Інша країна
Інша політика
Iнша культура
Інша музика
Інший театр
Інше кіно
Форуми
Автор про себе. Справжнє ім’я Ірина Сидоренко. Народилась у Херсоні, проте не люблю спеки, у мене на неї алергія. Наразі знаходжусь у Києві, сподіваюсь, що це мій квиток в один кінець, навчаюсь на журналіста, ним же і працюю. Пишу тільки тоді, коли рівні моєї позитивної і негативної енергії стикаються і вибухають. І от, що з того виходить.
Небо
Я бачу крізь землю
Застелене хворобою
Одне, однісіньке небо.
І те, що хвилює секундами
Вже тліє на фоні
Застеленої покривалами постіль.
І те, що зустрінем в майбутньому
Не буде однаковим
Зовсім вже.
І те, що пробуде в нас заздрощі
Не зв’язує нас із минулим.
Ми вільні літати,
Як радіохвилі
Ми вільні кохати
І не застеляти постіль
Ми вільні літати, прощаючись,
Лікуючи собою
Те хворе до заздрощів Небо.
Хочеш?
(Я те, що істотою зветься)
Хочеш, відкрий мої очі
Хочеш, вустами залишити слід
Хочеш, осліпну і дихати буду повільно
Хочеш для тебе помру і себе воскрешу?
Хтось не дає мені жити,
Хтось підглядає, як дихаю я.
Ти? Ні, не ти, бо обмежень не шукаю
(Я у них все життя).
Хочеш, збери моє тіло,
Хочеш, роби з нього себе.
Я ж не жива, але й не камінна –
Знаю, як прагнеш змінити всю ззовні.
Як же ти можеш хотіти?
Як же ти смієш міняти,
Я тобі посмішку жити,
Ти мені ніж на прощання.
Хочеш з тобою залишусь.
Хочеш? Ні, я вже не можу:
Ти розвінчав мою віру
І я вже не знаю кохання.
Хочеш? Збери мої рухи.
Хочеш, цілуй мої віки.
Хочеш, люби мою душу,
Та не чіпай, вже камінна
Вся:
Без почуттів,
Без себе,
Без серця,
Я не жива,
Я те, що істотою зветься.
Я хочу бути темною
Я хочу бути темною, зірватись і летіти,
Розбитись вщент і стати смертю.
Я хочу стати темною, щоб тінь моя літала
І клала на асфальт чорну і темну постать,
Злу і тягучу, мов клей.
Я хочу бути темною збутись і втекти
Від світу добра і мучатись віки.
Я хочу фарбувати за спиною два крила
В чорне ...Розкрити їх,
Воскрести і впасти назавжди.
Та тінь моя - імла сіра.
А світ цей зліший ніж я,
Колір мій блакитний і червоний.
І білі фарби змішались із брудом
Стали, мов колір дощу прозорий без фарб.
Я хочу бути злою.
Я хочу бити і вбитою бути і мліти від того,
Що за спиною крила відкриваються, мов двері,
Наповнюються чорним і вкриваються оболонкою
Такою блідою, мов смерть....................................
................................................................................
У двері ніхто не стукає вже вічність
І крила ніхто не фарбує віки.
Я хочу і не можу.
Це сон, неправда
Занозою сидить в мені бажання бути злою, впасти,
Розбитись, розкрити очі зліпити крила,
Залити зеленню, перетворити в чорне, захопити тінь і
Мокнути на чорному асфальті.
Заснути, нехай сниться чорний колір
Моїх сірих крил.
Без змісту
На столі лежить труна,
А в труні все спить весна.
Вона біла, мов та смерть,
Бо труна – її стіна.
Вона п’є із склянки мед,
Вона бавиться з росою,
А надвечір над імлою
Засинає на столі.
І так холодно без неї
Порожньо, і кисло й стисло
Заплітаються слова.
Без змісту.
На столі стоїть труна,
А в труні лежить весна
Вся у білому волоссі
Заплітає смерть їй в коси
Знаки і слова свої.
Склянка меду недопита
І роса в траві розлита
Знову холодно і кисло
Без весняного намиста,
Непотрібного нікому,
Тільки кроні дуба й солі,
Чим обсипана весна.
Вже нікому непотрібна
Знята з неба у труні
Вся у сіро-білій тлі,
Вмерла стомлена весна.
Зраджені тіла
І втрачений той час, який я все кидала
У пащі непізнання.
Ну а тепер свідомі почуття.
Я знаю все і все чудово розумію
Та не кляни мене, бо без тебе я
Ніщо і непорозуміння,
Зі мною всі слова,
Що кажуть люди на прощання.
Зі мною всі тіла, що зраджують
Безпристрасно востаннє.
Звели ж моєму мозку
Не кохатись із думкою і слідом вороття.
А очі кожен день у світі гаснуть,
І не біжить глядач на чорне світло,
Міцним тілом рухати асфальт.
