На Тернопільщині знайшлася «Пектораль»

Пектораль: Літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний часопис південно-західного Поділля і Тернопільської обласної організації НСПУ. – 2007. – №1; 2008. – № 1-2 (2-3).

Маргінес – це завжди цікаво. Тому цікаво, що в ньому постійно присутні намагання стати центром, або хоча б наслідувати який-небудь центр. А надто коли йдеться про речі стильові – центронаслідування стає тоді чи не найхарактернішою рисою, за якою цей маргінес і можна виявити. Надто багато вже він переймає звідти. І в духовному житті, і в такому номенклатурно-уніфікаторському, як, скажімо, цьогорічний з’їзд інтелігенції. Але ми будемо вести мову не про політику, а про видавничо-літературну справу, яка розгортається то з меншими, то з більшими темпами. Власне – про новий всеукраїнський літературно-мистецький та громадсько-публіцистичний часопис під назвою “Пектораль”, що з’явився наприкінці минулого року на Тернопільщині.

РЕТРОСПЕКТИВА, АБО ДЕЩО ПРО ПРОВІНЦІЮ

Містечко Чортків, де знаходиться редакція часопису, відоме більшості українців однойменною офензивою, а меншості тих же українців – горілкою місцевого виробництва і, можливо, ще костелом домініканців та гімназією імені Шашкевича.

Крім того, Чортків має низку середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, краєзнавчий музей, народний дім, клуб інтелігенції, музичну школу, кілька місцевих газет, австрійську і польську архітектуру на центральних вулицях (яка при такому, як нині, піклуванні, залишиться незабаром тільки в спогадах і на антикварних фото). У чортківському дискурсі існують і періодичні прагнення провадити культурну діяльність – відбуваються, як і належить кожному нормальному містечку, вечори з нагоди N-ї річниці, присвячені Дню такому-то, зустрічі з таким-то. Буває, фойє місцевого Народного дому захоплюють торговці дешевим акційним одягом і «ексклюзивним» взуттям з Туреччини, Польщі та іншої Росії: треба ж на ті вечори приходити в нормальному вигляді, бо що люди скажуть?

Стосовно «культурного» сприйняття цієї місцевості, то тут думки розходяться. Перша думка така: Чортківщина дала світові Степана Чарнецького, Карла-Еміля Францоза, Катерину Рубчакову, Йосипа Гошуляка та інших світочів і продовжує нині плекати духовні обереги рідного краю, тож з культурою тут усе гаразд, а на літературне й громадське життя чортківчанам гріх скаржитися. Друга думка: тутешній народ, вихолощений економічною скрутою 90-х, кидається тепер на будь-яке виявлення духовності і вважає власних «бдителів високого і прекрасного» за найкращих у світі проводирів, а культурне тло, яке зиркає з голубих екранів, є для нього ледь не еталоном (та й то лиш тоді, коли народ прокидається з летаргічного сну). А мешканці містечка поділяються на тих, кому це болить, і тих, кому це не болить. Звичайно, такий поділ дуже однозначний, але задля розвитку «високого і прекрасного» має право на існування. Напевно, такий стан справ притаманний багатьом малим містам України.

Іззовні культура доходить сюди у вигляді журналу «Тернопіль» (існував від кінця 80-х десь до середини 90-х і недавно відновився), львівського «Дзвону» та інших періодичних видань, здебільшого рекомендованих Міністерством освіти і науки, виданих під покровом Спілки письменників і передплачуваних тут переважно місцевими освітянами й просвітянами (виходить, журнальна тема залишається теж на маргінесі – кесарю кесареве). Також мистецький ріст провінції забезпечує місцева преса – чотири газети, де вряди-годи публікуються краєзнавці, і друкарня, де ці ж краєзнавці та інші автори друкують брошури і листівки (а для вагоміших путівників, збірок, альманахів усе-таки торують дорогу до Тернополя чи Івано-Франківська: там вища якість і чомусь буває дешевше…).

