все завжди однаково і монотонно нудно.

А потім втома, жахлива шалена втома, коли хочеться заснути і забути про все. Про все... Про все... Я так хочу, мрію побачити маму з татом, тебе, твоє ніжне спокійне обличчя і чомусь чашку з міцним гарячим чаєм.

Коли насилу заплющую очі, постійно бачу якусь всесвітню катастрофу і десь високо у небі – чомусь старого сивого французького генерала у грецькій туніці з німбом над головою і якимось дивним жовто-білим світлом у руках.

Бачу все – тільки не те, про що мрію, не те чого хочу.

Бажане миле сниться тільки якусь мить, за яку проживаю дні і місяці, починаючи з дитинства аж до нашої останньої словесної розмови, а потому знову починається жахіття, від якого відразу ж прокидаюся. Сон заглянув у мій мозок, миттєво відновив моє життя, і я відпочив за цю мить... О, знову бухнуло... Десь далеко...

 

“Я вже вкотре витягаю із своєї сумки зошит, висмикую чистий аркуш. Я пишу тобі листа... Це все той самий лист, який переривається тільки числами і конвертами”.

 

Доброго вечора. Привіт. Дуже скучив за тобою. У мене все добре, тільки комарі сильно кусають, їдять поїдом. Все добре, все по-старому, поки що все затихло і спокійно. Тільки постійно якесь ниття. Ниє все, навіть земля і повітря. Хочеться заплющити очі, забути де зараз; здається, що десь лежу з тобою біля річки у високій траві. Перед світанком, коли з’являється ранішня роса, коли досвітня прохолода п’янить, зліплює очі і відкриває дихання так, що здається, зараз полетиш. Зірки гаснуть у росі, а навколо все дзвенить... Дзвенить... Тільки одна різниця – там дзвенить, а тут ниє... І нема тебе... Хоча ти завжди зі мною, щомиті.

Починає світати... Уже пів на шосту... Мені подобається початок осені – ночі трошки довші ніж літом, світає пізніше, і ранки якісь свіжіші; та й вночі добре – не парить, як літом і не морозить, як зимою, а просто зручно і добре, хай навіть на дворі і туман, і мжичка, і дощ. Зараз навколо легкий свіжий туманець, і мало хто в цю пору ходить. Як правило в цей час усі сплять, вимучені важким днем, який своїми перестрілками витягує всі жили та безсонною ніччю, коли сидиш у окопі чи бліндажі, намагаєшся заснути і увесь час чекаєш артпідготовки, коли якийсь снаряд залетить на хвильку в гості, а після того атаки чи нападу. Але післяснарядових гостин… Здається тут усі нападають просто так. Багато заради срібних чи золотих острог та ґудзиків… Хоча... Ти знаєш, час для несподіваної атаки ідеальний... Здається, я дурію, я починаю думати, як ті солдафони – “ідеальний час для атаки”... Яка дурість, яка тупість. Чому немає ідеального часу для життя ?.. Зараз усе спокійно. Десь далеко-далеко ледве вловлюється не частий пташиний щебет. Птахи радіють цьому осінньому ранку, сповіщаючи про його прихід тихими звуками своїх маленьких небесних душ; і їх найменше в цьому світі цікавить оця безглузда війна. Вони відчувають і знають, що пройде ще трохи часу і наступить зима, від якої треба втекти в “теплі краї” або яку треба пережити. Для них зима, це як для людей війна – одні втікають, куди можуть, інші – мовчки, зціпивши зуби, усвідомлюють, що це треба пережити, вижити і жити далі і творити життя...

 

“Якісь голоси... Якийсь шурхіт... Чиїсь кроки ? Виявляється, все ж таки хтось не спить”.

 

Десь далеко починає перекаркуватися гайвороння, ніби свідчать одні одним, що бачать згори, і хто чим займається тут, на землі. Мені здається, що якась чорна пташка дивиться і на мене та й читає собі те, що я тобі пишу.

Згадав того великого гайворона (чи то був крук ?) біля підвалу житлового будинку. Пам’ятаєш, це було на п’ятому курсі, коли ходив до фотографа по випускні віньєтки. Я розповідав тобі, що той птах так повільно, повагом ходив, а коли я до нього наблизився і привітався, він обережно боком відступив і сказав: кр-кур-кр. Я ще трохи поспостерігав за ним і пішов. Цікаво, скільки він прожив і скільки всього набачився за своє життя? Його досвіду вистачило б, напевне, не на один роман. Можливо, у наступному житті його душа буде жити у тілі письменника і, можливо, він напише кількадесят томів художніх творів чи наукових праць, що стануть відомими і модними і кожен вважатиме за честь мати хоча б якийсь один твір цього письменника-ворона у своїй бібліотеці.

