Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Про автора. Народився в 1976 році у Києві, звідки був висланий у тижневий термін за схильність до сарказму. Зростав у Сумах (район Лука, біля будинку-музею А.П.Чехова), закінчив Сумський держуніверситет (червоний диплом), працює редактором в місцевій газеті «Данкор». У творчості сповідує принцип безвідповідальності автора та стоїть на засадах поміркованого реалізму патріотичної спрямованості.
Пише (творить) з 1998 року. До 2004 року російською, далі, здебільшого, українською. У творчому доробку 17 книг прози, одна поетична добірка і дві політико-еротичні феєрії. Книга науково-популярних нарисів «Сто чудовиськ України» була визнана переможцем конкурсу Міністерства освіти на науки «Читай! Здивуєшся сам!» у 2006р.
Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.
Архітектор, який розвалився
- Ну що, розповідай.
- Про що?
- Про те, як і навіщо?
- Що як?
- Слухай, ти що нас за лохів тримаєш?
- Розповідай, навіщо ти його вбив!
- Я не вбивав!
- А хто тоді?
- Тебе ж узяли біля трупа!
- Я не вбивав його!
- Бу-га-га!
- Він що сам, сам себе розірвав!
- Я не вбивав! Не вбивав! Не вбивав!
Він кричить, тремтить, хапається руками за стіл. Слідчі заморено дивляться один на одного, зітхають. Підозрюваний важко дихає, він схожий на оленя, якого загнала зграя вовків. Він ще живий, але більш де-юре, аніж де-факто. Йому десь під сорок років, він середнього росту, на обличчі шрам, на голові – лисина, на лобі – піт. Йому хочеться пити, він облизує пересохлі губи і приречено дивиться на слідчих. Один з них молодий, одягнений у модний піджак, зі злим обличчям і руками складеними у кулаки, поруч з якими чисті жовтуваті аркуші і дешевенька ручка. Іншому слідчому вже біля п'ятдесяти, він спокійний, байдужий. Він майже відпочиває у підвалі, де проходить допит. Бо тут хоч якась прохолода, а на горі – спека, вже третій тиждень така спека, що люди просипають вночі мокрі від поту, а уві снах бачать купи льоду.
- Ну добре, давай с початку, а там, може все і з'ясується. Якого біса ти робив в кабінеті у головного архітектора міста?
- Я за підписом прийшов.
- Яким підписом?
- Дозвіл на будівництво магазина.
- В тебе ж є магазин?
- Два, а я хотів третій відкрити, на вулиці Дзержинського.
- Ну ти капіталіст!
- Який капіталіст? В мене троє дітей! Дітей троє, а магазинів два – не прогодуєш!
- То за підписом прийшов?
- За підписом. Він же обіцяв.
- Хто?
- Архітектор. Я ж усі документи ще три місяця тому зібрав. Тільки його підпис потрібен був. Ми з ним домовилися, він обіцяв.
- Що значить, домовилися?
- Ну, як… Домовилися.
Підозрюваний кривиться, дивиться в підлогу, ламає собі пальці, намагаючись щось вигадати. Старший слідчий з посмішкою дивиться на нього.
- Ну, давай, кажи вже!
- Він сам же пообіцяв! Два місяці тому пообіцяв, що підпише дозвіл на будівництво! Я ж хотів починати будувати якомога раніше, щоб до осені встигнути!
- Але він так і не підписав?
- Не підписав.
- Чому?
- Не знаю. Ви ж знаєте, як воно робиться! Хто у нас просто так підпис поставить? Побігай спочатку, попрохай, почекай у приймальні, а тоді, може і підпишуть.
- Ще і підмазати треба?
- Так я ж давно, ще два місяці тому!
- І не підписав?
- Ні!
- А чого?
- Бо він же великий. Він же головний архітектор міста! Вони ж каста, ці архітектори, справжня мафія! Але головний архітектор, він зовсім себе царем вважав! Плював на всіх через губу. Мені казали про нього, що гроші бере, а нічого не робить. У всіх бере, а справу не робить! Та тільки що мені залишалося?! Мені його підпис потрібен і все! Я заплатив. Чесно! А він два місяці мене мотузував!
- То ти йому хабар дав?