Словом, усе, як належиться провінційному містечку, розташованому географічно – на заході Подільської височини, а історично й етнографічно – на сході Галичини. На перетині світоглядів, так би мовити. Нині, до речі, мало хто згадує про те, що Чортків якийсь час був обласним центром, коли Тернопіль після другої світової лежав у руїнах. А також кілька хвилин неформально був столицею Польщі – у 1939-му, коли поляки масово переїжджали через місто на Схід, рятуючись від наступу німців і гублячи дорогою безліч коштовностей.

З’ява на цьому соціокультурному ґрунті мистецького часопису стала приємною подією. Адже на його шпальтах знайшлося місце і для маститих майстрів пера, і для місцевих літераторів, таким чином зближених, «зріднених» між собою. Ну і, звісно, престиж.

А ЩО ВСЕРЕДИНІ?

Задумана «Пектораль» як щоквартальник, автура й лектура – всеукраїнські, планка поставлена висока, назва дещо претензійна (скіфська коштовна прикраса!).

Про «висоту» планки в одному з інтерв’ю повідав редактор Володимир Погорецький (у минулому афганець, а нині – журналіст, видавець, поет із духовною освітою): «Для нас цілком не складають конкуренцію журнали обласного рівня». Наразі світ побачило два числа (перше – наприкінці 2007-го, спарене друге-третє – навесні 2008-го). Більш знані в Україні серед членів редколегії – відомі лауреати всеукраїнських літературних премій Євген Баран, Теодозія Зарівна, Степан Процюк, Степан Сапеляк, Михайло Слабошпицький, Василь Слапчук та інші. Так чи інак, дехто з них пов’язаний з Чортківщиною (зокрема Т.Зарівна, С.Сапеляк і Є.Баран свого часу мали честь тут народитися), інші – представники Тернопільської письменницької братії: Богдан Бастюк, Петро Сорока, Борис Щавурський, Ярослав Павуляк.

Перше число починається класично – «колонкою головного редактора» Володимира Погорецького, напутнім словом голови Тернопільської обласної організації НСПУ Богдана Бастюка і посвятою-віршем Теодозії Зарівни «Чортків». Рубрики теж здебільшого традиційні: «Поезія», «Проза», «Критика. Рецензії. Огляди», «Актуальне інтерв’ю» тощо. Є і специфічна – «Поетична Чортківщина», презентована, щоправда, тільки у першому номері. Окремо подано перекладну музу і дебютну творчість. Завершує обидва наявні номери мистецька рубрика – есеї про художників, фотомитців та інших мастаків, здебільшого мешканців того ж Чорткова, чиїми творами рясно пересипані сторінки часопису. Наприкінці – хроніка літературних новин і довідки про авторів, скомпоновані, до речі, чомусь на різний кшталт.

Чи дотягує та планка, яку поставила перед собою редколегія? Можливо, судити по двох номерах поки що важко, але автори поки що більш ніж відомі: Василь Слапчук (шевченківський лауреат; тут подано продовження його роману «Жінка зі снігу», перші розділи якого друкувалися в «Кур’єрі Кривбасу»), Петро Сорока (його денники вже встигли знайти і читача, і критика), Степан Сапеляк (теж шевченківський лауреат і дисидент), Іван Андрусяк (колишній учасник «Нової деґенерації»), Володимир Базилевський (шевченківський лауреат, поет, критик, есеїст), Олег Соловей (один із найяскравіших письменників покоління 90-х), Людмила Таран, Галина Пагутяк і Теодозія Зарівна (знані авторки якісної психологічної прози, яку все ще прийнято відносити до жіночої), Євген Баран (евентуально найзачитаніший український критик), Степан Процюк (учасник тієї ж «Нової деґенерації»; цього разу подав концептуальну добірку есеїв про етико-психологічні засади творчості). Є й «локальніші» імена, більш чи менш відомі і/або талановиті, але, як кажуть, на кожен товар – свій покупець. Отож, видання справді розраховане не тільки на місцевих авторів і читачів (чим грішать більшість регіональних видань – той же «Буковинський журнал», «Тернопіль» чи прикарпатський «Перевал»), а й на весь український світ.

