Фрески синього муляра, або Блукання лабіринтом

Іван Андрусяк. ПИСАТИ МИСЛІТЕ: Збірка поезій. – К.: Факт, 2008. – 128 ст.; іл.

Письменник Іван Андрусяк родом з Івано-Франківщини, краю, щедрого на талановитих людей. Він – поет, прозаїк, літературний критик, перекладач, успішний літредактор видавництва «Грані Т», що друкує вартісну дитячу літературу (за усною інформацією письменника Богдана Жолдака), один з трьох бунтарів гурту 90-х «Нова дегенерація».

На Форумі видавців, що проходив наприкінці травня у Києві, збірка, про яку мова, була помічена і колегами поета, і численними читачами. Вигадливо-химерний малюнок на обкладинці мимоволі зупиняв погляди; назва – загадка, що потребувала розгадки: «… і мислиться – як мисліте в письмі – / зигзагами нічного благоденства, / і все що маєш – зірку у пітьмі / та ще в кишені усмішки на денці». Та обставина, що «мисліте» у старовинній абетці звалась літера «М» дещо пояснює, але не все. Нас запрошено мислити далі. Отже, на мою думку, абрис цієї літери може слугувати за графічний символ лабіринту. Складається логічний ланцюжок: мислити – блукати плутаними шляхами – шукати істину – складати вірші – писати (друкувати).

Не скажу, що мислеписання як процес сприймається легко: « вчувається: були спочатку вірші / такі самі безгрішні як і те / до чого спокушають їх і досі», тобто вірші поета, як він сам вважає, колись були простішими й зрозумілішими. Але спокуса їх (віршів) ускладнення, як зрештою, будь-яка спокуса непереборна – ще філософ-стоїк Сократ зізнавався: «Я все переборов, окрім…спокуси!» (вільний переспів з російської – Т. Д.). А спокушає їх ( вірші ) багато що! Задіяна уся майстрова партитура: символічно-асоціативне мовлення, метафоричність поетики, довершена ритмо – і римомелодика, досконалі поетичні форми, активні вкраплення діалектних морфолексем.

Блукання лабіринтом – стан для поета нормальний. Та разом із ним блукає спраглий поезії читач: «коли знічев' я а коли знічервня / знілипня синього знісерпня на воді / знівересня медового на празник / з безодні слів призначених плодити / своє синеньке в прожилки життя / своє зітхання вмочене у вітер». Мушу зізнатися, що іноді мимовільно-підсвідомо припинялося сприйняття написаного, ніби спрацьовував такий собі психологічний вимикач, бо як говорять наші сусіди поляки – що занадто, то не здрово! Є ще точніший термін – інфляція. Але, увага! Несподіваний висновок – автор тонко відчуває межу і не перетинає її, вчасно зупиняється. І тоді раптом в тій купі наверченого, нагромадженого, навіяного, штабелів «плаваючої семантики» (за висловом відомого критика), зблискує золоте зерня: «Вони приходять – макові як діти – / і голосно стають коло вікна. / В Господніх яслах дихає струна – / така тоненька і така тендітна. / Вилунюєш по звуку навпрошки, / І сніг рипить басами вузлуватими. / Так сходяться до місяця зірки – / колядуватимуть»; «закладеться на те, що хоч в камінь живи, / хоч у голос криниці відлунюй на місяць – / а тебе не мине поцілунок трави, / без якого немає ні сонця, ні місця».

Отут я сама собі заперечу. Усілякі ускладнення назву збагаченням мови, образності, тої самої семантики (до речі, що воно таке? ага, гр.semantikos – той, що визначає, наразі сенс, зміст, значення мови, окремого слова). Деструктивні моменти сприйняття визначу як суб'єктивні, можливо, спричинені деякою особистою упередженістю, що поступово розвіялася, як туман над горами, коли сходить сонце.

Поезії збірки неоднорідні за стилем, але, на мою думку, однакової художньої вартості – від «місяць вповні – а косо / зиркає по землі / в кутах уже і в косові / холодно / москалі» до «так починається аполлінер / з містом навпочіпки радісно звивистим».

- Про кольори. Найбільше – синього ( кількість вживаних синіх епітетів – 15), рясно вжито чорного і білого, і тут вельми доречні ілюстрації Богдана-Олега Горобчука, потроху – жовтого, зеленого, червоного. Правда, у нашого поета все не як у людей – синій муляр – золота вода; синеньке в прожилках життя; зелена історія; біла зневіра; зграя червоних ворон; червона тінь ластівки.

