Українська мистецька інвазія на Сербію. Погляд Андрія Кокотюхи

 

Як ми повідомляли раніше, нещодавно в Сербії побувала група українських митців, яка там протягом досить вдало репрезентувала сучасну літературу та аванґардовий театр. До делегації входили Андрій Кокотюха, Світлана Поваляєва, Сергій Пантюк, Назар Федорак і театр «Homo ludens» з Харкова у складі Лали Багірової та Марини Давидової. Керувала процесом незамінна у таких випадках виконавча директриса мистецького об’єднання “Остання барикада» Оксана Омельченко, а відбулася мандрівка з легкої руки Фонду «Open Ukraine» (почесний голова Арсеній Яценюк).

 

Сьогодні уваги шановних читачів пропонуємо розповідь про сербську мандрівку ще одного активного учасника проекту – письменника, сценариста та журналіста Андрія Анатолійовича Кокотюхи.

 

На зустріч із групою сучасних українських письменників у бібліотеку міста Белграда прийшло півсотні осіб. Враховуючи, що Римський зал цієї бібліотеки вважається найпрестижнішим, розрахований він десь на сімдесят шанувальників красного письменства. Таким чином, Сергій Пантюк, Світлана Поваляєва, Назар Федорак та Андрій Кокотюха, практично невідомі сербському читачеві, зібрали дві третини цього майданчика. Тоді як – увага! – на зустріч із Іваном Драчем у цей самий зал раніше прийшло десять осіб. Що, за чутками, образило колишнього українського політика з «помаранчевого» табору, який у бутність свою поетом виступав у переповнених театрах. Це не означає, що часи Драча зовсім минули, а швидше свідчить про те, що сучасною українською літературою почали цікавитися за кордоном більш активно, ніж її історією.

 

 

 

Вчи нашу мову!

 

Ці слова з відомого агітаційного вірша-треку Юрка Покальчука стали своєрідним стрижнем та лейтмотивом для учасників проекту з досить довгою, навіть дещо бюрократичною назвою «Презентація в Республіці Сербія українського сучасного мистецтва Україна модерна. Але саме цей такий офіціоз найкраще працює на кінцевий результат: успішну реалізацію задуму. Бо якщо в Україні митці вже можуть почувати себе досить впевнено і давати своїм акціям легковажні та навіть провокаційні назви, то перше знайомство з потенційними закордонними шанувальниками все ж таки мусить бути офіційним. Навіть якщо наша група в джинсах та сміливих спідницях не справляла враження офіційної делегації.

Перше несподіване відкриття, яке ми зробили для себе в Сербії – українську літературу там перекладають. До цього свого часу доклав зусиль Юрій Лисенко, більше відомий як Юрко Позаяк – поет, учасник відомого колись літгурту «Пропала грамота». Він і професор Людмила Попович, яка завідує кафедрою української мови та літератури Белградського університету, організовували переклади з української сербською віршів та зразків сучасної української малої прози. Причому бажання перекладати виявили самі студенти. Ці переклади друкувалися і в сербській літературній періодиці, і виходили окремими антологіями. Крім того, кожен український літератор, якого вітром мандрів заносило в Белград, неодмінно зустрічався з потенційними шанувальниками. Таким чином, Сербію можна вважати територією, сприятливою для українських митців, зокрема – письменників.

Отже, якщо серб хоче познайомитися з українською літературою, він повинен виконувати наказ Покальчука і вчити нашу мову. Сербська сторона має для популяризації своєї літератури в Україні різні програми. Вони допомагають видати, скажімо, «Антологію сербської фантастики» у Львові, чи книгу професора Драгослава Михайловича «Коли цвіли гарбузи» у Києві.

До речі, пан Михайлович був присутній під час нашої зустрічі в Спілці письменників Сербії (яка, виявляється, є аналогом нашого АУПу, тобто альтернативної письменницької організації зі своїм друкованим органом) і разом із її головою Србою Ігнятовичем та відомим сербським письменником Миодрагом Сибіновичем відразу почав практичні перемовини про можливості більшої присутності сербської книжки на українському книжковому ринку. Дізнавшись, що наші «гастролі» Сербією та переклади – не частина державної програми, а приватна ініціатива, підтримана приватними особами та недержавними організаціями, вони дуже здивувалися.

 

 

 

 

 

 

 

Від книжари до книжари

 

 «Книжара» сербською означає «книгарня». На першу «книжару» ми натрапили вже під час ознайомчої прогулянки Новим Садом. Лише в історичному центрі чотири книгарні. По Новому Саду їх кілька десятків. Це місто, яке є центром краю Воєводина і де живе приблизно чверть мільйона населення, стало нашою базою на весь час перебування. Зупинитися в Белграді виявилося нереально: наша група приїхала в Сербію саме в дні проведення «Євробачення». Тож навіть приватні квартири були зняті за місяць наперед. Ми навіть жартували: «Приїхали на «розігрів» Ані Лорак».

А в Новому Саді нема «Євробачення». Хоча Руслана там присутня – її анфас дивиться на нас із реклами якоїсь парфумерної фірми. Там же “зустріли” і Андрія Шевченка – футболіст був обличчям місцевого магазину спортивного одягу. А ось книгарні, як нам здалося, – це справжня візитка Республіки Сербія. При тому що студентка-україніст Аніта нарікає: мало, мовляв, читають серби.

