Говорити про головне (Навздогін ювілею Михайла СИДОРЖЕВСЬКОГО)

Михайло Сидоржевський уміє говорити про головне. Що не кажіть, а ця риса в наш час рідкісна, а може, й унікальна. Бо час нині такий, коли говорять усі – і часто, як то кажуть, без просипу, – і кожен править своє. Хто крикне голосніше, нахабніше, верескливіше, дурніше – того й почують. Хто при цьому ще й плюне комусь межи очі, або скрутить «вишукану комбінацію з трьох пальців», або матюкнеться, або відригне, або зробить ще щось непристойне чи ідіотське – того почують тим паче. Попсня, ґламур, мода, брязкальця й блискітки – що в політиці, що в журналістиці, а що вже й у літературі… У цьому гармидері – бардаку – треба мати не лише розум, а силу духу, характер, талант і – мужність, щоби говорити про головне. Не репетувати, не корчити з себе невідь що, а просто собі спокійно, наполегливо, вперто – говорити. Михайло Сидоржевський говорить саме так – і ті, хто ще не втратив здатності слухати, його чують.

У літературу він не «увірвався», і не «заповз крізь кватирку» (знаю й таких персонажів), а просто й упевнено увійшов уже цілком зрілою особистістю – сказати б, «виріс» зі сфери суміжної, з журналістики. Знаю, що по закінченні журфаку Київського університету йому «пророчили» незлецьку кар’єру літературного критика – мав-бо до тієї хай і не завжди вдячної, але дуже потрібної справи неабиякі задатки, – проте не склалося. Просто час тоді був «гарячий» – кінець 1980-х, боротьба за відновлення Української державності, – й Михайло «вдарився» в політичну журналістику, а почасти і власне в політику, видавав у Житомирі напрочуд гострі національно орієнтовані газети, був навіть місцевим депутатом одного з перших демократичних скликань, одне слово, «втонув із головою» в справах напрочуд важливих, але від літератури нібито далеких. Потім – редаґування низки провідних націоналістичних і культурологічних видань уже в Києві… Критика й тоді часом писалася, але рідко й більше принагідно. Проте неабиякий журналістський і редакторський досвід, помножений на критичне мислення, не міг не даватися взнаки, тож Сидоржевський закономірно прийшов до публіцистики – жанру, як відомо, не менш невдячного і не менш складного, ніж критика, але в нинішні постмодерні часи принаймні так само важливого. А публіцистика – це ніби складова журналістики, але така, що в найкращих зразках цілком спроможна «вирости» в літературу. І він «виростав»…

Тим не менше, літературний дебют Михайла Сидоржевського несподівано виявивя не критичним і навіть не публіцистичним, а… поетичним. Виявилося, що відомий уже на ту пору редактор і публіцист весь цей час “ховав” у собі поета! Проте першу і наразі єдину поетичну збірку «Навпіл між обома світами» зважився видати аж наприкінці 2004-го.

Помітно, що ці тексти давалися непросто, – вочевидь, саме тому вони дуже цілісні, мовби «випливають» із одного подиху, вірніше, видиху. Себто, вдих – насичення цією енергетикою – був тривалим і нерідко болючим, а ще довше вона в «легенях» настоювалася, гнітилася, компресувалася, аби в одну мить вирватися вже готовим текстом – плавно, тягуче і напозір дуже легко – але тільки напозір, на рівні форми. Тому це закономірно верлібр, але не «рубаний», евристичний, і не діалогічний, і не «прикучерявлений», які ото зараз в моді, а якийсь аж «еластичний», дуже пружний, іноді з надірваними краями, але насправді – всередині – міцний, «зі стержнем».

Так можна писати лише абсолютно щиро – самому собі, органічно не зважаючи на будь-які прийоми, зачіпки, шліфовку чи інші «професійні штучки», такі собі маленькі письменницькі «божки», яким зазвичай (нехай і підсвідомо) віддають данину з огляду на те, що текст відтак потрібно публікувати, чи оприлюднювати, чи пускати в світ (це вже як у кого). Сидоржевський на цих «божків» узагалі не звертає уваги, їх для нього просто не існує. Він вихлюпує свій текст лише тому, що текст вихлюпується – і цього достатньо. За інших обставин просто не вихлюпує – або вихлюпує в іншому жанрі, – і через це йому банально віриш, цим він проймає. Може, не завжди захоплює, не «перевертає», не «дістає» – але ж віриш, а це найголовніше.