Зовнішнє оформлення друкованого видання, яке беззаперечно впливає на його читабельність, у випадку з «Пектораллю» теж заслуговує на похвалу. Будь-яку річ варто і легше розглядати у процесі, сказати б, у перспективі. Отож, якщо глянемо на два числа журналу, то помітимо градацію до кращої якості. Це потверджує як внутрішня верстка (багатша, естетичніша й концептуальніша у другому числі), так і обкладинка (багатша й місткіша знову-таки в числі другому). Якщо титул першого номера асоціюється з українською неокласикою перших десятиліть ХХ століття (завдяки вишитому рушникові й двом жіночим фігурам українки і греко-римлянки) та навіює чи то ностальгію за «містечковістю», чи то думки про національне відродження, то титул другого, спареного за перші квартали цього року, виглядає більш сучасно – через інформаційну насиченість, анонси, використання комп’ютерної графіки. Але, зрештою, de gustibus non est disputandum – про смаки не сперечаються.

Якщо вести мову про традицію і формат, то складається враження, що «Пектораль» постало класичним літературно-мистецьким виданням на кшталт елітних «Березоля», «Кур’єра Кривбасу», на відміну, скажімо, від більш концептуальних, почасти інтелектуалізованіших журналів «Ї», «Потяг76», «Четвер», «Кальміюс» тощо. Звичайно, тут так само – кожному своє, про конкуренцію не йдеться, адже в кожного часопису своє обличчя. Укотре переконуємося, що цінність якраз полягає у розмаїтості.

НЕ СВЯТІ ГОРШКИ ЛІПЛЯТЬ

Будь-які організаційні проблеми, що виникають на початках добрих справ – тимчасові. «Не заперечуємо, що видання такого альманаху – це дуже сміливий і ризикований проект, який буде мати (і вже має!) своїх прихильників та опонентів» – завбачливо повідомляє в колонці головного редактора Володимир Погорецький. «Не так часто сьогодні з’являються нові видання, та ще й за сприяння місцевих владних структур. А тут саме за сприяння міської ради міста Чорткова новий альманах набирає конкретних форм і йде до читача» – зичливо «виказує» одного з патронів Б.Бастюк. «Перший номер цього альманаху з’явився на світ за сприяння Чортківської міської ради …, директора ЗАТ …» – свідчить, зрештою, остання сторінка з випускними даними у першому номері.

Спонсорів другого числа побільшало, як і зросла кількість членів редакційної колегії – додалися Ігор Павлюк (Київ), Борис Щавурський (Тернопіль) і Олександр Гордон (Львів), а також з’явився літературний редактор – Б.Щавурський. Крім того, видання встигло поміняти «орієнтацію»: у 2007 році було альманахом, відтак стало часописом. Якщо вже про зміни, то… хотілося б, щоби якнайшвидше часопис поміняв електронну «прописку» (pektoral2007@rambler.ru) з російської на український укрнет абощо. А також аби можна було почитати добротні тексти в Інтернеті на іменній сторінці «Пекторалі».

Уже з 2009-го редакція сподівається розпочати передплату журналу. А для цього, звісно, потрібна хороша реклама, фінансова стабільність, творчість і здоровий внутрішній «двигун» – організованість. До речі, наприкінці 2007 року часопис презентували у Чорткові й Тернополі, у травні – в Києві, а на осінь заплановано серію представлень у Львівському, Чернівецькому й Тернопільському університетах. Нам залишається з цікавістю стежити за наступними числами «Пекторалі», бути чемними читачами й об’єктивними критиками. Як-то кажуть, спільними зусиллями…

Остап Ножак