Діма КНЯЖИЧ: «Поміж нами свічкується тиша, понад нами шулічить пітьма...»

Автор про себе. Немає жодного сумніву в тому, що я народився. Свідчити може запис у метричній книзі. Ну що ж, народився, виростав, дитячий садок, школа (краще не згадувати проти ночі, бо ще насниться), університет, істфак, аспірантура… В школі трієчник, в універі відмінник.
Хрестоматійний лінтюх, жахливо несамостійний, маю довгий ніс, який пхаю в усі й усякі справи. Загалом скромний, але іноді задираю носа. Та це швидко минається. Вважаю, що якщо всміхнутися світові – він завжди всміхнеться тобі у відповідь. Тому довго сумувати не вмію. Успіхом у прекрасної половини, наскільки пам’ятаю, ніколи не користувався. Лідером, здається, теж ніколи не був, але як підлеглий – незамінний.

Люблю східне мистецтво й мистецтво взагалі. Шаную старослов'янські звичаї й вірування. Читаю 5 книг одночасно. Збираю книги з автографами авторів (уже біля п'яти десятків). Сповідую буддизм. Вірю у Свободу, Рівність, Братерство, Помаранчеву Революцію, а також у чудеса, Діда Мороза й життя на Марсі. Люблю Україну, Київ, Андріївський узвіз, бруківку, каштани й золоті куполи, а також солодощі, морозиво й кока-колу. Улюблені письменники - Олесь Гончар і брати Стругацькі. Улюблені поети - Борис Олійник та Ірина Жиленко. Улюблений актор - Джекі Чан. Улюблені виконавці - Віктор Цой і Володимир Івасюк. Улюблені художники - Рафаель і Пікассо.

 

 

 

 

*    *    *

Коли зіткнувсь на конях з Долею

І вибита з сідла душа –

Ти не тягнись рукою кволою

До захалявного ножа,

 

Бо в Долі – довгий лук зі стрілами.

Згадай минуле, в нім – людей,

І теплі дні, в які зустрілись ми,

І стежку, що в добро веде.

 

Болить вогненно в грудях рана ця –

На неї спомин поклади

Про те, як радісною працею

В чийсь пам’яті лишив сліди.

 

Цілющим зіллям цим напоєний,

Задивлений в лункий зеніт,

Відчуєш: таїнство сотворене –

Ти вдруге народивсь на світ.

 

Ти у сідлі, віч-на-віч з Долею,

Їй посилаєш гордий жест.

Вона ізнов меча оголює

І знов тривожно кінь ірже.

 

 

 

 

*    *    *

Вже не буде нічого й нікого…

Вірю тільки тобі і судьбі.

Непротоптана сива дорога

Пориває у росяний біг.

 

Стануть прахом шляхетські угіддя,

Розпадуться на порох мечі.

Сонце мене вестиме, як гідність,

Крізь епохи, що їх не злічить.

 

Буду дертися несамовито

Крізь коли, і вали, і рови

До лугів, що вколисують квіти,

Їх коріння омивши в крові.

 

Мов до Риму, шляхи всі до тебе.

Серце кроки рахує по два.

Над тобою, мов аура, щебет,

Хоч навкруг – заіржавлена твань.

 

Як же ми оминули напасті,

Як же стала вогнем іскра-мить?

Мабуть, просто ми вірили в щастя

І лишалися трохи дітьми.

 

 

 

«Доброзичливим» критикам

 

Перемийте кістки, перетріть!

Не чіпайте лиш крил

Моїх білих!

Ганна Чубач

 

Пашіють інквізиторські костри,

У коло замикаючи нещадно.

А серце поривається в нестрим,

Аж деренчать у ньому коліщатка.

 

Звивається вогонь, немов канчук,

Але сумління ще не обпалило.

Я уві сні пораду мудру вчув:

«Надійся не на меч, а лиш на крила»

 

А єзуїтство, мудре й гонорове,

В багаття ревно підкладає дрова.

