ПисецьВомбат. Дірявий тихохід

Автор про себе. Автор багатьох божевільних сюжетів протягує вам свої перемазані чорнилами руки з темних нетрів глибокої провінції, а саме з міста Сніжне, що на Донеччині. Він прийшов у літературу не для того, щоб сьорбати з читачами чайок і розповідати про своє богохульне життя. Цей шизоїд хоче підірвати своїми творами всі зони вашого під, над, через та біля свідомого. Довести, що насправді всі ми тільки те і знаємо, що ні дідька лисого не розуміємо в цьому світі, бо від природи не дано. Такий вже головний закон нової мистецької течії 21-ого століття – філософії Вселенського Нерозуміння. Чули про таку? Та це ж нова ікона сучасного мистецтва! Не якийсь там вошивий постмодернізм, футуризм або черговий -ізм. Коротше, читайте ПисецьВомбата, шукайте його твори в Неті й про все дізнаєтесь.

 

 

 .......................................

 

Іноді трапляються речі, які не можна назвати чудесами, адже вони настільки безглузді, що ні божими ні диявольськими діяннями їх не назвати. Явно видимі і водночас дуже втаємничені для людського розуміння. Можна пояснювати, критикувати і бити об кафедру товстою купою наукових думок з приводу їх виникнення, та пізнати ці явища повністю нікому не під силу.

-         Рівно 8 ранку.

-         Ну то й що?

-         Сьогодні вчасно прийшла, робиш успіхи.

-         Припини підколювати. Як пройшла зміна?

-         Без вибриків, але подрімати все одно не дали.

-         Чому ж?

-         О четвертій, як навмисне, ті зі швидкої привезли якогось обгорілого. Він довго кричав, аж поки снодійне не подіяло. Всю лікарню збудив, підарас і почалося ходіння то сцяти, то курити. Кажеш, який тут в сраку сон. Заступай тепер ти, ласкаво прошу. Тому селюку, на другому ліжку, я все що треба вколола. Він, здається, знову заснув. Куди воно їм лізе? Через півтори годинки, розітреш того, що на п’ятому. Дарма, коли спатиме буркай як слід не жалій. Встигне ще за цілий день виспатись. Ось, тобі журнал, тут все по хвилинах розписано, кому та коли клізму ставити, колоти або перев’язувати. Чергуй, я до дому піду, спочивати.

Перевдягнувшись, медсестра Люда подивилася на те, що вціліло від неї після добового чергування. “Трагічне видовище”. Казала вона сама до себе, повісила на плече сумочку, вирівняла зачіску і побігла додому. Якою б жахливою вона не здавалася, допомога косметики все одно була не доречна, адже за кілька хвилин їй все одно спати. Квартира знаходилась поблизу лікарні. Не без втоми діставшись п’ятого поверху, Люда вийняла ключі але двері перед нею відчинилися самі. На порозі її вітали одягнені та готові до початку дня донька Настя і чоловік.

-         До школи?

-         Так, мамочко.

-         Гарно поснідали? Все з’їли? Бо коли не все – лаятиму. Тоді щасливо. Обережніше переходь вулицю.

-         Як на роботі? – Питався чоловік, допиваючи чай.

-         Як завжди, безсонно. Така зморена. Невже я, нарешті зможу поспати? Аж не віриться.

-         Повіриться. Все, па-па. Я на роботу. Зачини за мною двері та лягай.

Залишившись наодинці, Люда прийняла ванну, стулила подалі від сонячних променів штори та гепнулась на ліжко. Втомлене роботою тіло, відчувши під собою м’яку поверхню, розслабило м’язи. Довкола покотилася хвиля теплої радості. Люда заснула. Як завжди, після нічної зміни спалося погано. В голову весь час лізли якісь видіння: лікарняна палата. “Сестро, суко!” кричали пацієнти, “Піднімайся, досить спати, про нас треба дбати, ледацюго!” чоловік з поламаною ногою вимагав почухати йому гіпс, один палав просто у ліжку і прохав полити його з вогнегасника. Люда тільки перевертатися з боку на бік, очікуючи закінчення кошмару. Такими картинами її не налякати, та й реальність сновидінь завжди сумнівна. В голові крутилося: “Підіймайся ледащо! Мені потрібний укол”. “Чи не могли б ви зробити перев’язку?” “Сестро, нумо мені утку! Я срати буду”.

До біса такі сни! Змучена Люда піднялася з ліжка й попленталася до ванної кімнати. Уздовж та впоперек обшукала сімейну аптечку, полюючи на димедрол, або щось від головного болю та для полегшення сну. Обшукати, обшукала, тільки знайти нічого не змогла. Медсестра без снодійного, як пасічник без меду. Підняла слухавку, набрала сусідку. Деякий час, ніхто не підіймав.

-               Вона має бути вдома.

-               Слухаю.

-               Катрю, це Люда.

-               Вибач подружко, я зайнята зателефонуй увечері. А краще заходь.