- Хабар?
Підприємець перелякано дивиться на слідчих, йому здається, що він потрапив у пастку, він круте головою, хоче якось викрутитися.
- Ні! Який ще хабар! Не в тому справа! Ми просто домовилися! У мене ж всі документи, все по закону було! Я ж нічого такого не прохав!
- Якого, такого?
- Ну, як буває, коли будують на теплотрасі чи просто у дворі будинку, прямо на дитячому майданчику. А в мене на пустирі, там зараз смітник! Я б магазин побудував, порядок навів, кому від цього гірше? Ось мені і потрібен був його підпис! Домовилися, все нормально, а потім таке!
- Зачекай! Що значить "домовилися"?
- Ну, я... я ж показав документи. Там же все, як треба! Він і каже – добре, підпишу. Сам же пообіцяв!
- Але не підписав?
- Не підписав! Я два місяці до нього ходив! Як на роботу. Ледь не кожного дня! Я ж кредит узяв на будівництво! Мені кожен день, як серпом по яйцям!
- Серпом?
- До чого тут серп?
- В тебе серп є?
- Та ні! Який серп?
- Ти ж сам сказав!
- Я про те, що відсотки ж капають! Я хотів до Дня Незалежності магазин вже відкрити! А він не підписує. І не каже нічого!
- Ніяк не пояснював відмову?
- В тому і справа! Ну треба тобі щось – скажи, що я дурень, не розумію! Я нормальна людина, я ж з великим задоволенням! А він мовчить! Я вже і так і сяк, а він мовчить! І не підписує! На мені кредит висить, гроші тануть, а він не підписує! Я почав без дозволу будувати, ну думаю, потім отримаю. Так він через день наслав перевірку і оштрафував по максимуму!
- Оштрафував?
- Ти, мабуть, на нього розлютився?
- Ну, образився трохи. Бо це ж хіба так робиться? Ми ж всі люди, треба якось домовлятися, вирішувати справи, а не ось так! В мене ж не іграшки, в мене кредит, а він мовчить! Пообіцяв, а не підписує і мовчить! Хіба так можна?
Слідчі знову переглядаються. Старший трошки покректує.
- Ми тебе розуміємо. Він не вірно робив. Але і вбивати його, це ж вже занадто.
- Я не вбивав! Я ж кажу, що не вбивав! І в думках не було, його вбивати!
Підозрюваний дивиться на слідчих такими щирими очима, що у молодшого не витримують нерви.
- Слухай! Чого ти нам мозки їбеш! Він був живий, ти прийшов в кабінет, а потім його знайшли мертвим, розірваним на шматки і ти поруч! Ти сам же розповів, який в тебе був мотив!
- Який мотив?
- Щоб вбити його!
- За що вбити?
- За те, що він гальмував тобі магазин!
- Навіщо мені вбивати? Мені підпис потрібен був! Підпис на дозволі і все!
- Розумію. Але підпису не було і ти розлютився. Два місяці терпів і не витримав. Вбив його.
- Я не вбивав!
- У стані афекту.
- Якого афекту?
- Так буває, що людина втрачає над собою контроль. Ти просто не витримав.
- Хлопче, ми ж все розуміємо і суд потім врахує твій стан і мотиви тобі на користь.
- Який суд?
- Міськрайоний.
- Який суд?! Ви що! В мене діти!
- У всіх діти.
- Хто їх годувати буде?!
- Держава.
- Яка держава! Я...
Підприємець підхоплюється, хоче щось крикнути, його переповняють почуття, але молодий слідчий б'є. Добре відпрацьованим ударом у нижню щелепу. Підозрюваний гепається назад і по стінці сповзає на підлогу. Слідчий масує кулак, трясе їм. Старший товариш киває головою.
- Навіщо ти?
- Та задовбав! Усі докази є, над трупом знайшли, практично на гарячому узяли, а він тут пиздить щось!
- Федя, якийсь ти злий. Щось трапилося?
Молодший слідчий кривиться і відвертається.
- Та що! Мабуть, розлучатися доведеться.
- Чого?
- З тестем полаялися. Він мене з дому вигнав, а жінка не хочу до мене в гуртожиток переїздити.