Та всі багаття вигаснуть на ранок.

Роса загоїть опіки і рани,

А єзуїтам лишить сірий попіл,

Що не тепліше їхніх мізантропій.

 

 

 

 

 

  *    *    *

У землю – зір, а дух – у небо.

До боку кріпиш сагайдак.

І серце з-під забрала ребер

Золотозоро спогляда,

 

Як ти ідеш за виднокола

Максималістських устремлінь,

Де легендарні заборола

Ще не покрила сіра тлінь.

 

Ти поки що дитя, не воїн,

Твій лук – з вербового прута,

Та пам’ять предківська травою

Тобі до серця дороста.

 

На гранях тонкодзвінних ранків

Ти стартував у всеблакить,

І мрій дитячих витинанки

Вогнем небес взялися вмить,

 

І линуло крилате світло

На мерехтливу призму днів,

Щоб семиколірно розквітла

Веселка ніжна вдалині.

 

 

 

 

*    *    *

Прочиняються брами для добрих стремлінь.

У серцях молодечих – розповень, розгін.

Друже мій, я сьогодні признаюсь тобі,

Що душі моїй тісно в тенетах журби,

Які виплела з віхол майстриня Зима.

Та душа – мов свіча. Відступає пітьма.

Біломармур холодний в минуле стіка,

Бо підмила його часодзвонна ріка.

Сонце в душах запалює безліч свічок.

Ми йдемо на пітьму, наче військо зірок,

Що пітьму розжене і погасне, але ж

Келих овиду виповнить світлом по креш,

І вогонь диво-птахом злетить вище нас,

Щоби вигнати з душ тіні зимних образ.

 

 

 

 

 

 

   *    *    *

Глиняним коником квітень

В клечану даль поспіша.

Як же його зупинити

Юна хотіла душа!

 

Поки плетуться аркани

Із запашних пелюсток –

Вдаль з-під руки я погляну,

Коника чуючи крок.

 

Ех, заманить його в пастку

І прив’язать до руки –

В жилах охота циганська,

Тільки безсилі пастки.

 

Вітряно коник пронісся,

Зоряним пилом обдав.

Жаль. Бо на ньому дитинство

Вкотре мене покида.

 

 

 

 

    *    *    *

Мама кличе мене в дитинство,

З виднокраю далекого кличе

В дитсадківські рожеві простори,

В заберезений гай призабутий,

У строкаті землі фантазій.

А в руці у мами – цукерка,

Над волоссям у мами – Сонце,

Очі мамині теж від Сонця,

Пальці мамині – промені теплі.

 

Я моторно біжу до мами,

Та водночас дивлюсь під ноги –

Не спіткнуться б, не перечепитись!

Бо тоді це видіння щезне,

І залишиться тільки цукерка.

Але нащо, коли не від мами?!

 

 

 

 

 

          *    *    *

Захід – рожева гітара.

В заходу пісня твоя.

Ти мені більше не пара

На перехресті троянд.

 

Ти загубилася в часі,

Наче держава Троянь.

Наші розійдуться траси

Від перехрестя троянд.

 

Тихше і тихше – гітара.

Вечір потягне кальян,

Пустить розпатлану хмару

Над перехрестям троянд.

 

Серце моє завинило?

Схибив наточений ямб?

Все ж я чекатиму, мила,

На перехресті троянд.

 

 

 

 

 

Штормовий берег

 

Хоч краєм ока, краєм ока...

Але буя сталевий шторм

І хвилі гримотять жорстоко.

Хоч краєм ока, краєм ока...

Але усічено простор.

 

А Сонце десь, але не з нами.

Його, напевно, з’їв дракон,

Що має пащу – як цунамі.

Уже немає Сонця з нами,

Лиш пляжу зібганий рулон.

 

 

І хочеться тобі дістатись

На невідомі острови,

Де мрія витинає танець.

Як хочеться туди дістатись!

Та шторм топити норовить.

 

Хвилястий обрій. Сірі далі.