Пам’ятаєш про повір’я, що гайворони – передвісники смерті? Але я доходжу висновку, що вони є передвісниками людської глупоти і дурості, а люди, щоб виправдати себе, дозволили їм бути такою собі похоронною процесією, яка супроводжує вбивства та побоїща. Якщо після таких воєн залишиться хтось живий на землі, то це буде купка жалюгідних божевільних, що пережили все, і з ними – велике царство гайворонів, що своєю досконалою моделлю суспільства стануть взірцем для людей, які будуватимуть світ за їхньою схемою, бо не пам’ятатимуть нічого, навіть себе у минулому. Кожна людина діятиме за законами спільної моралі інстинктивно. Без президентів, парламентів, судів і партій. Жити вільно, не обмежуючи волю інших, а свої права декларувати і відстоювати всі разом… Але якщо серед людей з’явиться “біла ворона”?.. Якщо трапляються серед гайворонів білі їх сприймають як чорних. В їхньому суспільстві білі живуть на рівні з чорними, їм не дорікають, що вони виділяються…

Не пам’ятатимуть свого минулого?.. Це добре – бо вони, ці люди, будуть творити і будувати нове життя, не задумуючись над жахом, крізь який вони пройшли... Але це погано... Вони, не пам’ятаючи себе в минулому і не знаючи минулого, в якомусь поколінні можуть знову прийти до вже пережитого колись давно жахіття і кошмару... Знову війна... Люди можуть розв’язати війну навіть через “білу ворону”…

Аж щось защеміло всередині, в душі, там далеко... Знову про війну...

Сонце вже майже зійшло. Навколо приємне ранішнє світло – таке густе і молочне, що аж хочеться лягти на повітря, розкинути руки і повільно рухатись за його ніжною прохолодною течією. Я ледве розрізняю диск сонця в ранішньому тумані, підморгую йому і передаю через нього тобі поцілунок. Ти зустрінеш його за столом, біля вікна, і сонце поцілує твою щічку своїм ніжним промінчиком, в якому ти відчуєш дотик моїх губ і мій подих. Я цілую тебе. Цілую папір, а ти притули його до своїх губ і згадай про мене. Цілую...

 

“Чийсь неголосний сміх... Гм, зовсім недалеко... Якийсь, навіть не сміх, а таке собі реготання. Чомусь аж приємно і чомусь теж хочеться сміятись... Чиїсь кроки... А гупає ж як... О... Хтось напівзігнуто пробіг в імлі наверху... Ще й цигикає і тримається за живота. Добре коли комусь весело, тільки хочеться вірити, що це не веселощі на межі нервового зриву чи через “кислоту” чи ще яку-небудь гидоту.

Треба перечитати, що написав. Цей лист ніби вдався, хоча й не обійшлось без того чорного тягаря... Що за сміх ?..

О... співають... Коломийки сороміцькі, мацав кум кумі... Тепер гиготять. Ну і хай... По-моєму чогось “вжили”. Такі коломийки на здорову, світлу голову не лізуть і тверезим язиком не співаються... Ну і хай... Зараз їх не треба чіпати... Вони скоро позасинають десь по кущах, а потім, швидше всього, їм придумають якусь ганебну кару або пошлють під кулі; в найкращому випадку, змусять мити тягачі або чистити, не знаю що – туалети чи гармати.

Аж дивно, за всю ніч не було жодного посильного, аж незвично, почуваєш себе так, ніби не виконав наказу начальства, ніби чимось завинив. Гм. Навіть смішно. В моєму житті не відбулось якоїсь події. Тільки не знаю якої. Таке враження. Чомусь...

Хтось іде… Остроги… Вони ходять так ніби нас не бачать. Чи бачать, чи ні… Ми їх бачимо. Це щось на зразок того ніби бачиш живу історію. Минуле у наочному зображенні… Без книжок. А я для них щось як майбутнє. Можливо, тому і не бачать. Майже ніхто не знає і не бачить свого майбутнього. Може тут десь ходять мої предки, які, можливо, потрапляють під снаряди моєї батареї… і гинуть… Може я убив своїх предків?.. Але як же тоді я? Може мене нема?.. Чи не було ніколи?.. Але ж я є… Я себе бачу, зі мною спілкуються, мені віддають накази. Хоча сьогоднішня ніч вказує на протилежне. Не було ніяких наказів… Може мене вже нема?.. Бр-р-р…

А де сумка? Куди дів? Ну голова... О... Треба написати”.