- З тестем? Якого біса? Ви, наче, нормально з ним жили.
- Та задовбав він мене своїми жартами.
- Якими жартами?
- Дебільними! Як побачить мене, завжди каже "Эх зять, зять, что с тебя взять". Натякає, що я голодранець, що в мене нічого немає, а він багатий, він і житло дав і машину.
- Хіба не так?
- Так! Але навіщо було ото кожного разу штрикати цим! Не хочеш машину давати – не давай, а то дав, а потім докоряє! І головне, не думає, коли каже. При гостях, зовсім при чужих людях, усе повторює "Эх зять, зять, что с тебя взять".
- Це ж жарт.
- Жарт, коли раз, чи два, а коли кожного дня, то це вже зайоб!
- Ну, тут ти правий. Але чому ж полаялися?
- Не витримав я. Позавчора прийшли до нас гості, тесть вийшов на кухню, приніс пляшку коньяку, сів за стіл і повторює "Эх зять, зять, что с тебя взять". Це при моїх товаришах! І сміється, підморгує їм. Вони не знають, чи сміятися, чи ні. А він все повторює. Тут я і зірвався. Узяв і відповів "Эх тесть, тесть, на хуй тебе сесть". Отут він як підхопиться, як давай кричати! Вигнав мене з хати. Анжелка не схотіла зі мною піти. Сучка.
- Вона до гуртожитку не звична.
- І що? Якби зі мною пішла, так би тесть швидше охолонув, бо він її любить. А то залишилася. Тесть мене і на поріг не пускає, машину забрав. Скотино!
- Може на нього натиснути?
- Та в нього такі зв'язки, що він сам хоч на когось натисне. Він з прокурором області в баню ходить. Сам розумієш.
- Тоді дарма ти так.
- Та знаю. Тільки він же дістав мене тим "зятем"! Скільки можна було зайобувати! Тепер ще цей ідіот мозки парить.
- Підніми його, треба закінчити допит. У мене сьогодні жених приходить до молодшої доньки. Треба раніше бути.
- І що за жених, хоч не негр?
- Та ні, після того випадку негри тепер мій будинок обходять.
Слідчі задоволено регочуть. Молодший піднімає в'язня з підлоги, садить на стілець, тріпає за щоки, приводячи до тями.
- Давай, давай, тут тобі не вокзал, щоб спати, тут треба відповідати на питання.
Підозрюваний відкриває очі, поводить головою, слідчий чекає, поки той зможе самостійно сидіти. Потім уходить і сідає по інший бік стола. Обидва дивляться на підприємця. Коли приходить до тями, починають допитувати далі.
- Ти прийшов до архітектора, зайшов в кабінет, так?
- Ні. Спочатку в приймальні чекав. До нього ж просто так не попадеш. Приходиш, сідаєш в приймальні і чекаєш. Можна цілий день просидіти, а він так не і не прийме. Бо ж зайнята людина. Я багато разів так сидів.
- Дратувався, мабуть?
- Дратувався. Але що поробиш? Мені підпис потрібен був, кредит же. Не просто кредит, а під заставу магазинів. Якщо не поверну – магазини заберуть і як мені тоді родину годувати?
- Ну, звісно. Скільки ти годин тоді чекав у приймальні?
- Прийшов о восьмій, а зайшов в кабінет десь по другій.
- Довгенько.
- Довгенько. Тільки мені, хоч кістьми лягай, а підпис потрібен був.
- Ну добре, зайшов ти в кабінет і що далі?
- Ну як, що? Зайшов поклав на стіл документи, усі документи, які потрібні були.
- А чого серед документів конверт і там тисяча баксів?
- Конверт?
- Конверт.
- Ну, не знаю…
- Хлопче, ну що ти крутишся тут, як гівно в полонці! Тебе у вбивстві звинувачують, а ти тут розповідаєш, що не знаєш звідки конверт!
- Смішно!
Підприємець важко зітхає і дивиться кудись в бік.
- Та вам то може і смішно, а мені ні. Мені підпис потрібен був! Це ж хіба перший конверт був! Перший я ще два місяця тому дав! Архітектор узяв, каже – усе буде добре, приходь завтра, поставлю підпис. І почалося! Кожного дня прихожу, а він мене не приймає! Я дізнався, що о дванадцятій він обідати їздить, узнав в якому ресторані. Чекав його там...