Але якщо це справді так, то для кого побудовані книжкові магазини, де на чільних місцях лежать якісно, по-сучасному видані твори актуальних сербських авторів? Бачив я тут і сербські детективи, і сербські мелодрами, і так звану «серйозну» прозу, і модних авторів. А для кого перекладають сербською світові бестселери на кшталт Стівена Кінга чи Девіда Моррелла – книги, які в Україні можна купити здебільшого в конвеєрних російських версіях або в поодиноких і не завжди гарно зредагованих українських? Класика і сучасність тут продаються не лише в книжарах, а й у супер- та гіпермаркетах, кіосках, на авто- та залізничних вокзалах. Дурно книги б не лежали - значить, у Сербії розвинена книжкова торгівля. Причому мені чомусь здається, що сербський переклад бойовика про пригоди Джона Рембо все ж таки кращий за український аналог, зроблений, не дивуйтеся, в Донецьку.

 

 

 

 

 Нема нічого ліпшого за негоду

 

Так колись назвав свій шпигунський роман болгарський письменник Богоміл Райнов – і був правий. Принаймні в назві. Бо неочікувана спека, яка стояла в середині травня в Сербії, не могла втримати потенційних шанувальників української літератури в задушних університетських аудиторіях, де нам переважно доводилося виступати. Але якщо народ не йде до нас – ми йдемо в народ. І тут негода дуже допомогла.

З усіх літературно-мистецьких заходів, які ми провели в Сербії за час «гастролей», найбільше запам’ятався вечір вівторка, 20 травня. Тоді з обіду зарядив дощ, який під кінець дня перетворився на зливу, та ще й з грозою. Під супровід буйної стихії акторки харківського аматорського театру «Homo ludens» (з лат. «людина, що грає») показували свою виставу на другому поверсі недобудованого університетського приміщення. Акторок, крім блискавки, освітлювали лише свічки, ліхтарики та спалахи фотоапаратів глядачів: сербські студенти та молоді митці, ховаючись від негоди, прибігли дивитися виставу. Потім, так само під громовий гуркіт, читали вірші Пантюк, Федорак і Поваляєва. Естафету прийняли сербські поети, після чого всі разом перемістилися по калюжах у найближчий бар, де до ранку переспівали майже весь питомий репертуар українських рок-гуртів. Ось так, під дощем, налагоджується міжнародна літературна співпраця.

 

 Першоджерело: http://vsiknygy.net.ua/

 

 

 

Коментар від іншого активного учасника проекту

 

Два суттєвих моменти, які не потрапили ні до минулої публікації, ні до Андрієвого матеріалу. Обов’язково хочеться згадати про зустріч на кафедрі русиністики Новісадського університету, де нас пригощали ракією домашнього виробництва (на пляшці був наклеєний папірчик, на якому від руки червоним фломастером було написано «Руска») та про виступ у приміщенні місцевої української громади, де нами ретельно займалися теле- та радіожурналісти. Але ми компенсуємо ці прогалини хоч і любительськими, але доречними фотоматеріалами.

 

На фото: 1) Після виступу в університеті – академік Юліан Тамаш (праворуч), Пантюк, Федорак, професор русиністики Янко Рамач, Кокотюха, професор Юліан Рамач, журналіст, керівник українських радіо- та телепрограм Василь Дацишин. На столі – див. вище. 2) Перед виступом в українському центрі – Світлана Поваляєва під прицілом камер і диктофонів. 3) Біля пам’ятника сербському класикові Йовану Йовановичу Змаю – це приблизно як у нас Іван Франко. 4) А Новий Сад – майже наш Івано-Франківськ. 5) Тут книгарень – майже як у нас бутіків – по кілька на кожній вулиці. 6) Фрагмент вистави харківського перфоманс-театру «Homo ludens» - під акомпанемент грому і освітлення блискавок. 7) Після вистави і «грозових» віршів – фото на пам’ять. 8) Нічний бар «Обломов». На замовлення сербських друзів дует «Пантюк і Кокотюха» виконує «Кедь ми прийшла карта».

 

 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

 

 

  9) У Спілці письменників Сербії. У центрі – перекладач багатьох українців на сербську Миодраг Сибінович, ліворуч від нього професор Людмила Попович. 10) Центр Белграда. Пам’ятник сербському князю Михаїлу.

 

  

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 11) Символ Гамлета на приміщенні белградського театру. Театр – по-їхньому «позориште», актор – «глумац», актриса – «глуміца». 12) На їхньому «Андріївськім узвозі» – вулиці Скадерській біля пам’ятника сербському поетові Джурі Якшичу.

 

   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  13) У белградській фортеці Келемегдан – на задньому плані Бранків міст – з якого стрибнув у води Сави сербський класик Бранко Чопич. 14) Пам’ятник сербському переможцеві – великий меч, маленький «курац».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    15) Циган, якого ми називали «парагвайцем» - о 6-й ранку він вже співав біля нашого готелю. 16) За кілька хвилин до від’їзду – у центрі – менеджер нашого готелю Драґан Міланович, який виявився поціновувачем Бреґовіча. 17) Нарешті вдома!