- Про вишукані асонанси й алітерації римування – послухай петре – повітря сперте; корінь цикорій; з пащі, як з пращі і полохкі, як палахкі (приклади можна наводити й наводити).

- У музикантів є такий термін – евфонія, тобто милозвуччя: «за бродом брід, а там, за бродом – броди», «тінь відлуння одтінилася – одізвись», «скрізь кочівна звитяга звивається мов змія», «і вербами тихими-тихими / за все нам колись відколишеться», «вітром змагаючи вітром колишучи \ хто його випише вилиже вишепче / і не питаючи з нього втече». Уф, ледве сама себе зупинила, затягує як глибокий колодязь!

Лукавив пан поет, коли в одному інтерв'ю сказав, що критики його хвалять і хвалять, а він хоче аргументованого розгрому. Але ж не дає підстав, немає за що громити – «і майже всі колишні застереження, / як марно перемарені літа, / покірно пролітають крізь мереживо / їх майже непомітних пролітань». І вже сама собі й вам, шановні читачі, відповім словами поета – напрочуд вдалий образ для віршів цієї збірки: «лиш птахи, що прилітають рано, / фресками лягають на живіт».

 Тетяна ДІГАЙ

ТАЛМУД ВІД АНДРУСЯКА

Знаменитий поет Іван Андрусяк-старший якось скаржився, що критика його надто вихваляє, через що у автора поступово склався комплекс повноцінності. Ми, в свою чергу, спробуємо прописати пану-Івану власні ліки аби даний комплекс не лише утвердився, але й пройшов успішно період стагнації і приніс, врешті, авторові приємне заспокоєння. А розбір нової книги поета «Писати мисліте» нам у цьому допоможе.

Андрусяк відомий серед літературного кола найперше своїм специфічним письмом. Іноді це нагадує юнака, у котрого ніколи не закривається писок. Таке враження, що поет пише, пише і пише безперестанку. Удень, вночі, під час вживання їжі, на роботі, коли займається сексом тощо. І коли б шановний автор придушив якогось дня у собі внутрішнього цензора ми б змогли отримати на гора за невеличкий проміжок часу сотні томів специфічної поезії.

Отож, нова книга «Писати мисліте» (видавництво «Факт», Київ, 2008 р.). Пропоновані вірші тут, як зазначається, писалися протягом 2004-2007 років. Почасти вони друкувались у періодиці. Пригадую добірку з «Кур’єра Кривбасу», на жаль, не всі вірші звідти потрапили до «Писати мисліте». Але що запам’яталось, так це спроба Андрусяка привселюдно вилаятись, що, зазвичай, не властиве автору. Оформлення збірки (128 стор.) автор доручив великому художнику України Богдану-Олегу Горобчуку. Чиє ім’я і заслуги виведено в особливий спосіб, а саме продубльовано на середині сторінки, так ніби зазначення імені і знака власності на художні вироби недостатньо поруч імені самого ж автора книги. У мене особисто склалось враження з цього приводу так ніби поет Іван Андрусяк сам чи мимоволі змушений був розплачуватись, щонайменше рекламою, за видану йому чергову збірку поезій. У такому ж разі позиціонуванням Горобчука молодшого приятеля, з котрим якось за чашкою кави чи спільним викуренням цигарки домовились про такий собі творчий тандем: ти мені а я тобі.

Знаменитість поезії Івана Андрусяка вбачаю у його стилю. Автор проорав собі нішу і відтак безпечно смакує плодотворами свого ума спонукаючи читачів робите те ж саме. І навіть прожовування одного й того ж не загрожує авторові літературним забуттям. Навіть якби поет не написав більш нічого, уже те, що видав цілком його вводить в історію української літератури. Хоча, звісно, піти дорогою Калинця слабо.

Важливо те, що Андрусяк думає, що пише, тобто пише найперше розумом. Поет не вважає своїх читачів дебілами, бо ж сам не є таким. Тому то мені і дивно, що автор тягне за вуха представника люмпенської школи покоління двотисячників. Поезією Андрусяка приємно зачитуватись. Там легко, уже після декількох рядків, можна опинитись посеред лісу, майже реально торкаючись трави чи порослого мохом дерева. Хоча його поезія і не належить до легких. Тут потрібна специфічна підготовка. Таке собі введення у віршологію автора. Бо якщо, наприклад, поезію Ігоря Павлюка читаєш серцем, то поезію Івана Андрусяка найперше розумом, інтелектом.

Сподіваюсь наша коротка розмова не залишить на душі читачів неприємного осаду, а спонукатиме, за закликами Поета, писати та мислити, і, додам від себе, читати!

 Павло ПОЛОНИЧ,

 Львів-Київ-Полтава