- Ти слідкував за ним?
- Та що там слідкувати! Місто невеличке, усі про всіх знають!
- Ти чекав його коло ресторану?
- Так. Підійшов, спитав про підпис, а він як почав волати, що заманали його, пообідати не дають, в нього серце вже хворе, а над ним знущаються. Послав мене подалі і сховався у ресторані, там у нього окремий кабінет був. Так підпису і не поставив, сволота.
- Ненавидів його?
- Та ну як! Просто не можна так робити! Що спочатку гроші узяв і каже, що все зробить, а потом у відмову. Я ж кредит узяв! Мені той кредит дихати не давав! А він ось так!
- Зрозуміло. Повернемося до кабінету. Що там відбувалося?
- Та що. Я зайшов, сів, поклав документи. А він давай гримати на мене.
- За що?
- Я так і не зрозумів. Просто гримав. Настрій поганий. Він, мабуть, хворий був. Бо позеленів увесь, як кислий холодець. І белькотав незрозуміло. Чи з похмілля був, чи хворий, не знаю.
- Але дозвіл на будівництво так і не підписав?
- Ні, не підписав. Кричав на мене, щось там дратувався, але не підписував. Я йому кажу, що подивиться ж пакет документів – там все необхідне є, все як потрібно, усі інстанції обійшов, тільки його підпис потрібен. А він кричить.
- Тобто він ображав тебе?
Старший слідчий питає, а молодший все старанно занотовує.
- Та не знаю. Щось белькотів, я нічого не розумів.
- Але ти не пішов, а залишився. Чому?
- Та я ж кажу, що мені підпис потрібен! На мені кредит висить, до дна тягне! Мені кров із носу потрібно було дозвіл і починати будівництво, щоб до морозів встигнути! Куди мені йти? Мені підпис потрібен був!
- Тобто, налаштований ти був рішуче?
- Рішуче? Та дуже рішуче! Мені відступати нікуди було! Останній бій!
- Але він не підписував?
- Не підписував.
- Ти дратувався?
- Дратувався! Всі ж документи на місці! А він вперся, як осел!
- І тоді ти його вдарив?
- Кого?
- Архітектора!
- Навіщо?
- Бо він не підписував!
- Я не бив його!
- А що ж ти робив?
- Нічого! Я прохав, що він підписав!
- А чого він помер!
- Я не знаю!
- Ти його вбив!
- Ні, я його не вбивав!
Молодший знову б'є і підприємець знову безпорадно падає на підлогу. Слідчий підскакує і починає гилити ногами. Старший кричить:
- Заспокойся, не треба! Залиш його!
Обидва сидять за столом, закурюють цигарки.
- Суко, чого він вийобується?!
- В тюрму не хоче, чого ж ще.
- Та йому все одне сідати! Чого оце комизитися?
- А що йому втрачати?
Глибоко затягуються. Старший слідчий зітхає.
- А у мене у старшої доньки чоловік, здається, підор.
- Ти що!
- Еге ж. Ленка мовчить, нічого не каже, але я здогадуюсь.
- Як же так, вона ж така красуня!
- Красуня, розумниця. А він підор гнійний.
- Звідки знаєш?
- Четвертий рік разом живуть, а дітей і близько нема. Потім я у Ленкі гостював, випадково самотик побачив. Навіщо жінці самотик, якщо у неї чоловік нормальний?
- Може в Києві так прийнято?
- Причому тут Київ! Той підор і у відпустку завжди сам їздить! З якимось друзями. Я бачив кілька фотографій. А там же явні підори, м'язисті, засмаглі, один одного за ручку тримають.
- Збоченці!
- Суки. Я б його власними руками придушив!
- Ти обережніше, він здоровезний бугай.
- Ти ж знаєш, що у бійці не розмір головне, а завзяття. Я у своєму житті таким бугаям пизди навалював, що цього легко покладу. Тільки Ленку жаль. Вона його, здається, кохає.
- Підора?
- Підора. Просто це він мені огидний, а вона ж жінка, мабуть, подобається їй дуже, що не кидає його.
