Таїсія ЗАПЛІТНА: «Так добре бути чужою…»

Автор про себе. Останнього разу в цьому світі з’явилась двадцять три роки тому. Може з’являлась і раніше, та якось не пам’ятаю. Часом заглиблююсь у себе, щось пишу, або просто спекулюю на тему пізнання себе, а часом повертаюсь на своє місце в системі, щоб колись заглючити і зламати її.

Люблю життя, батьків, Батьківщину, правду, п’ятниці, весняні грози під спів соловейка, число «4», зелений колір, готувати, молочний шоколад з цілими лісовими горішками etc,

Не люблю брехливих людей, тих, хто багато обіцяє, заторів на дорогах, прокидатись зранку на роботу…

Колись сталось так, що стала лауреатом конкурсу ім. Вадима Коваля, то за це маю книгу поезій «Безріччя».

Пливу по життю, тримаючи курс «тільки вперед». Наразі працюю у складі команди викладачів факультету іноземних мов ЧНУ. Чекаю літа.

 

  

 

*****

Метелики знову збираються зграями

І місяць обліплюють, наче лампу.

Це поле учора мечем покраяли,

Залили сиропом і склали в банку.

У світлі тремтячому зір засмучених

Дзвенить божевілля німої ночі.

Жорстока вказівка – світ замучити,

Та я не садист, і тому не хочу.

У сірому натовпі  сонць наляканих,

Посеред безодні крихкої склянки

Хтось вічність топтав м’якими лапами,

Сховавши лице за завісу ранку.

Засніжені вікна, як зграї велетнів,

Земля у калюжі, як шмат картону.

А в цьому збіговиську п’яних телепнів

Не знайдеш того, хто в воді не тоне.

 

 

 

 

 

 

 

****

                  …хай буду незнайомою,

                   А, краще, перехожою…

                                    О. Германова

 

Так добре бути чужою,

Коли розчиняєшся в натовпі,

Коли залишаєш марево

Для тих, хто не вірить в сни.

Не треба палити Трою,

Бо завтра будеш на паперті,

Просити у злого сонця

Маленький шматок весни.

Як тепло лишатись вільною,

Аж, навіть, зі стріхи капає,

Аж голуб від болю тішиться

І квіти цвітуть про дощ.

Й не мати нічого спільного

Із тими, хто весну згадує,

Із тими, хто, мабуть, лишиться

В глибинах засмаглих площ.

 

 

 

 

 

 

****

Стирбоже, брате, сили дай!

Повій долинами, луками, поміж гір…

Роздмухай багаття своїми легенями!...

Там, поміж дворів… степ горів. Правдою.

Недовго. Зате яскраво.

Вославу народу, що роду

                              свого шукав.

Викрали вічність. Зареготали…

Витканим рушником доля стелилась…

Зібгали.  Сплюндрували. Викинули.

…І звикли так.

Живуть, Стрибоже… Жевріють!!!

Роздмухай… багаття неприкаяним…

Відвій полову від зерна… Послухай…

Гамір! Воля кличе!!!

Її ногами топчуть… невільники…

Всі вони спільники. Всі заодно.

А ти хоч у вікно, поміж грати…повій…

Не дай невільникам спати…

Дозволь… карати!!!

Я стану мечем помсти!

Дай сили

               підняти не вила, а шаблю

                                        рукою ослаблою!

А потім, як зможеш, розвій, Стрибоже,

Дух волі світом,  навчи горіти

          хоч тих, кому суджено…

А тих, що тліли, згаси, Стрибоже…

Ти можеш… Прошу…

 

 

 

 

 

 

* * * 

Старе місто пропахло свідомістю сивих будинків,

Залишилось знайти лиш прихований вічністю сенс.

Із побитого скла, як абетку, складаєш картинки

І гадаєш, що всю їх неправду вода віднесе.

Заглядаєш у ринви, шукаєш прозорої цівки.

Зашпалерений сум з перебитим пташиним крилом

Нарікає на дим і хронічну відсутність бруківки,

Занотовує ноти за неприбраним нотним столом…

Відіб’ються підбори від сірої твердості вулиць,

Хтось нап’ється світанку і стане прозорим, як сон.

Буде мовчки лічити ті зорі, що мріями збулись,

Впавши ангельським пір’ям у душі німих підвіконь.

 

 

 

 

 

 

****

Мій співрозмовник – Інтернет,

Моя адреса – дабі-дабі…

Тепер я снюся скіфській бабі,

Що плаче на одній з планет.

Плачу сумлінням за прогрес,

Шукаю справжнього. Та де там…

І дико вишкірилась Лета,

І сумно скиглить вірний пес.