 

Доброго ранку. Привіт. Ти ще спиш... А тут вже зійшло сонце... Десь, зовсім поруч, почав “гульгуляти” голуб, кличучи горличку... Туман не розсівається, і за легким його кучерявленням і клубочінням, вловлюються легкі подихи ранкового вітерцю. Я дивлюсь на краплинку роси, що повисла на стеблинці трави... Через сонце крізь туман, вона скидається на матовий ліхтар старого міста, де ми колись прогулювались тихими осінніми вечорами... Починається день... Починається рух... Наверху починають гупати кроки – одні повільно-спокійні, а інші – поспішні, з якоюсь невпевненістю і неспокоєм. Тут навіть можна вивести цілу теорію, розподілити манеру ходи і визначати за тим характерні риси людської натури... Хоча тут швидше можна виділити дві групи: перша – “ікла” або “кабани”, ті, хто воюють більше ніж пів року, другі – молоді “нюхи”... Кожен відрізок часу глибокою борозною проорюється на чолі і кожен по-своєму називається... І в кожному обличчі, в кожній борозні-тріщині, читається людська доля, вивчається історія абсолютно безглуздої війни... І всі це розуміють... Дивлюсь на землю, на її обличчя, – таке ж, як у людей, тільки зморшками-траншеями пооране і снарядними та бомбовими вирвами побите... Таке змучене обличчя Землі... Але вона кожного ранку відновлюється, даючи людям тихий, ненав’язливий приклад життя... Кожної ночі вона починає своє відродження, яке майже завжди переривається авіанальотом чи артпідготовкою, а потім атакою із спалахами освітлювальних снарядів і бомб та роями трасуючих куль, що розтинають ніч на мільярди неправильних шматків; тріскотінням кулеметів і автоматів, що нещадно рвуть нічну тишу і глушать найменшу спробу природи промовити до них, добитися до їхньої свідомості і тверезого розуму... але страх, холодний, липкий страх просочується глибоко в душу і мозок і замулює кожну живу клітинку, яка з кожним пострілом і спалахом замулюється все більше і більше і врешті-решт, переповнена, вихлюпується через край, нелюдськими, дикими, шаленими рухами, що швидше схожі на конвульсії, і скаженим ревом мозку, який роздирає запалене і виснажене горло... А якщо ніч пройде тихо, і природа зустріне новий спокійний, із щебетом пташок день – у неї з’явиться тривожне сподівання та очікування нової ночі, коли вона зможе тихо заснути і почати своє нове відродження – народити міріади нових травинок, і дати народження та материнський захист безлічі тварин і комах, дати ще одну, можливо й останню, спробу розпочати нове життям їм... Але вони чомусь обов’язково знищать усі сподівання і розтопчуть своїми чобітьми усі дані їм спроби, розроблять нову операцію чи придумають якийсь тактичний хід, який не залишить нікому найменших шансів, а насамперед їй – ПРИРОДІ.

 

“Треба це знищити. Таке я не можу відправити додому. Просто не маю права. Ніякого морального права... Хоча тут слово ”мораль” використовується як лайка і викликає голосний брутальний регіт, хоча кожен, хто сміється, наодинці, в думках, там, глибоко в душі, намагається віднайти ту мораль в собі... І кожен намагається витягнути її на поверхню, щоби дати якусь оцінку побаченому, почутому і зробленому. Оцінити себе, щоби до кінця не втратити в собі людину... Витягнути на поверхню, щоби потім, в компанії, затоптати все в найвіддаленіший, такий собі куток свідомості, який називається смітником душі, з якого потому буде все випорпувати, обтирати, обчищати, щоб на самоті, плачучи і скиглячи, цілувати розумом свою мораль і тішитись, що хоч трошки, та все-таки ще людина...

Спалю цей помнутий аркушик. Чомусь ранок не сонячний. Сонце сховалось за хмари і через туман вже не видно навіть молочного диска. Сіро... Туман... Можливо, сьогодні буде тихо... Якщо так, то я встигну написати тобі листа...