- І він же багатий.
- Багатий. У німецькій фірмі працює, заступником гендиректора по Україні і Молдові. У нього зарплатня вісім тисяч євро на місяць, уявляєш! А ще пільги різні, якийсь там соціальний пакет.
- Жирно.
- Жирно. І так думаю, що це німці його і навчили. У них підорів, як бруду! Мені знайомий розповідав, що прямо у центрі міста там оті клуби, де вони тусуються, цілими тічками ходять, лапають один одного за сраки.
- З жиру бісяться, капіталісти, блять.
- Їх же фашисти стріляли і не вивели заразу… Ленку жаль. Аж серце крається. Що такій гарній дівчині отака доля! Уже б краще за того чорнодупого йшла.
- Та ні, за мавпу, ну його.
- А як підор, то може мавпа і краще.
Старший слідчий робить останню затяжку і тушить цигарку.
- Ладно, піднімай цього жевжика.
Підозрюваного знову садять на стілець, приводять до тями.
- Хлопче, ти дивися, або кажи, як було, або ми тебе добряче відпиздемо і тоді вже скажеш. Зрозумів? В тюрму тобі все одне сідати. Але можеш без зубів, а можеш з зубами. У тюрязі без зубів погано, ще півнем зроблять. То подумай.
Підприємець крутить головою, він у відчаї.
- Яка тюрма? Я невинний!
- Ти вбив службовця!
- Я не вбивав!
- А що він сам помер?
- Не знаю! Але я не вбивав!
- Тоді що ж в кабінеті відбулося?
- Не знаю!
- Як не знаєш? Ти ж там був! Чи не запам'ятав?
- Ні, запам'ятав!
- Тоді розповідай.
В'язень важко ковтає густу слину, змішану з кров'ю.
- Можна води?
- Може ти ще обід замовиш? Розповідай.
- Що розповідати?
- Що відбувалося в кабінеті.
- Я зайшов, попрохав...
- Далі!
- Він кричав...
- Далі!
- Кричав, а потім в нього випало око.
- Що?
- Око.
- Яке око?
- Праве. Чи ні, ліве. Ліве!
- Його око?
- Око архітектора?
- Так, око архітектора.
Слідчі посміхаються.
- Хлопче, ти вирішив, що ми ідіоти?
- Ні, чому?
- Де ти бачив, щоб очі просто так випадали!
- Це ж тобі не кіно!
- Я знаю! Але так і було! Я сам злякався! Я сиджу, він кричить, але не гонить. Думаю, як буде проганяти, то на коліна впаду, ноги цілуватиму, тільки б підпис поставив! Бо без дозволу мені ж капці! Вже й матеріали закупив і будівельникам задаток віддав! І це ж все за кредит! Магазини під заставою! А у мене ж троє дітей. Молодша, Оленка, у неї хвороба крові, тільки на ліки кожного місяці дві тисячі потрібно! Розумієте!
В'язень приречено дивиться на слідчих, старший киває головою, молодший строчить протокол.
- Ми розуміємо. І суд зрозуміє, це ж серйозні пом'якшуючі обставини. До того ж троє дітей і раніше ти до кримінальної відповідальності не притягувався. Так?
- Не притягувався. Я законослухняний громадянин!
- Просто обставини так склалися.
- Які обставини! Мені підпис потрібен був! Я сидів, чекав, хай, думаю, покричить, а потім, може, і підпише. Я ж не просто просив, я як треба просив! Потім щось чвакне на стіл. Я у підлогу дивився, наче винний.
- У чому винний?
- Та у всьому! Як він мене лає, то нехай я буду винний! Не дивився на нього, щоб ще більше не дратувати. Роздивлявся паркет, коли ляснуло щось. Наче жменьку мокрого піску кинули на стіл. Я ще подумав, що може він плюнув, з опалу. Дивлюся, а то око.
- Око архітектора?
- Так.
- Отак просто випало?
- Випало і лежить на столі. Він мабуть крутнув головою сильно, коли кричав. Відчув, що ока немає, рукою узяв його і вставив на місце.
- Отак просто узяв і вставив?
- Так! Я подумав, що може воно в нього штучне. Хоча раніше не помічав.