Перелюбити і нехай…

(Так просто, ніби знову криза)

І жити в клаптику валізи

Щоб знов самотньо пити чай…

То що ж… Нехай…

 

 

 

 

 

****

Я розлючена кішка,

Мої пазурі ріжуть простір.

Ти розбурхана річка –

Пропащі твої береги.

Ми загублені в літі,

І буде занадто просто

Затуманити осінь

Солодкою млістю нуги.

Затамовуєш втечу

У слові вродливого ката,

Перекривши повітря

Своїм крижаним «іди».

Може вже недоречно,

Але тобі треба знати,

Як зникну тепер –

То це уже назавжди…

 

 

 

 

 

 

* * * *

Заховаю сліди небес

У розбитий глек.

Я не хочу знайти тебе

Біля моїх ніг.

Так неясно звучить сьогодні

Затертий трек

Із подряпаних дисків

Твоїх цифрових повік.

Закарбований в лід,

Замурований в тишу снів,

Залишаєш надію

На станції «гострий біль».

Я зустріла ту осінь,

Якою твій час хворів,

Як на квітах мого бузку

Виступала сіль.

Перекришу безмежжя

На безліч маленьких меж,

Пересиплю зірки

У коробку забутих снів…

Як розгубиш натхнення,

До мене у світ прийдеш,

Перемігши безсилля

Задимлених сонцем днів.

 

 

 

 

 

* * * *

Земля – це знак,

А я – це знак землі,

Якого ще ніхто ніде не бачив.

Гірка на смак. Гойдаюсь на гіллі,

Як дивний птах, який тобі пробачив.

Земля – це дим.

А я – іскра вогню,

Задимлена у просторі і часі.

Як пілігрим, що втрапив у тюрму,

Як світла промінь у гидкій пластмасі.

Земля – це пісня.

Я – тривожний звук,

Що прозвучить у цій вечірній тиші…

Щомиті різна,

Як самотній крук,

Який тебе на цій землі залишив.

 

 

 

 

 

 

* * * *

А чи поганський бог,

Чи тихий пуританин…

А хто тебе збагне,

Людино з мого сну?

Чи в сяйві білих тог

Назву тебе коханим?

А, може, ти мені оголосив війну?

А, може ми будем

В одному небі зорі?

І, може, тиха ніч

Затулить нас крильми.

Та, навіть, ясним днем,

Коли зустріну горе,

Залишся віч-на-віч,

Зігрій і обійми.

Бо нам припало йти

Пліч-о-пліч в цю дорогу.

Ти – мій найважчий шлях,

Моя найглибша суть.

Біду не пустиш знов

До нашого порогу.

Знайдеш мене в зірках,

Де дикі коні ждуть…

 

 

 

 

 

 

****

В парадигмі моїх думок –

Ми діти сонця.

Нами дише

Суха трава –

Синтагматично, аналітично …

Вплітаєшся у коси міста –

Його сухе посічене волосся

Вулиць (вилиць),

З вибоїнами і без спогадів…

Ми діти сонця…

Ти ж не можеш вірити в те,

Що твоєю прабабусею була мавпа?

А проте, є трохи схожості…

Та досить!

Ми діти сонця.

Воно, коли стане немічним,

У нас пити попросить…

 

 

 

 

 

****

Записалась у вовчу лігу,

Перестала ночами спати,

Зав'язала два снопи снігу,

Перебила передні лапи.

Не тримай мене сивий вітре,

Я оскалила зуби гострі,

Лиш роса бурі плями витре

Перед тим, як надійдуть гості.

Перевеслом зламала кригу,

Решетом просівала зорі…

Моя хата – це вовче лігво,

Мої сльози – дощі прозорі.

Перевернусь, як вовкулака,

Заквітчаю світанком обрій.

Я хижак, не якийсь собака,

Маю серце, як ніч хоробре…

Закохавшись в безликий простір,

Написала про землю книгу…

Моє серце – безлюдний острів.

Моя хата – хижацьке лігво.

Та у цім божевільнім леті

Забуваєш покласти свічку.

Завтра кануть глибоко в Леті,

Хто кидав камінці у річку.

І, розплющивши очі зранку,

Не побачиш обличчя світу.

У вовків не було світанку –

У вовків тільки очі світять…

 

 

 

 

 

****

… І знову межа… Знову, ніби уперше, голос

Крізь туман і вогонь кличе грізно в далеку путь.

Залишається сон – хтось одурений шепче кволо

Про мету і про шлях, про їх вічну й незмінну суть…

Що ти знаєш про шлях? Що ти знаєш про диких звірів?

Про закони війна, на якій ніколи не був?

І незламаний звір, що колись тобі сліпо вірив,

Відвернувся від тебе і майже тебе забув…

Предевоїний шлях… Перед Воїном плаче камінь.

Перед Воїном… Ти ж тільки тінь від Його чола.