-               Ні, я не про те. З ночі прийшла не до теревень. Заснути ніяк не можу, верчуся та й усе. В тебе снодійне є?

-               Знайдеться. Приходь зараз.

Люда поклала слухавку та піднялася до сусідки. Та, відчинила двері й подала якусь зелено-білу капсулу. Незнайома пігулка інтуїтивно викликала в медсестри недовіру.

-               Це точно снодійне?

-               Ще й яке. Коли приймаю сплю, наче дитина. Так легко та солодко.

-               Як називається? Чому без упаковки?

-               Пігулка остання була, я викинула обгортку. Назву не пам’ятаю.

-               Щось мені лячно, дай, ліпше, димедролу.

-               Відколи Славік почав купляти це снодійне, в нас нічого іншого не водиться. Та бери вже, кажу тобі воно діє краще за димедрол.

Ще трохи повагавшись, Люда ковтнула пропоновану їй капсулу, подякувала подрузі й пішла спати. Щойно лягла у ліжко, одразу ж відчула, як в неї злипаються очі. Міцний сон прийшов вже за дві хвилини.

Пігулка справді виявилася дуже доброю. Настільки чудового сну в Люди не було ніколи. Душа просяяла посмішкою, дивовижа легкість в тілі приголомшувала стареньке ліжко на котрому вона спочивала. Навіть одвічний товариш Люди – храп і той кудись зник.

Довкола неї стояла настільки ідеальна ейфорія, що навіть мухи припинили дзижчати й літали тихо, наче навшпиньках, аби, не дай Боже, розбудити хазяйку. Упресована і компактно укладена в тілі жінки душа, як повітряна кулька почала сповнюватися гелієм. Спочатку трошки, потім так надулася, що стулила кровообіг. Душа все надувалася та надувалася ось уже серцю у грудях стало тісно. Повітряна кулька почала шукати собі виходу, пролізла крізь трахею і от уже її прозорий шовк виглядає з рота. Защемлене серце продовжувало несамовито калататися, але дихати Люда вже не могла. Душа лізла з неї, мов новонароджена дитина з матері, аж поки остаточно не вивільнилася та не прийняла свою справжню форму.

Мухи перші побачили видовище мертвої жінки, над якою нависла її точна копія у вигляді голої надувної ляльки. Та молотьба аж ніяк не збуджувала членистоногих. Злетіти під стелю не давала тонка біла нитка від пупа, кінець якої зникав десь у роті мертвого Людиного тіла.

У вхідних дверях заколупали ключами, зі школи прийшла Настя зі своєю подругою Аліною.

-         Тільки тихіше, мама з ночі, певно ще спить.

Попередила донька, взула хатні капці, відчинила двері спальні, щоб подивитися на сплячу матір.

- Яка велика кулька! – здивовано заверещала дівчина, - мамо, де ти її узяла?

Радісна Настя підскочила до тіла, схопила за ниточку іграшку, легко відірвала від материного рота та вибігла з кімнати. Душа безвольно та слухняно полетіла за новою господаркою. Аліна від захвату не втримала мобільник. Тендітний телефон гепнувся на підлогу.

-         Де ти узяла таку красу?

-         Мама подарувала, вона в мене ще й не таке робити вміє.

-         Де ж вона сама?

-         Ще трохи полежати вирішила.

Зацікавлені спогляданням великої кульки дівчатка подалися на кухню, звідти лунали їхні захоплені голоси:

- Вона така велика, як твоя мама.

- Певно, робилася за її образом та подобою. Бачиш, як схожа.

- З чого ця кулька?

- З поліетиленових пакетів.

- Не може бути. Спробуй на дотик... м’яка... тепла... приємна... гладка. Хіба пакет такий? Навіть не шелестить.

- Волосся таке ж м’яке, як в мами.

Дівчатка ще довго щупали та роздивлялися голу душу. Волосся, голову, груди, руки, ноги, живіт, спину аж поки випадково не вперли її головою у маленький цвяшок для кухонного рушника. Продірявлена кулька жалібно засвистіла, налякала дітей, вирвалася з їхніх рук, деякий час безпорадно літала кухнею, натикаючись на стіни, полиці, буфет потім сунулася у відчинену хвіртку і вилетіла на вулицю. Настя глянула у вікно і побачила, що мамина душа здулася, і дірявим пакетом впала на тротуар.

- Це ти винувата! – закричала на Аліну.

Обидві дівчинки зірвалися і хутко побігли на вулицю підбирати залишки красивої іграшки. Але спізнилися на тротуарі вже було пусто, довкола дому і в смітниках теж. Настя дуже образилася на свою подругу і посварилася з нею.

Така душа більше згодиться Дмитру. чоловік одразу пізнав у ній продірявлену надувну жінку. Не біда, трохи підклеїти та знову накачати і можна не раз втамувати свою чоловічу спрагу з нею в ліжку.