Здається туман густішає... На КП дивізіону мовчать... Навіть “метео” не присилають... Якийсь абсурд... Усе навкруги якесь брудне безглуздя... Треба встати, вже стерпли ноги... Там, за бруствером, де противник, очі упираються в густу молочну стіну... І в біноклі те саме, тільки видно, що ця стіна живе, дихає і пульсує, здається, навіть видно мікроскопічні крапельки-молекули води, яка сьогодні захотіла бути не дощем, а димом-туманом... Вода найвибагливіша і наймогутніша стихія-особистість... Вода може з’явитися, де тільки сама забажає і в якому захоче вигляді і стані... І всі стихії схиляються перед водою і залежать від неї, від її високого бажання. Кому вона підпорядковується, якій вищій силі ?.. Але навіть і той, хто нею орудує, втрачає контроль над її авторитетом... А може він і сам виходить з-під свого контролю і зупиняється тільки тоді, коли “розставить все на місця” і все “впорядкує” – у своєму розуміння цих речей і аж ніяк не в нашому, людському

Дивно... Чому така тиша ?.. Здається, що я сам-один у всьому світі, тут, у цій траншеї з невеликим бліндажем... Нема більше нікого... Але час від часу якісь голоси і кроки... Гм... Значить ще є хтось живий... Що там робиться, “наверху”, але я не хочу вилазити з свого гнізда, яке за кілька днів уже стало домом. Я не виконую якихось своїх обов’язків ?.. Хай... Якщо я комусь потрібен – зв’яжуться рацією або когось пришлють. А потім буде суворий визиск, так званий “втик”... Хай буде... Я маю право хоч на цей лист... Я взагалі нічого не хочу, навіть писати не хочу... Я хочу впасти, позбутися слуху, зору і забутись... Забутись... і... Але нічого не забути... Тиша... Тиша...

Треба взяти зошит із сумки...”

 

Тиша... Ти знаєш, як тиша звучить ? Я зрозумів, що кожна тиша звучить по-різному. Зараз гуде. Гуде все: і туман, і повітря, і земля. Стомлено гуде, так, як гудуть натруджені за день з незвички ноги, якими пройшов кількадесят кілометрів без відпочинку.

А буває так, що дзвенить, але я вже забув, коли чув, як дзвенить. Це буває тоді, коли зустрічаєш схід Сонця на березі річки з вудкою в руках і дивишся більше на небо, а не на поплавець... Прохолодно... Це ж треба. Ще хотів узяти старого светра, бо ж знав, що буде прохолодно. Та вже... Рухнувся один поплавець, аж щось тенькнуло всередині... Ну... Чомусь так завжди – смикне і покине. Напевно це карась... Поплавець знову рухнувся, легенько проплив кілька сантиметрів і ліг на воду... Карась...

Доброго дня! Я недавно прокинувся. Спав кількадесят хвилин. Мені снилась риболовля. Снилось, ніби сидів десь на березі річки, десь на Раставиці у Строкові. Зловив кілька великих гарних карасів (але я більше люблю окуня і судака. Дивно чому саме карасі ?) і якусь рибу-касатку. Дивно. Схожа дуже на дельфіна – тільки риба, сантиметрів 70-80 вздовж. Якийсь чоловік сказав, що називається вона “касатка”. Вперше бачу, хоча в сні можна і не таке побачити. Цікаво, що означає, коли сниться риба. Мабуть, щось не дуже добре. А така як ця касатка ?.. Напевно, якісь несподівані неприємності. Так є. Чомусь таке передчуття, що скоро викличуть до начальства “сповідатися”... Хай ... І що... Сповідається той, хто має про що доповідати, а кому нема про що , той в “чорному” списку, і такими затикають усі дірки, які з’являються на чиїхось штанах, чи то в бою чи між ...

 

“Прийшов Жан. Часто приходить до мене, завжди несподівано, нізвідки, як потім і зникає в нікуди. Приходить до мене помовчати; я тут один не розумію французької, тому він мене і обрав. Знову густенний чай у термосі, плитка шоколаду, люлька в зубах. Мовчазне розламування шоколаду, розливання чаю в маленькі чашечки; як завжди пропозиція люлькового тютюну. Хоч-не-хоч, а мусиш брати і закручувати. Довга цікава мовчанка з посьорбуванням чаю, смоктанням шоколаду і тютюну. Традиційно, з питальним “Гм?”, протягає мені пачку французьких презервативів. Як завжди, на мою посмішку, знизує плечима, ніби кажучи: “Як хочеш”, ховає їх назад. Палимо, п’ємо чай, смакуємо шоколадом... Класно малюєш... Знову приніс мені показати свої малюнки ?.. Цікаво... Я теж похвалюся. Мовчить... Мовчимо... Спілкуємось... Малюнки знову відішле додому, дружині, вона зберігає... Вона береже і його... Так, як ти мене своїми почуттями і думками...

