У пошуках вбивці

Памук Орхан. Мене називають Червоний: Роман. Харків: Фоліо, 2007. – 638с.

Мистецтво – дивовижне й суперечливе явище. Воно розвивається за власними, таємничими законами й традиціями, поглинає світ і перетворює його на мільйони дрібних частинок, що здатні самостійно існувати. Мистецтво неповторне. Кожна епоха може похвалитися оригінальними художніми зразками, що викликають захоплення протягом століть.

Але що ж таке мистецтво? Яким воно повинно бути? Чи має право автор підписувати свої творіння? Адже нічого нового вигадати неможливо. Усе вже було сказано, а кожен новий твір – лише копія існуючого.

Відомий турецький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 2006 року Орхан Памук не намагається дати відповіді на ці питання. Він просто показує, який вплив має мистецтво на свого творця і на що здатен останній, аби зберегти власні істини.

Роман „Мене називають Червоний” – це історія чоловіка Кари, який після дванадцятилітніх мандрів повертається до Стамбулу й потрапляє у вир смертельних пристрастей довкола таємничої книги, над якою працюють найкращі майстри під егідою самого султана. Мимоволі Кара стає учасником загадкових подій, прагнучи завоювати кохання красуні Шекюре.

Орхан Памук з дивовижною точністю описує середньовічний Стамбул та його оригінальну культуру, яка починає руйнуватися під впливом європейського мистецтва з його антропоцентризмом. Щоб продемонструвати свою велич західному світу, турецький султан замовляє художникам створити таку книгу, яка б наслідувала кращі традиції європейського малярства. Зміст книги тримається у великій таємниці, адже за своєю суттю вона є крамольною. Багато малярів вважають, що з появою цієї книги закінчиться епоха мусульманської мініатюри. У кращих традиціях Умберто Еко Орхан Памук змальовує детективні пригоди, пов’язані зі створенням таємничої книги та розслідуванням Карою низки вбивств причетних до неї художників.

Турецький письменник показує причини розкладу традиційного східного мистецтва, яке не витримує конкуренції із західним. Східний митець прагне слави і відмовляється творити згідно канонів. „Настали лихі часи, – говорить один із героїв роману, – коли цінують не мініатюру, а гроші, отримані за неї – зараз у пошані не древні майстри, а ті, хто мавпує європейців”.

Важливе значення у романі автор надає тому факту, що всі відомі турецькі маляри – сліпі. У давнину вважалося, що незрячий автор – справжній митець, який заслуговує на найвищі похвали. Лише втративши зір, можна долучитися до божественного, побачити світ „очима Аллаха”. Сліпота у розумінні східних майстрів – це ласка Всевишнього і той, хто її удостоївся, обраний Богом. Ось чому багато митців самі осліплювали себе (як, наприклад, вчитель Осман). Вони занадто добре пам’ятали усі древні малюнки, щоб відтворити їх знову. А творити щось оригінальне, мати власний стиль було просто неприпустимим. Малювати – значить пам’ятати. Це і були основні постулати старого покоління митців, яке ніяк не могло змиритися з переконаннями молодих художників.

На сторінках роману Орхана Памука Схід і Захід перетинаються. Любов і ненависть, зрада й смерть настільки тісно переплетені, що разом з героями й сам починаєш блукати стамбульськими вуличками, наштовхуючись на повій та дервішів, під владою підступного шайтана заглядати до непристойних кав’ярень у пошуках заборонених розваг. Нетерпляче вишукуючи ім’я вбивці, будуєш різні гіпотези, які, зрештою, виявляються хибними. І ти розумієш, що „кожен, у чиїх очах світиться розум, а на обличчі проступає тінь справжньої душі, – потаємний убивця. Невинні тільки дурні”.

Лілія Шутяк