- Око випало само по собі і архітектор просто його вставив?
- Так.
- І що він, не кричав від болю, не просив допомоги?
- Ні, він замовк, потім, коли вже вставляв око, то наче жалівся на щось, зітхав.
- Що потім?
- Та нічого, він мовчить і я мовчу. Потім знову сказав про підпис. Підсунув йому документи, конверт на гору поклав.
- То конверт був?
- Ну а як же без конверта? Чи хоч би один підпис без конверта отримав? А я ж їх вісімнадцять зібрав! Останній залишався! Його підпис!
- Але він так і не підписав?
- Не підписав. Я його прохаю, а він каже, що погано себе почуває і щоб я іншим разом прийшов. Тоді поставить підпис.
- А ти що?
- Я ж почав пояснювати про кредит. Що мені підпис потрібен! І той же підпис – лише формальність. Я ж не вимагав якогось порушення, у мене все по закону! Просто підпиши і відпусти мене! Я ж вдячний буду, я вмію бути вдячним, я ніколи на халяву нічого не прохав!
- Але він не підписував?
- Ні. Почав скиглити, що йому погано. А я йому кажу, що мені теж погано, вже два місяці, як в пеклі, наче чорти на вилах мене підкидають! Кредит! Будувати потрібно! Інакше кінець мені! А він плакати почав. Що погано йому! Сидить у кабінеті здоровезному, з кондиціонерами, кожного дня конверти йому несуть, а йому погано! Та хай би він спробував, як я пожити! Коли конверти не несуть, а вимагають! Санстанція прийшла – плати, пожежники прийшли – плати, з управління по захисту прав споживачів прийшли – знов плати! Плати під час перевірки, допоможи на професійні свята, потім на Новий рік і на Восьме березня, зараз ще й на Великдень почали приходити! А в мене ж магазини, а не нафтова вишка! Мережеві магазини в місто прийшли, вони ціни тримають, у мене націнка не більше десяти відсотків! З отих відсотків самому жити треба з родиною, а ще усім платити! Оце погано, так погано! Хай би він спробував!
- Ти що, революціонер?
- Що?
- Проти суспільного ладу виступаєш?
- Якого ладу! Тут же безлад! Та якби не ці всі кровососи, в мене уже б десятки магазинів були, мережа ціла! Я ж хотів на область виходити, у мене все організовано так, як ні в кого! Все свіже, все вчасно, покупці, які розуміються, так вони з інших районів міста до мене скуповуватися їдуть! Бо я бізнес будував правильно! А знаєте, як це у нас важко! Коли продавця не знайдеш! Візьмеш людину, а вона краде! В мене платня для продавців удвічі вища, ніж по місту! Удвічі! Тому що, мої продавці повиннім посміхатися і задовольняти клієнтів!
- Задовольняти це як?
- Що як?
- Секс?
- Який секс! В мене продовольчі магазини! Людина приходить і отримує задоволення від покупки! Бо їй не хамлять, не обвішують, не підсунуть тухлятини! Людина впевнена, що все буде добре! От і задоволення покупця! І знаєте, як важко цього досягти! Бо продавці звикли красти! Я їм же на цифрах показував! Що от, скільки вони за місяць крадуть, а ось платня, яку вони у мене отримують. І вигідніше працювати в мене і не красти, аніж працювати у іншого і красти! Але не розуміють! Це вже в них інстинкт! Красти! Я таких гнав, а інших – ще спробуй знайди! Щоб працювали швидко і точно, щоб посміхалися, щоб були ввічливі і не обважували! Навіть таку знайдеш, пропрацює дівчина рік, потім каже, що йде! Як, чого? Виявляється, її хлопець покинув і вона тепер хоче сидіти вдома і сумувати за ним! Отака дурня! Я їй кажу, що так не можна роботу кидати! Чим жити? А вона каже, що картоплю батьки з села передадуть, а більше їй нічого і не потрібно. Ось так! Чому в Америці людина працює, а вечорами вже може хоч сумувати, хоч на голові стояти, а в нас ні! Бо...
- Так, стоп! Що ти нам локшину на вуха вішаєш! Розповідай, що було в кабінеті архітектора!