А серцю мріється блакить.

Нема причальної печалі –

Це просто посіріли далі

І спокій здибився на мить...

А серцю бачиться блакить.

 

 

 

 

    *    *    *

Таємний обрій сірохвилиться,

І сивий шторм гука: «Алярм!»

Напружені залізні вилиці

Загубленого корабля.

 

Над світом темрява брезентова,

Бо захід крила позгортав.

Вітрисько де-не-де приземлиться

І знов у безвість відліта.

 

Ревіння хвиль у серце клиниться,

Жбурляє скалки міражу.

Готовий морю в пащу кинутись,

Щоб вимити з душі іржу.

 

 

 

 

*    *    *

Окриливсь каризною птах

На пшеницевих бурштинах,

Що проросли з копит орди.

Струмить ріка – клинок води –

Аж ген за коловиди, ген,

Де пристрасті усіх племен

Заплутано в клубки легенд,

Казань і думань веретена,

Де віра наша празелена

Звела дубові куполи.

І Сонцеоко зирить вглиб,

В пергаменти шарів культурних,

Де єресі, крамоли й штурми

Перетекли в літа й жита.

Зостався карокрилий птах,

Ріка та поле бурштинове

І Сонце – капище онови.

 

 

 

 

  *    *    *

Листопад. Золоті веремії.

І на заході – стрічка вогню.

Поміж нами свічкується тиша,

Понад нами шулічить пітьма.

Та пітьму розтинає сліпучо

Білосніжне полум’я рук.

Я боюсь обпектися у ньому,

Бо долоні мої крижані.

Холод лине від п’ястей до серця,

На льоту замерзають слова.

Я натягую погляду линву,

Та її перепалить свіча.

Ти вже квапишся  - справи… сімейні.

І підбори цокочуть: «Прощай!»

Злотопади сліди замітають.

І раптово ввімкнувся приймач:

«Де в серці стріла,

Де крига в очах твоїх

тане…»

 

 

 

Страта

 

Цвях останній слова холодного

В ешафот загатила ти.

А я мріяв, щоб то була лодія…

Та зіткнулись в орбітах світи

 

І засипано скалками гострими

Руки в сяєві ніжних бажань.

І трояндиться біль мій у просторі,

Віршоплямами скрапує жаль,

 

Бо на серці, що вчора співало ще,

Мотуз кручений вже затягли,

А пісні догоряють на звалищі

Криком болісним: "Як ви могли?!"

 

Цвях забито. Страта відбудеться,

Тільки-но ороситься трава.

Але в темряві думка іудиться:

Чи не я тобі цвях той скував?

 

 

 

 

  *    *    *

Осокори осипані зорями,

Що дзвенять від дихання вітрів.

Із душі своєї прозорої

Порохню їхнім сяйвом зітри.

 

Не подумай, що літо розтрачене,

Що тепло потекло у моря.

Кольорами багряно-гарячими

Наші будні і сни ще горять.

 

Вкиньмо в жар той клопоти пачками.

Суєта нас ясирить – так що ж?

Назбираємо ліпше каштанчиків

На бруківці замислених площ!

 

 

 

 

*    *    *

А щастя є простим, як небеса,

Розлиті синьо ген за виднокругом.

Коли ти не клеврет і не васал,

І на душі не стягнута підпруга;

 

І по-піратськи свище в голові

Все той же романтичний отрок-вітер,

А білий день, ковзнувши по траві,

Вписав хапливо в пам’ять кілька літер;

 

В запиленій книгарні почуттів

Яскрава палітурка відшукалась,

І сиплються дива, мов конфетті,

Фарбуючи усе в барвистий хаос;

 

Коли підбори вже несамохіть

Бруківку топчуть ритмами квік-степу –

Це просто щастя. Просто у цю мить

Просте, як небо, щастя рветься з тебе.

 

 

 

 

*     *     *

Схрестивши ноги, на траві усівсь.

Навколо лук поганське безбережжя –

Мій зір втягнуло в глибину свою,

Вкохало в себе, мов Язон Медею.

