Андрій ШАШЕНОК. Бурса

Автор про себе. Книг наразі не видавав, натомість видали йому – паспортну книжечку. Згідно з цим потішним документом народився 29 листопада 1987 року, і поки що ніхто цього вельми точного факту не спростовує. Живе у Хмельницькому і на даний час постійно відвідує заняття в місцевому університеті, звідки виносить переважно не знання, а теми для своїх творів. Писати його навчили бабуся і перша вчителька, десь в 1993-му, а півтора десятка років потому старший брат Денис переконав його, що знання алфавіту деякою мірою зобов’язує людину, в результаті чого з’явились, зокрема, нижчеподані оповідання, які згодом стали частиною неопублікованого роману.

Хронічно не любить мобільних телефонів, але що ж поробиш. Бажає всім читачам приємного прочитання, доброї ночі й смачного.

 

 

 

Саша і Сірожа

(уривок з неопублікованого роману „День народження студента”)

 

Їх завжди бачили вдвох. Іноді з дівчатами, але частіше без. Нерозлучність робила цих пацанів подібними до лебедів, якщо, звісно, можна уявити собі лисого лебедя у   штанях адідас з червоною стрічкою. Один називав себе Сашою, другий – Сірожою, і це чудове поєднання Саші з Сірожою віщувало справжню культурну революцію, бо тоді якраз по телебаченню показували вельми дивну передачу з однойменними ведучими. Вони брали в інтелектуальний полон кожного, хто необачно вмикав непотрібний канал у непотрібний час. Знаючі люди казали, що слухати Сашу і Сірожу треба виключно по-накурці, бо інакше цієї правди жізні втикнути не вдасться.

Так от. Саша. Зовнішньо разюче схожий на великий трикамерний холодильник. Якби я випадково зустрів цього  типа в темному переході і не знав би, що то наш Саша, друг Сірожі, то, напевно, вперше в житті здав би на „відмінно” біг на дальні дистанції. На голові у Саші  – зворушливі короткі кучерики, як у Володі Леніна в прищавій  гімназистській юності.  За це хлопака й отримав своє перше студентське поганяло: Товаріщ або Ілліч. Друге поганяло чуваку присвоїли на першій сесії - Алік. Не алік в сенсі алкоголік, а просто Алік. Як Просто Марія. Річ у тому, що він довго і нудно ходив на перездачі з усіх предметів (крім фізкультури), відчутно  покоцав свою заліковку і випадково стер з її обкладинки першу літеру. Так зАлікова книжка стала Аліковою книжкою. Саша жахливо ображався, коли його почали величати Аліком, чим дуже смішив Сірожу. Сєра грюкав  кулаком по парті  і вимагав від старости виправити в журналі ім’я свого дружбана на його нове поганяло. Цікаво, що слово „Товаріщ” на свою адресу пацан сприймав спокійно та навіть мав на нього певну специфічну відповідь: направляв праву руку з розправленою долонею догори вперед і супроводжував цей акт привітання дурнуватим смішком.

За останніми уточненими даними, при участі в мережних комп’ютерних іграх Ілліч називається Драконом, чим вельми дивує своїх колег, яким досить важко сумістити образи реального Аліка та віртуального Дракона.

Сірожа. Низенький і квадратний. В дитинстві успішно і натхненно тиснув на клавіші фортепіано, займався живописом і вивчав польську мову. Ця ідилія тривала аж до закінчення школи, але потім сталося непоправне: жорстоке життя вирвало пацана з тихої та спокійної мистецької атмосфери рідних Ляжківців і закинуло до обласного центру.

Під впливом поганої екології великого міста світогляд хлопаки зазнав докорінної перебудови: він коротко постригся, купив спортивний костюм і записався в тренажерний зал, але невдовзі зрозумів, що надто багато дорогоцінного часу пішло не на біцепси, а на фортепіано, тож крім прийому штанги на груди почав активно жерти харчові домішки. Хімія теж внесла свою лепту у становлення героя нашого часу. У міру розростання м’язів волосся на голові і грудаку ставало все коротшим і коротшим, доки одного дня не щезло взагалі. Паралельно з цим спортивне вбрання брутально і нестримно витісняло з гардеробу Сірожі цивільні шмотки. За непідтвердженими свідченнями моїх спостережливих одногрупників, колись давно Сірожу бачили в піджаку та з метеликом на шиї, але, дивлячись на цього бугая,  віриться в таке з натяжкою. До того ж, останнім часом він вирішив поступово відмовитися від верхнього одягу взагалі, тому в теплу погоду сидить на перервах по пояс голий, демонструючи свої лисі і розпухші від добавок груди. На лекції він все ще вдягає майку, але робить це вельми неохоче і часто при допомозі викладачів.

- Я занімаюсь!.. Мені жарко... – аргументує він оголення своїх сосків надто прискіпливим прєподам.

 

***

 

Саша і Сірожа... Гопи були б кумеднми, якби від них не ставало так сумно.

 

 

 

 

 

Бурса

(уривок з неопублікованого роману „День народження студента”)

 

На першому курсі ми вчились у бурсі! Правда, всього лиш один день на тиждень, але ж інші спеціальності нашого вузу про таку екзотику взагалі мріяти не могли.