Так як же не можна думати про час,
Коли горить все навкруги уже червоним світлом,
Коли я прокидаюсь і вщент зривається
Вир чужих думок.
І, може, очі відкриваються знов.
Та то є швидкоплинність, зраджене буття.
Дія
Хто чує цю молитву –
Прийдіть і прихистіть.
Хто знає ціну смерті –
До болі мене привчіть.
Хто думає інакше –
Скажіть мені своє,
Бо бути у закуті не можу,
Годі вже.
Моя сім’я зростає
Щодень і щоночі.
Я маю вже світанок у дочки,
А в сини - ночей і днів страждання.
Хтось мучивсь і помер
Хтось пензлем малював,
Хтось знав і не знайшов,
Згубив і не підняв.
Когось забули запитати
А хтось кохання зґвалтував.
Молитву хтось забув читати
І не у вічність відійшов.
Хтось грає ролі, втрачені бажання
Хтось хоче знати, та не знає як.
А хтось замучений в стражданні
Дописує сторінку - невизнаний, щасливий,
Що має дар дописувать життя.
Пальці
Так спокійно, хтось вже спить.
Так спокійно, десь у небі антрациту димна музика гримить.
Так спокійно, наші пальці обнімає простір світла,
І безмежні наші думи і вуста.
Я снідала небом, запивала росою, танцювала у прірві і курила море.
Так спокійно...
Ворона
Я плакала під звуки
Мертвих струменів води.
Я малювала чорних,
Немічних ворон
І оживали два крила,
Мов чорне, свіже зло.
Тоді ворона око відкривала
І з блиском зазирала мені в очі, немов питала:
- Для чого?
- Просто так, - казала я і
малювала до пари їй ворону.
І плакала під звуки
Мертвих струменів води.
* * *
Навіть якщо світ йтиме до біса,
Мені буде холодно, проте
Я повішаю на його плечі свої людські ноги і
буду весело співать про те,
що світ бездарний, немічний, вульгарний.
І хай забирають таке своє творіння боги.
Навіть якщо світ йтиме до біса,
Ніхто не розумітиме до чого тут віра,
До чого історія, містика, правда,
Коли кожен крок б’є по серцю,
В золоті цвяхи забили у скроню
І кров мов сіть венна тече по обличчю...
І навіть якщо ми утопимось в крові,
Я буду сидіти під куполом вітру
І вити на місяць, спокійно мов вовк.
Бо мені холодно від світу, а я люблю тепло
І якщо навіть прийдеться терпіти,
Я битиму сталлю й
Витягатиму зі скроні у золоті цвяхи,
Навіть якщо світ йтиме до біса...
Я стою наприкінці Всесвіту
В моїх руках ще не зірвана бомба
Вона зірветься силою безвісті,
Бо мною вона вже зруйнована.
Я стою над прірвою Всесвіту
Наді мною птахів сіре жало
Вони дивляться, дивляться, мружаться
На моє нікому невідоме начало.
Хто зі мною, коли руки в крові?
Хто захоче затулити мою рану собою?
Я стою над прірвою Всесвіту,
Що закінчився переді мною...
Пісок
Зав’яжи мені руки собою
Я зітру свою пам’ять тобою.
Я приїду до тебе в пустелю
І закрию за собою всі двері.
Я піщинка на березі моря,
Я пустеля, де сонце грає зі мною.
Пісок - вітер кидає мене в різні сторони.
Бо я німа
І зробити нічого не можу.
Тож зв’яжи мої руки собою
Я зітрусь і стану тобою
Я ніхто – лиш пісок жовто-сірий,
Зігрітий ззовні,
Холодний всередині.
Душа
І
То хто ж Вона?
Зім’яте плаття
Банка з медом, чи
Пляма в тілі?
Вона живе в гілках дерев,
На дахах будинків
І у лісовій тіні.
У неї пострілом
Влучають арбалетні стріли.
Її з’їдають
чорні хмари неба у пустелі.
Немає нікого, лише Вона.
А те, що вкрито жилами і кров ’ ю,
Хіба достойне бути вище?
Воно німе коли говорить зсередини Вона.
В гілках дерев, в пустелі неба.
Вона - зелена прірва.
Вона – ніщо, порожнеча та імла.
То хто ж Вона?
Набута небом сила волі
Згасає рухом леза по зап’ясті
Стомлена до крові Душа.
ІІ
Якщо я намалюю Душу,
Хто назве моє творіння твором?
Воно всесуще і раптове
Захоплена зненацька, мов світлина - Вона.
Згасає свічка серед ночі
Згасає у руці Душа
І крапля воску падає на ногу,
Як боляче, але того не відчуває тіло.
А потім темно...
Вона померла.
Мій Привид
(зігнуті лінії)
Мені не потрібен твій повтор –
Ще одна безглузда витівка.
Лише хочу поглянути знов
На криві, несиметричні лінії.
Ти гарчиш, бо на вулиці падає сніг