Як хороше сидіти нерухомо,

Красі у кабалу віддаючися.

З моїх очей немовби дві струни

Натягуються вдалечінь, і трави

Бринять на них, мов пальці гусляра.

Ген обрію розкрита книга сяє,

Написана тонкою в’яззю хмар.

Я вичитаю вічну тую мудрість,

Що серцевиною буття є щастя,

А не страждання, не калина суму.

Що справедливість – не в клинках двосічних,

А в стискові м’яких і теплих рук,

В готовності віддати все – до серця,

Кунтуш князівський кинути під ноги –

„Бери, мій друже, тільки зла не май!”.

Який же гарний цей покон слов’янський –

Краса унеможливлює страждання,

Знімає з серця біль, як волхв-цілитель.

Вовіки й присно! Я заплющу очі,

Щоб їй миттєво вознести молитву –

І ще один карб зла із серця зійде...

 

 

 

 

Феєричне

 

Від захвату збиває дихання...

Ніч музику лила рікою тихою.

Акордами скляними з висоти,

Неначе бульки, лускали світи.

Між скалками світів ясніла ти.

Рукою махала,

Очима моргала...

Ні, не ти.

Лише фата-моргана.

Так, ти не ти, але і я не я,

А лиш у метриці пусте ім’я.

Ти йшла до мене килимами тиш.

Палало серце Сонця золотіш.

А ти не ти. Лиш марево вгорі,

Лише проміння темної зорі.

Розпались лати рицарських чеснот.

І ельфів таємничий хоровод

Мене здійняв до мрійних високостей.

Бриніли зір порожньосерді брості.

Подвійної зорі твоїх очей

Не віднайшов я. Ниций привілей –

Поміж зірок без милої літати.

Пелюстками засохлого латаття

Із серця облітали білі мрії.

Лице твоє світило... Та не гріло...

 

 

 

 

 

    *    *    *

Вулиця триває...

Із розмови у Львові

 

...А вулиця трива у шатах бруку.

Поховано під ним стару добу.

Алхімік-час епохи у сполуку

Змішав, проливши краплю у майбуть.

 

Що встане через вік, де щойно йшли ми?

Новітній храм чи в пояс кропива?

Копали землю Шампольйон і Шліман,

Бо знали: все мина – земля трива.

 

О Львове із вінцем святого Юрія,

В твоєму серці стяги поривань!

Легати, єзуїти, римська курія –

Все відійшло. А вулиця трива.

 

Триває українство. Чорне плиття

Значило путь гріховну крізь віки.

Та не вклонились Речі Посполитій,

Не цілували Габсбургам руки.

 

В пилу століть, між вікових корозій,

Між мертвих дат, глосаріїв, понять

Данило-князь трива у сивій бронзі,

Спинивши біля вічності коня.

 

Готичні вікна сяють. Пахне кава.

Між бруку пробивається трава.

Кохаються під кронами на лавах.

Триває вулиця. Історія трива...

 

 

 

 

 

Ода кока-колі

 

В гордій одинокості чи в колі

Друзів, співробітників, сім’ї

Віддаємо шану кока-колі –

Хай святяться бульбашки її!

 

Під шашлик, морозиво, салямі,

Шпроти, олів'є чи просто так.

Always кока-кола завжди з нами,

Дякують їй геній і простак.

 

В суховійну спеку чи в дощі ті,

Наче пісня, кока-кола йде.

Тільки прошу: не переборщіте –

Фарби, консерванти і т.д.

 

Хай у тебе гаманцева криза –

Нашкреби в кишенях дрібноти.

Від отого газового бризу

У танок захочеться піти!

 

Хай клянуть затерті ретрогради,

Хіміки збирають компромат –

Пляшка кока-коли – більша радість,

Ніж у заліковці автомат!

 

Кане у минувшину крамола,

Наклепи розвіються усі.

Хай же буде воля кока-коли

На землі, яко на небесі!