Віриш іще й тому, що поет говорить про речі не просто зрозумілі, а по-справжньому близькі кожній нормальній людині. Про те, як «холодні джерела / пробиваються нагору / крізь товщу земної кори / і струменять, / навіть у найспекотніші дні, / холодною як лід / і чистою як сльоза водою»; як «навздогінці проростають жили / і здиблюються ріки»; як «обійняти листячком своїм / цей незбагненний, неогортаний світ». Нарешті, про те, що «перебігає час від «буде» до «було», / а ти – навпіл між обома світами». Таке розполовинення сучасного життя переймає поета найдужче, – а кого воно не переймає? Проте це якраз і є розмова про головне. Говорити про головне дається далеко не кожному поетові – а Михайлові Сидоржевському, як бачимо, далося вже в дебютній книжці!

Наступна його книжка була вже з царини публіцистики, проте виявилася не менш емотивно наснаженою. Воно й не дивно – адже то був унікальний, надзвичайно емотивний період нашої історії, який, ще й не ставши вповні історією, увійшов до підручників. Здається, самі ті емоції, та пережиття й стали в інтелектуальній біографії Михайла Сидоржевського поштовхом для «виростання» з публіцистики журналістської, газетної до публіцистики як літературного жанру. Пригадуєте вересень 2004-го? Він приніс замах на життя Віктора Ющенка, який переконав усіх небайдужих, що політика в нашій країні закінчилася і почалася гра не на життя, а на смерть. А ще – відомий «яєчний теракт», після якого стало зрозуміло, що коло́с таки на глиняних ногах і його цілком можливо звоювати… сміхом. А вже за рік – демарш колись найрадикальнішої опозиціонерки, а на ту пору (як, до речі, й зараз) далеко не найуспішнішого прем’єр-міністра зруйнував віру дуже багатьох людей у те, що так усерйоз, насправжки перед тим зав’язувалося. Всього за рік… Але ж яка неймовірна, максимально концентрована кількість і якість переживань за той час «переварилася» в наших головах!

Тож не дивно, що подіям у ширших чи вужчих рамцях саме цього періоду присвячено наразі десятки книжок – і що далі, то більше їх буде. Бо революції потребують осмислення, насамперед інтелектуального. Тож за той-таки рік «уклалася» добряча полиця книжок на цю тему: скрупульозні, до найдрібніших деталей, відтворення на папері найгарячіших революційних днів, розкішні й не дуже альбоми зі світлинами найбільш пам’ятного, збірники «майданного фольклору» та «майданного гумору», стилізовані під туристичні сувеніри кон’юнктурні аґітки, більш-менш вдалі наукові розвідки й наразі геть нездалі «художні» твори, ба навіть нашвидкуруч «зляпаний» горе-детективний порнороман якогось французького попсовика… Все це зазвичай дуже яскраве поліграфічно, так що на згаданій полиці доволі скромний навіч збірник публіцистичних статей Михайла Сидоржевського «Здвиг», який побачив світ у 2005-му, дуже легко міг загубитися. Проте не загубився – бо це якраз та ситуація, коли під зовні непримітною обкладинкою ховаються живі адекватні думки, актуальність яких не лише дочасна.

Хронологічно «Здвиг» охоплює період із 17 червня 2004-го до 28 квітня 2005-го. Це своєрідна інтелектуальна біографія українського громадянського здвигу, творена, як то кажуть, «по гарячих слідах». Постала вона для автора цілком органічно – нібито з рубрики «На тижні», яка, за його власним зізнанням, добрих півтора десятка років, коли Михайло Сидоржевський працює в політичній журналістиці, «мандрує» із ним з видання у видання, до яких причетний. Це, власне кажучи, аналіз тижневих політичних подій, проте не банальний констатуюче-журналістський і навіть не претензійний псевдополітологічний, чим щедро грішать нині більшість газетних оглядачів. Михайлові матеріали – це тверезий погляд українця-інтелектуаліста на найболючіші точки перетину громадських процесів, погляд органічно причетного – із середини суспільного виру, а не з «кулуарів будуару». Відтак він добачає справді важливе не в наносних політичних ігрищах, а в процесах, котрі штовхають політиків на ті чи інші ролі; у цьому ж важливому вичленує «українську лінію», тримаючись її не тому, що це в якісь моменти «модно», «корисно» чи «кон’юнктурно», а за самою природою особистої причетності до цього культурного, інтелектуального, психологічного дискурсу.

