Великий лохотрон

Сергій ПАНТЮК

Українцям подобається бути лохами. Себто, ошуканими і упослідженими, – перекладу для радикально-українських інтелігентів, аби, бува, у симпатіях до «регіоналів» не запідозрили. Ще можна про «особливості національного мазохізму» який-небудь розумняк проклеїти. Але не буду. Бо суспільство наше як було криміналізованим по всіх своїх горизонталях, вертикалях, радіусах і діаметрах, так і залишається. Значить, і мова має бути відповідною. Отже, ми – лохи.

Чому? Та дуже просто. Протягом усіх майже 16 років формальної незалежності усі політики, від найдрібнішого до найтовстішого (великих в Україні наразі не відстежено), мають нас невість за кого. А ми й раденькі, що дурненькі. «Німець каже: «Ви – моголи!» «Моголи, моголи!» Це з іншої опери, але як актуально, га?

Агов, панове-товариші! Голосуймо за Х або Y (маю на увазі «ікс» та «ігрек», а не «х» і «у»), бо він (вона), надбавши черговий депутатський мандат, збільшить нам зарплати (пенсії), відгородить колючим дротом від Росії (Європи), знизить ціну на бензин (пиво), спровадить за ґрати олігархів (виморить голодом бомжів), побудує хату, виростить дерево, отруїть тещу (свекруху) тощо… Словом, настане повне благоденствіє. І гарантують його нам усі регулярно, «в акурат» перед кожними виборами. А ми все віримо і віримо, чекаємо і чекаємо… І як нас після цього називати?

А якщо серйозно, то це для мене є однією з найбільших загадок, на яку хочеться знайти однозначну відповідь. Бо не з волі політиків, а саме всупереч їхній «державотворчості», наше життя потихеньку змінюється на краще. Водночас рівень політизації народу продовжує зберігатися чи не найвищим у світі – всі все чудово розуміють, орієнтуються в тонкощах, критикують, заперечують, лають, а нерідко й проклинають. Навіть жартівливе визначення придумали для всього цього програмового пашталакання – «політичний вПОПУвлізм». Але «енного» ранку всі прокидаються і знову чимчикують на виборчі дільниці, щоб проголосувати за ті ж самі, вибачте, пики. Нема інших? Чому ж, скільки завгодно. Але ці – старі знайомці, вже ж мали би накрастися і про народ простий та стражденний подумати. Мали б, але чомусь ніяк не накрадуться. І ми їм як були, так і залишаємося до самої «фєні». Ну, хіба окрім короткотермінового використання в ролі електорату, «піпла тьомного» чи біомаси…

Інший парадоксальний момент – відсутність у політичному спектрі партій, які б ішли до виборців зі своєю ідеологією. Тема мусується все частіше, але, здається, цей віз у землю міцно вріс. А як же інакше, якщо святая святих для кожної нормальної, себто, цивілізованої країни – державна ідеологія – у нас, грішних, також цілковито відсутня. І згадувати про неї, сіромашну, якось не прийнято – ще з часів Данілича, який вустами своїх пахолків проголосив, що національна ідея «нє сработала». Йому хоча б громадську обструкцію за таке осяяння-прозріння зорганізувати, але ж ні – і досі окремі державні мужі до його «високоінтелектуальних» порад прислухається, ще дивись, мемуари у шкільні програми введуть, як свого часу геніальні «твори» іншого Льоні, котрий Ілліч.

А насправді з ідеологіями не повинно бути жодної проблеми. Бо є маса ідей, які продукують розумні, а нерідко ще й моральні люди. Ці ідеї здатні заволодіти масами (ну ніяк нам без дєдушкі Лєніна!), суттєво вплинути на світогляд, перебродити і свого часу стати суспільно продуктивними. Але теперішні політики готові кістьми лягти, лише б цього не сталося – гусак свині, звиняйте, не колєга! Ланцюг «ідея – ідеологія – програма – результат» не передбачає місця для голих популістів та майстрів великих інтриг і прикрих інсинуацій. А що ж їм, бідолахам, залишиться робити, якщо нічого іншого не вміють? Тому і вкидаються шалені кошти, зокрема, в інформаційний простір, аби реальні й прогресивні ідеї вчасно зашельмувати, а їх носіїв витиснути на політичний марґінес.

Яскравий приклад – одна молода політична сила розробила цікаву ідеологію під назвою «громадянський патріотизм». Вже перші апробації засвідчили – постріл в саме яблучко. Та у справу почали втручатися різні політичні мастодонти, мовляв, як же це зварили квас, та й без нас, і всередині самої партії знайшлося чимало негідників, готових «за шмат гнилої ковбаси» будь-кому віддатися… Наслідки на порі – й ідеологію розвіяли, пустопорожніми прожектами замінивши, і самої партії не стало – банним листочком до дупи сильнішого прилипла.

Підстав для оптимізму поки що не бачу жодних. Якщо в цій країні знайдеться хоч одна людина, котра щиро вірить у те, що майбутні дострокові вибори хоч трохи змінять якість нашого політикуму, нехай жбурне у мене якою-небудь помаранчею. Каменем не треба, я ж не Ісус. Але на сто відсотків впевнений, що сьогоднішня виборча катавасія (про її юридичну легітимність взагалі скромно промовчимо!) жодним чином не спрямована також і на позитивні зрушення у самому суспільстві. Єдиною метою всіх цих «очищень» списків шляхом рокирувань, презентацій програм про все і ні про що та створення мегаблоків є винятково прагнення залишатися при владі (по народному – «при кориті») і всіма способами не допускати й близько до цієї влади нормальних людей, яких, на щастя, з’являється все більше й більше.

І, сподіваюся, що одного гарного дня українцям раптом остогидне бути лохами і біомасою…

Газета «24» від 18 серпня 2007 р.