Тільки слід від чобіт…І своїми лихими словами

Ти руйнуєш усе, ти палиш усе до тла…

Прийде час, коли меч розрубає залізні грати,

Його дзвін загримить, наче пісня по всіх світах,

Знаком Сонця засяють священні лицарські лати

І здійметься до неба величний і мудрий птах.

Та не ти піднесеш спис тонкий у важкім двобої,

Не на твоїм щиті запалає від сонця Сварог…

Ти загинеш безславно і ті, хто прийдуть за тобою,

Не помітять твоїх уже почорнілих тог.

Ти обрав суєту. А на нього чекає слава.

А на ньому зійдуться всі планети у всіх віках…

Й та, що снилась тобі у задуманих літній травах,

Стерегтиме для нього диких коней в холодних зірках…

 

 

 

 

 

****

На відстані розбитого вікна,

За громом слів, що ранять, наче стріли,

Іде війна. Давно іде війна.

А ми – безсилі …

А ми – байдужі… Ми – замкнуті в час,

Ми кинуті чужинцям на поталу,

Ми хворі. Світ давно забув про нас.

І нас не стало…

Але у синім мареві небес

Хтось викарбовує пророчі руни.

Потроху віджива забута честь

Синів Перуна.

На відстані розбитого вікна…

Ідемо в бій! Розвій туман, Стрибоже!

Іде війна. Мета у нас одна.

Ми переможем.

 

 

 

 

****

Стигне кров у напружених венах,

Переламує тишу навпіл,

Серед ночі змовкають сирени,

Серед ночі осліпнуть мавки.

Надто густо засяяв обрій,

Надто голосно крикнув півень,

Надто боязко скіф хоробрий

Рушив з військом кудись на південь.

Ти марнуєш життя дарма,

Ти шукаєш в багні сонця –

Дурні кажуть, що це карма,

Що на твоїй землі стронцій...

Що на твоїй землі – пустка,

Що померли усі вірші,

Що твої кров’яні згустки

За чиїсь крижані гірші.

Та вигукує ніч лунко

Криком відчаю сни віщі.

Зняв меча і стоїть струнко

Скіф сумний у моїм вірші…

 

 

 

 

 

****

На передодні дня сурмить тривога…

В обличчі Бога – тривога…

В обличчі Бога – зневіра…

Ти пнешся зі шкіри за втраченим раєм.

Ховає темрява грішні тіні.

В м’якому сіні засіли миші.

Просять тиші мільйони атомів…

У мене в хаті – вітер…

У мене в серці – вітер…

У мене в душі – війна.

У мене в душі – бій.

Твій гострий меч розрубав закон.

Полон. Вже близько. Ніч.

Тихо падає.

Я згадую день,

Перед народилась,

В якому проросла

Одвічна воля до життя…

В обличчі Бога – сила.

Він живий!

 

 

 

 

****

Колись в цьому місті блукатимуть наші привиди,

Застрягла у горлі пігулка зігріє вогкістю,

Захмарене небо – твоє одиноке придане…

Колись ти засяєш на чорному тлі вогником,

Сліпучою зіркою понад німим озером

Або переродишся в серці легким дотиком…

Або заховаєш у тайстру сліди темряви,

Закриєш долонями світ – перестигле яблуко

І станеш камінням за сімома стелями…

А, може, помреш… Назавжди, без реінкарнації,

Розсиплешся пилом на сотні маленьких часточок,

А потім будеш боліти сумлінням нації…

Безглуздя… Найкраще – це просто напасти першою,

Лише пролунати раптовим гучним пострілом –

Війна, зрештою…

 

 

 

 

****

Так тихо дихає ніч…

Крізь шепіт молекул темноти

Кричать коти.

І пронизують всесвіт.

Нанизують на свій крик зорі…

Ти ще не звик? Сніг надворі!

Вітер колише тишу ночі…

Тільки очі котів…

Я знаю, ти не хотів слова!

За це – знову тиша…

Коти залишать на пристані

Зорі нанизані…

Звідкись видно полум’я свіч…

Свідки…

Так тихо дихає ніч…

 

 

 

 

* * * 

Підшкірний улесливий біль – підлабузник печалі,

Безлико і, мабуть, відверто згортається кров.

Задиханим днем ти все крутиш і крутиш педалі,

Підклеївши часом пластини німих підошов.

Зґвалтована ніч розчиняє пастелі у трунку,

Вдивляється в очі мільйонів здивованих зір.

Сховавши обличчя в долонях, як в сірому клунку,

Бреде світ за очі самотній заляканий звір.

Задиханим днем ти все крутиш і крутиш педалі…

Ламаються кроки, як в жовтому листі сліди.

…Бреде собі звір. Світ за очі… Аби лиш подалі…

Щоб знов, якнайшвидше могти повернутись сюди.