Ясна річ, зведення тижневих поточних оглядів під спільну книжкову обкладинку – штука доволі ризикова, навіть якщо йдеться про знакові історичні періоди. Принаймні в нас я не пригадую такого прецеденту – бо мало кому вдається переступати через газетну кон’юнктурщину. Підозрюю, що більшості оглядачів буває елементарно соромно згадувати свої «велемудрі» висновки вже за два-три тижні після їх оприлюднення, і залишається хіба втішати себе тим, що газетний вік навзагал недовгий. Той факт, що Михайло Сидоржевський свої рефлексії оприлюднив із легкістю, свідчить не лише про його фаховий рівень – це якось само собою зрозуміло. Насамперед це вказує на згадане вже «виростання» його публіцистики з виміру газетного у вимір інтелектуальної діагностики суспільних процесів крізь культурну призму. Прикметно, що писалися ці тексти саме для культурологічного видання – «Літературної України». Відверто кажучи, ця газета в останнє десятиліття, на жаль, дещо втратила відчуття ритміки вітчизняного літературного пульсу, вперто залишаючись рупором надміру архаїстичних письменницьких кіл і тяжко недобачаючи здорового духу, безперечно присутнього і в новітніх мистецьких процесах. Одначе публіцистична традиція цього видання, де Михайло Сидоржевський був під ту пору заступником, а зараз виконує обов’язки головного редактор, на щастя, виявилася доволі міцною, як і його консервативна національна домінанта. Тож відродження вітчизняної публіцистики як жанру літератури починається саме на шпальтах «літературки», – і це справді доволі симптоматично.

Адже ключовий момент у книжці «Здвиг» саме публіцистичний. Бо справді цікавим у ній є не «перебіг подій», хай навіть сто разів історичних – із цим успішно справуються й інші видання; не нюанси політичного позиціювання – це загалом вельми умовні «фішки», до яких читачеві, якщо він не «закінчений політолог», діла нема; найцікавіше тут – саме відчуття життя-яким-воно-є, відчуття душевного, а відтак і духовного здвигу, напрочуд людяне в самій своїй основі.

Навіть у дочасному говорити про вічне – це дається небагатьом, а вдається взагалі одиницям. Відтак «Здвиг» бачиться не просто сентиментальним свідченням про надзвичайно енергетичний час, коли ми відчували себе по-справжньому людьми, – він є важливим світобаченням того, як відчувати себе по-справжньому людиною, незважаючи на час. Тому для читачів-інтелектуалістів ця скромно видана книжка стала значно адекватнішим революційним «життєтекстом», ніж найрозкішніші «показушно-туристично-помаранчеві» томи.

 Те саме стосується і «Туги за свободою» – наступної публіцистичної книжки Михайла Сидоржевського. Ці тексти, вибрані статті з 2000 по 2007 роки, теж походять «із газети», – однак, працюючи на вельми хисткій межі журналістики, політології і власне літератури, автор намагається з’ясувати не лише те, до чого дійшло наше суспільство, але насамперед те, куди йому розвиватися далі. Симптоматично, що книжка вийшла в рямцям проекту «Інша література» – тут публіцистика бачиться повноцінним літературним жанром. Недарма-бо «впередзоріючим» назвав публіциста у передмові Сергій Плачинда – у випадку з Михайлом Сидоржевським це якраз напрочуд точне визначення.

Прикметно, що письменник подав свої статті, писані протягом такого тривалого часу, практично без змін (за винятком закономірних технічно-редакторських правок), – цей факт промовляє сам за себе. «Ключем» тут є те, що автор системно відчитує суспільні процеси крізь призму ідеології українського націоналізму, і це не лише структурує його мислення, але насамперед інтелектуально «озброює» його. Відтак «Тугу за свободою» читати цікаво не лише в сенсі ретроспекції суспільного розвитку, а насамперед у сенсі перспективи. «У веремії неспокійного сьогодення, коли дороговкази загубилися в імлі, духовні поводирі змаліли, а поводирі перевелися на пси, Нація, заблукавши на геополітичних роздоріжжях і опинившись на середохресті часу і простору, зупинилася, розгублена, у своєму суспільному поступі, не знаючи, куди прямувати», – констатує непросту ситуацію Михайло Сидоржевський. Проте ключові його висновки хоч і тривожні, але оптимістичні: вихід, на його думку, є, і він – в повноцінному самоусвідомленні українців як Нації, в наверненні до основоположних, засадничих національних цінностей, бо лише вони дають людині відчуття органічності в процесі поступу.

Нещодавно Михайло Сидоржевський відзначив перший у житті «серйозний» ювілей – п’ятдесятиріччя. Для публіциста це якраз той вік, коли житейський досвіт та інтелектуальний багаж уже повною мірою накопичений, а перо ще достатньо легке для того, щоби «запалювати» своїх читачів не лише арґументами, а й ідеями. Він не лише «знайшов», але й міцно зайняв «свою нішу» в українському як журналістському, так і літературному дискурсі, – тож нам залишається й надалі чекати від нього отієї «розмови про головне», яка так потрібна нині українському суспільству. Бо для суспільства дуже важливо, щоби хтось казав йому правду – не голосно, зате переконливо.

Бо насправді це не каламбур, а факт: головне те, що він говорить про головне!

Іван АНДРУСЯК