ПТУ... В цьому слові є все. Пам’ятаю, як ми вперше трепетно відчинили його іржаві двері, за якими стомлено дрімала густа і важка темрява... Зі стелі звисали обірвані електричні дроти і стрьомні чорні світильники, де переховувались від яскравого світла величезні мохнаті павуки; в деяких місцях стеля нагадувала скоріше решето, а не дах, тож вода постійно скрапувала у розставлені повсюди тазики. Як стало відомо згодом, в бурсі також часто траплялися й інші метеорологічні явища: то батарею прорве, то водопровід, а деякі щасливці навіть спостерігали ефектне і незабутнє видовище зворотньої тяги з унітаза. Кажуть, це схоже на виверження вулкана.

Не дивно, що при таких умовах розпитати дорогу до знань у якогось аборигена бурси стало вельми проблематично: в коридорі не було жодної живої душі, та й всі двері виявились надійно зачиненими, хоча за ними явно чулося приглушене вуркотіння. Спраглий до науки Смішний не витримав першим і погрюкав в одну з коморок ногою. Там щось полохливо зашурхотіло і двері повільно відчинилися, випустивши до нас червонопикого товстуна у засмальцьованому халаті. Смішний переможно глянув на групу і авторитетно спитав у дядька таке:

-   Скажіт, пожалуста, де тут живе мастєр Бурдюк?..

Товстун мовчки дістав з кишені карамельку і вкинув її до рота. Цілковито ігноруючи нашу присутність, він захоплено прицьмокнув й пильно роззирнувся по сторонах, а далі знову зник за дверима, так і не промовивши жодного слова.

Довелось шукати аудиторію самотужки. Через півгодини на неї випадково наштовхнувся Алік, який весь цей час зосереджено ганяв по бурсі в пошуках туалету. Він і повідомив нам її координати по мобілі.

...На облупленій стіні висіло дві таблички: маленька – з написом „Мастер Шевчук”, а під нею дещо більша, з намальованим черепом на жовтому тлі та підписом „Не влезай, убЪёт!” Вони прекрасно доповнювали одна одну.

 Хоча двері були закриті на здоровезний висячий замок, Смішний знову уявив себе Алладіном і спробував викликати джина з пляшки шляхом роздовбування дверей ногою. Цього разу відповіддю йому було лише якесь далеке вурчання невідомо звідки. Ми почекали хвилин п’ять і розійшлись по домівках.

Через тиждень все відбулося так само.

...Майстра Бурдюка ми побачили десь посередині семестру. Зустріч була теплою і абсолютно випадковою.

Cтоїмо ми перед входом до бурси, а всередині якраз йде чергова злива з водогону. Раптом з корпусу виходить сивуватий мужичок з монітором в руках і швидкою ходою чимчикує до гаража навпроти. Зауваживши, що прямо до нього зацікавлено суне півтора десятка пацанів, чувак зупинився на півдорозі до мети і боязко притиснув монітор підборіддям. Переговори з ним розпочав Смішний. Цього разу на своє традиційне „Скажіт, пожалуста, де тут живе мастєр Бурдюк?..” пацан отримав не те що нетрадиційне, а просто приголомшливе:

-   Я і є майстер Бурдюк... Шо вам, хлопці, нада, кажіт бистріше, бо ж маю їхати!..

Смішний розреготався. Мужик спробував подивитись на годинник і мало не випустив з рук монітора. Ми одразу зрозуміли його натяк і поспішно запевнили, що, в принципі, нам нічого не треба, але ви, мовляв, знайте, що в нас сьогодні була ваша пара.

Очі мужика здивовано округлились:

-   Яка пара?! Ви шо, студенти?!

Ми зауважили, що це, зрештою, ніяк не впливає на суть справи і висловили готовність з радістю піти звідси і до заліку не повертатися. На цьому наша група хотіла вважати розмову вичерпаною, але тут мужик дав задній хід:

-   Ану-ну ... Почекайте, почекайте... Пішли-но, хлопці, зо мною...

В аудиторії Бурдюк деякий час наполегливо боровся зі своїм журналом, сподіваючись знайти наш список, якого там ніяк бути не могло, а далі зітхнув і сказав:

-               Ви шо вчити хоште – швейні машини чи елєктроприлади?

Ми всім своїм виглядом показали, що нічого із запропонованого розмаїття варіантів нас не цікавить. Бурдюк це відчув,  але продовжив:

- Но в мене всьо равно тіко одна програма – для елєктріків... Так шо давайте, скоренько вибирайте і вже начнем...

Ми спробували заперечити, що електрика, взагалі-то, не для нас, бо ми, власне кажучи, швейники, але, в той же час розуміємо ситуацію і не проти почекати, поки буде складена наша програма. Обличчя Бурдюка набуло замисленого вигляду. За хвилю він з ентузіазмом ляснув себе по лобі і промовив:

-   Нє-є-є, хлопці. Ви – елєктріки, бо швєйників до мене не присилають!

Аргумент був вражаючий. Ми мало не повірили, що цей дятел краше за нас знає, на кого ми вчимося. Втім, Смішний, якому  в бурсі явно подобалось, ввійшов у азарт і наступні десять хвилин переконував Бурдюка в тому, що ми таки чистокровні швейники. Майстер уважно його слухав, час від часу угукаючи, а потім повторив:

- Ви – елєктріки. Хіба шо це хтось десь шось напутав або ше шось таке. Но я прямо завтра обізатєльно схожу куда нада і зо всім розберуся, бо вже й так скіки часу пройшло, а ви ше провода в руках не тримали!

Після цього мужик відпустив нас додому.

Нарешті.

Наступного разу ми зустрілися вже під час сесії.