Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Про автора. Мешкає в Запоріжжі. Член літературного клубу «99» та літературної групи «Сталкінґ хронотвору». Друкувалася у альманасі «Нова проза» (№6), запорізькій періодиці.
***
М.Ф. і М.Ф.
Бастера Кітона діти
невдахи,
поранені в шию косулі
по допомогу
пришкандибавши у місто –
заблукалі, поплутані тіні –
червону шовкову
загубили запаху нитку
та ще зелену луну лісову...
Їдять погляди
з облич
бабусь – лисих кульбабок,
іноді з рук у дівчат
цукор беруть губами
й – навстоячки –
квапливе кохання...
Ніде не зупиняються
більш ніж на вісім годин,
поспіль дві ночі
не сплять в одній постелі
і навіть загинувши
від кулі-дебілки
або під колесами
дикої вантажівки,
вони не лишають
по собі ніяких слідів
ні крові, ні жовчі,
нічого...
Тануть,
наче морозиво в липні,
немов поцілунки в повітрі
чи в кислоті
злодійських пальців
відбитки...
***
У березні під кригою
брунатна тиша лусне
і білі стріли кисню
та сонячні списи
дірок нароблять в річці...
– Весна! Дитинко, дихай!
А в неї
кістки розм'якнуть,
очі скам'яніють,
жовч виллється у кров,
луска на дибки стане...
– Не можу! Не тримайте! –
Закричить...
І, давлячись повітрям,
хапаючись за серце,
рибина Аргентина
стрибне у небо чорне...
Не долетить, застрягне,
обернеться на сніг
з дощем, на ожеледь,
на мінус шість
за Цельсієм... На лютий,
що знову повертається,
і знову... Знову й знову...
***
Коханці батька,
крадучись,
навшпиньки,
йдуть уночі
туди,
де оксамитові шпалери,
де очі сліпнуть
від гріха і світла,
у ту кімнату,
де живе папужка,
де він п'є каву
та у щоденник пише:
Дочки коханці
їздять на “Феррарі”,
циганські палять
цигарки,
шовкові носять штанці,
з'являються удень
й плюють із вежі,
безсоромні гали,
на церкву,
на сусідські язики,
і поспіль сто разів
мені у душу...
***
Коли безсилі будуть
протисинцевий олівець,
тональні креми
та навіть пудра
Terra Bella від Dior,
на допомогу прийдуть
магічні речі:
шарфи шовкові,
нашийні хусточки...
Хмаринки, тіні,
пелюстки,
тенета Уріеля,
крильця диму –
прозоро-сині,
блискітно-рожеві –
вони уранці
дівчат прикриють
сором...
В ганчірку промовчать
про поцілунки
вбивць,
у вузлик прошепочуть
про гріхи
гарячих і густих
єгипетських
вампірів...
***
Світанок
світло сіре
сіє, сипле...
Смужками
синіми
схід сонця
сповіщає...
Сум стигне,
снідає сльозами
свинцевий
Стефанії
смуток...
Суфле солодке –
слово,
середа –
суботніх
сподіванок
суха сирітська
скибка...
***
Син Сема –
сумирний хлопчик
з мріями...
Його по колу водять:
бог випадку,
сліпуче сяйво
і пахощі п'янкі...
Жага життя
бере його в обійми...
Гаряче серце
стискає міцно
туга...
Цікаво й лячно –
на паркінгу нічному,
за рогом,
у кав'ярні –
зненацька упізнати
свою майбутню
жертву...
А потім,
за сніданком,
ковтнути –
з насолодою і болем –
химерне відчуття,
обличчя учорашнє
побачивши
у чорно-білих
вранішніх газетах...
***
Дощ стукає у плечі,
неначе в двері замкнені
будинку цегляного,
в якому жив колись
Коханець
Короля...
Дощ хоче увійти,
дощ біля комину
у крісло хоче сісти,
у подушки
в які пил в'ївся,
любов в яких
спить-спочиває...
Дощ знає,
що треба
лише води додати
за рецептом,
і порох перетвориться
на тіло,
яке без парасольки
біжить під зливою
і мріє бути
червоним замком,
в якому вбив колись
Коханець
Короля...
***
Равлик засмучений
змушує землю
здригатись…
Зітхаючи –
міста він
штовхає у прірву…
Слинячи
гілку зелену –
переповнює
вологою й соромом
він
океан Атлантичний…
Повзе
равлик сумний –
товче й руйнує
країни…
А вмираючи –
всесвіт згортає
й ховає
у темряву, в тишу,
в осиротілу мушлю…
***
Медичні сестри,
у слабкі легені
старих смертельно хворих
встромивши соломинку,
солодкий цмулять
сік…
Тамує спрагу подих –
і набряки спадають
бо фреш
не давить душу,
і смерть
приходить тиха,
бо випито життя –
і нікому долить…
Медичні сестри
сплять…
Розхристана жага
цілує їх у губи
і язики їх пестить…
Швидка летить
і виє:
– Терпіть,
медичні сестри,
везу нову бабусю
із нападом ядухи,
везу, везу, везу
готуйте лід і ноші…
***
Жага пройшла, зів’яло
Липня серце…
Залишилось дощів на дні
відерця,
баштан жовтішає від сорому
і болю:
у різні боки Вони ідуть,
сумні та голі...
Покинутий коханець Серпень
з губ пересохлих
лахміття зішкрібає шкіри;
вуста, які нікому не потрібні,
зачерствіли…
І сині очі, наче чорні діри,
засмоктують останній стогін
літа...
І лише диня, полум’ям
налита,
сконалої любові свідок
й плід,
десертом буде Жовтню
на обід…
***
Рибалка дивиться
у око
пеленгаса –
край світу
зовсім близько –
у чорній цяточці,
яка тьмянішає
та швидко
й тихо гасне…
Рибалка помирає…
У море вислизає
хитра риба…
***
Місто
добре пропечене
вже навіть не дихає...
черствий
Серпневої ночі хліб –
ножем
можна різати
темряву...
Й тільки
маленький цвіркун
м’якуш
більше на камінь
схожий
голосом свердлить,
ранок
і каву гарячу
наближаючи співом своїм...
Я не крихта
у буханці учорашнім –
я не сплю,
я слухаю,
я чекаю...
Коли ж той зануда
здохне?..
***
Коханець Квітень
у тілі білім
робить дірочки...
Наче льодяник
обсмоктує струмками
змерзлі руки...
Цукрові пальці
тануть швидко
в роті –
цілунки пристрасні,
як весняна гроза,
що змиє все забруднення
з землі...
Любов безжальна
лиже...
Розжовує кістки...
сама собі
шепоче:
– Ковтни солодке
й з тобою
милий буде,
і буде він назавжди.
а Травню – зась!
а Червню – дулю
з маком...
***
Оливки –
камінчики малокоштовні
у мисці глиняній,
а у долонях
вони ж –
серця маленьких звірів...
Холодні і сумні
дари природи...
Останнє відкупне...
У понеділок вдосвіта
з каміння і сердець
начавлять трохи олії...
З солоним сиром
і хлібом білим
мисливцям на сніданок
подадуть
чи може
ювелірам на обід...
З’їдять...
Забудуть...
Злидні...
***
JAKE GYLLENHAAL
І куля
калібру
дев’ять меме
біжить
наздоганяти,
і гострий ніж
севільський
вистрибує
зі шкіри –
бо зрада –
це подія,
а вбивство –
завжди свято!
Бо смерть
в усіх новинах –
попереду
футболу,
репортажів
зі Сходу
й страшенних
ураганів,
що ґвалтують
Флориду...
А іноді