Якась схожість є ... Що мене з ним споріднює ?... Не знаю... Показував мені фотокартку свого тата... Схожий з моїм: з черевцем, лисий, сивий із рудими вусами... В того як щітка... здоровенна руда щітка.

О!.. Його явно зацікавила моя запальничка. Пропонує обмінятися – подає мені ножа. Французький складаний симпатичний ножик... Хай... Я погоджуюсь... Запальничку я собі ще знайду... Може не таку, але знайду... Ніж не кожного дня трапляється, тим більше так як я ставлюся до ножів... Подобається мій багнет?..

На, дивись!

Quo?

Дивись! У мене ціла колекція.

Collection

Ve! Навіть кілька шабель, шпаг і палашів є.

Quo?

Нічого-нічого.”

 

Ти знаєш, коли Жан пішов (він просто підводився, вибивав люльку, ховав до кишені штанів і, озирнувшись навколо вилазив із окопу. Я його ніколи не проводжав, він не любив... не любив і як його зустрічають), я відчув якусь самотність і разом з тим полегшення; просто зараз я хотів бути сам і говорити тільки з тобою.

Туман так і не зійшов... Вже починає смеркати... В такі дні, як правило, смеркає довго. Якесь таке відчуття, що хочеться пройтися неспішним кроком кілька кілометрів, але смертельно не хочеться вилазити із траншеї...

Вибач. Потім допишу...

…Я знову пишу. Пройшло чотири години... Мене викликав “батя” – наш ком дивізіону. Викликав усіх командирів батарей на нараду, ставив бойову задачу полку, який ми підтримуємо, дивізіону і кожної батареї. Ставив задачу, яку в черговий раз ніхто виконувати не буде. Кожен буде робити так, як вважатиме за потрібне, усвідомлюючи свій стратегічний геній в такому ранньо-молодому віці, коли твоє рішення уявляється найправильнішим і найефективнішим. Тоді віддаєш неузгоджені із начальством команди і скореговуєш вогонь батареї так, щоби позиції якогось противника якомога більше уціліли, а спостерігаючи вогонь інших, бачиш те ж саме. Кожен якимось чином виправдовує себе, скидаючи усі погрішності та помилки на когось іншого чи на щось інше... Тоді звинувачуєш увесь Світ і Всесвіт і все командування за бездарність, недалекоглядність і невміння керувати боєм, плекаючи упевненість у своїй величі, але швидко потому приходить усвідомлення того, що воюєш так, щоб нікого не вбити, бо інакше потім не зможеш звинувачувати нікого крім себе і в собі єдиному в усьому світі будеш бачити призвідця цього хворобливо-маразматичного вирішення світової міждержавно-політиканської кризи, яка зламала мільйони людських доль і щоб не стати одним із мікробів Хаосу, що пожирає Світ, з повною виконливою відповідальністю не виконуєш поставлене перед тобою завдання. І така самодіяльність в котрий раз врятує не одне життя. Напевно, так і треба... Тоді відповідальність за виконання бойового завдання лягає на всіх, а значить – ні на кого.

А потім, після цього, з відчуттям огиди і сильної, “мудрої” втоми відзначаєш похвалою чи плесканням по спині підлеглих, винувато-нахабним тоном доповідаєш начальству, а після того ховаєшся до свого бліндажа писати щось нескінченно довге, що називається чи то листом, чи то щоденником, чи хронікою і чекати приходу Алекса, увесь час думаючи чи не потрапив він випадково під мої снаряди...

Але завжди пізно увечері Алекс приходив щось міняти чи щось купити, завжди підкреслюючи мету свого приходу, але я знаю, що він приходив заспокоїти мене, показатись, що живий... Переконатись, що і зі мною все гаразд... І добре...

Вже стемніло... Починають ходити одні до одних... Час-від-часу спалахують освітлювальні ракети... Скоро почнуть пострілювати по квадратах... Це не так страшно... Це всього-на-всього по квадратах. Це не артпідготовка чи прицільний – це так, просто... давлять на психіку молодим. Під ранок затихнуть... Ти не бійся... Не бійся... Тиха ніч... Добра ніч... Спи...