Підприємець сидить з відкритим ротом, втирає піт з чола, важко дихає, як загнаний кінь.
- Що там було, кажи!
- Він розвалюватися почав.
- Як це?
- А от так. Сидів, стогнав, потім проганяти мене почав, я йому пояснюю, що без підпису не піду, що без підпису мені тільки в зашморг. А він як чхне. І розсипався.
- Як розсипався?
- Обидва ока випали, ніс, вухо, шматок лівої брові, частина щоки. Усе це на стіл як гепне. Бридке таке, слизьке, смердяче.
- Він просто сидів, чхнув, а потім у нього все посипалося?
- Так, так! Посипалося! Після того, як він чхнув.
- І що ти зробив?
- Хотів втекти.
- Чому?
- Я злякався! Я ж такого ніколи не бачив!
- Ми теж.
- Мене аж тіпало усього! Я до дверей побіг, забув про все! Коли він мене покликав.
- Як покликав? Він же розвалився?
- Ну, язик в нього на місці залишався. І губа одна. То він пробурмотів "Сачко, стій!". Дуже нерозбірливо. Він і у комплекті нерозбірливо казав, а розвалений - зовсім. Я вже двері відчиняв, коли він прохрипів, що підпише.
- Що підпише?
- Дозвіл! Мені ж дозвіл потрібен був, у мене кредит! Я повернувся в кабінет, підійшов до столу. Архітектор каже, що, підпише, якщо я допомогу йому зібратися.
- Що зробити?
- Зібратися.
- То він був живий?
- Та Бог його знає.
- Ну він же говорив!
- Говорив.
- Тоді живий!
- Мені здалося, що він давно вже помер, бо від нього тхнуло гнилим м'ясом!
- Мерці не можуть розмовляти!
- Ну, не знаю.
- І ти допоміг йому?
- Так. Він же нічого не бачив, не міг себе зібрати. Я подав йому спочатку очі. Він вставив їх, казав, що бачить погано, потрібен час, щоб вони встоялися. Потім я подав йому усе інше.
- Що саме?
- Ну, ніс, брів, щоки, вухо.
- І що він з ними робив?
- Ставив на місце, притискав і вони залишалися там. Це як діти граються пластиліном. Шматочок пластиліну приліплюють до фігурки і він тримається. В мене діти люблять ліпити, особливо Оленка.
В'язень задумливо посміхається, мабуть згадує доньку, але цей сентименталізм не діє на слідчих.
- Тобто ти зібрав архітектора і той став цілий?
- Так, цілий. Майже цілий.
- Що значить, майже?
- Ну, ніс сів не досить правильно, вище, чим був. Виглядало жахливо, однак я вирішив, що нехай підпише, а потім вже скажу.
- І...
- Він не підписав. Я допоміг йому зібратися! Я ледь не блював, бо його м'ясо смерділо! Та я допоміг, а він зібрався і почав реготати з мене.
- Насміхався?
- Казав, що не поставить підпису, що він вже дозволив будівництво на тому самому місці моєму конкуренту! Уявляєте? Він же узяв мої гроші, він пообіцяв, а потім узяв і прокинув! А в мене ж кредит! Він, вважайте, вбив мене! Ось так просто узяв і вбив! Хіба так можна?
- І тоді ти вбив його?
- Я не вбивав!
- А що ж тоді трапилося?
- Я просто вдарив його.
- Вдарив? Куди?
- В морду. Ну, в обличчя. Я як збожеволів! Взагалі то я спокійна людина! Терпляча. У нас не можна робити бізнес і бути нетерплячому. Всі ці йобані дозволи, підписи, перевірки, вся ця чиновницька банда, вони ж насідають з усіх боків! І треба тільки терпіти. Або кинути все і піти, або терпіти, принижуватися, підмазувати, прохати. А я не міг піти, бо в мене діти. Оленка хвора, то я терпів. Це важко, повірте, дуже важко, але у мене не було іншого виходу. Я терпів, я довго терпів, але тоді терпець урвався. Бо це ж хіба можна так? Пообіцяв, узяв гроші, а потім кинув! І я вдарив його в обличчя. Не сильно, я не вмію битися. Але його голова впала на підлогу.
- Ти відрізав йому голову?
- Я нічого не