Любов ПОТАПЕНКО: «Так перетворююсь на осінь…»

Про автора. Закінчила філологічний факультет Ніжинського державного педагогічного інституту ім. Миколи Гоголя. Журналістка. Нині працює в газеті "Деснянська правда". Тривалий час була активісткою журналістської громадської організації "Чернігівський медіа-клуб", автором і реалізатором багатьох проектів, підтриманих міжнародними фондами.  Кілька разів стажувалася в регіональних виданнях Польщі. Член Національної спілки журналістів України.

 

 

 

 

* * *

Так перетворююсь на осінь:

заходить рідко в гості

імпульсивне нерозумне літо,

тому навчилась жити без обіймів,

і зневажаю компліменти –

я непотрібна й недоречна,

як опале влітку листя.

Колись воно було

джерелом радості,

а віднині - лише

джерело інформації…

 

 

 

* * *

Коли вона навчилась

вишивати хрестиком

червоно-чорні

правильні узори,

одягнувши довгий

халат у квіточку,

забула хибний потяг

до диму цигаркового

і поселила на чистій кухні

посеред квітучих кактусів

нудотний запах різнострав’я –

то через кілька теплих зим

він тяжко знудьгувався.

І одного холодного дня напровесні

почав її шукати несвідомо

в несамовитому міському натовпі,

аби в час літнього сонцестояння

поспілкуватися з її душею

безпритульною…

 

 

* * *

Я знаю Вас давно і добре,

отож не чекаю наївно

ні сьомої з Вами

розмови до ранку,

ні вибачень трагічно-урочистих,

ні юності бездумної

шаленства, ні трагедій

шекспірівських…

Тому дарую Вам свободу

і бажаю зустрічі

у прісноводному

ставку життя

з розкішною і покірною

водоростю.

 

 

 

Святки

 

Під моїм

самотнім вікном

щедрував обірванець-Вітер

у товаристві

з Дощем і Градом.

А ти і досі щедруєш

лише під багатими вікнами.

 

 

 

Загадка

 

Якщо на циферблаті обличчя

вже давно не рання година,

і сердечний годинник

частенько тікає

через раз –

чомусь у вранішніх снах

напровесні все одно

розцвітають проліски.

 

 

 

Мрія

 

Коли позбудуся

останнього гріха,

а душа впаде у

зимову сплячку

і моя неспокійна самотність

вже твою не потривожить –

у серці звучатимуть

осінній блюз і зимова соната Чернігова.

Під їхні звуки

ясночолому ангелу

веселіше буде

рахувати мої чесноти.

 

 

* * *

Минув зимовий спокій нелюбові,

прикидається стара мелодія новою,

розминає крила зграйка білих віршів.

Почекаю трохи – до травневих злив,

і оголошу тобі весну.

 

 

 

* * *

Я граюся

з тобою у життя:

позавчора –

приручена пташка –

сумна і залежна.

Учора –

кімнатна рослина –

слабка і штучна.

Сьогодні –

дарована воля –

чужа і гірка…

Підготуйся, коханий,

добре, бо завтра

я хочу бути

веселим стихійним

лихом.

 

 

* * *

Через помилкову зустріч очей

випадково зустрілися руки,

і лініям долі на долонях

закортіло звернути убік.

Краще все залишити без змін,

бо як ненавмисно зустрінуться губи,

почуємо плач Великої Ведмедиці –

вона ж бо напевно знає,

що це буде знову не те…

 

 

 

* * *

Від згаслого погляду – дим:

він без сліду губиться в хмарах.

Сльози з очей – вода:

вона стікає річками до моря.

Безнадійні зітхання – вітер:

він невтомно шукає

Притулку по світу.

Відкрий таїну мені, друже:

якщо вже кохання відходить –

чи ти не знаєш, куди?

 

 

* * *

Не радій,

що я розтану

весело і швидко,

як весняний сніг,

щоб ти забув

свою хистку стежинку

під моє вікно.

Боюсь, що тяжко

сумуватимеш одразу,

як зустрінемось

наступної зими.

 

 

 

* * *

У моєму саду – каміння.

Мамо, не треба

відверто плакати.

Порадійте за мене потайки –

тепер жодному чоловікові

не по силі мене образити.

 

 

 

 

* * *

Старенька машина часу

в чужому скляному місті

зустрілася їм випадково.

То був рожевий трамвайчик,

що дуже повільно відвозив

розумні зів'ялі душі

на кінцеву зупинку "Юність".

Машина простору - поїзд

повернула розквітлі очі

в сухий пісок сьогодення…

Якщо вдвох одночасно бачити

променистий сон напровесні,

все одно ще немає гарантії,

що буде теплою осінь…

 

 

* * *

Життя - то химерні

вузли піктограм.

Люди носять їх

за плечима,

доки не буде нестерпно.

Як добре, що я -

твій найменший вузлик.

Його дуже легко носити,

зате розв'язати важко.

 

* * *

 

У людини відносно розумної,

відносно освіченої,

відносно багатої,

відносно вільної,

відносно щасливої,

відносно красивої і здорової

є лише дві абсолютні речі -

народження і смерть.

 

 

* * *

Сльозливий осінній дощ

блукає по наших вулицях,

зриває жовті папірці

з мокрих байдужих дерев -

шукає вчорашнє літо.

А мені обіцяла надія.

що тепер ти мене помітиш,

бо в літній гущавині зеленій

було не видно дороги додому.

 

 

 

* * *

Каштан розбився

під моїм вікном,

немов остання мрія.

А дощ сьогоднішній

невтішний і серйозний,

наче біль від втрати.

Вітер роздмухав

клапті папірусу,

на якому листувалися друзі

в позаминулому житті.

Потонули в калюжах

останні твої слова,

кинуті мені до ніг навесні…

Нехай потішиться

категорична пані Осінь -

вона поки-що не знає,

як у моєму домі

дзеркало виблискує Різдвом.

 

 

* * *

Як зацвіте

чортополохом іній

на полюсі

твоєї пам'яті

про мене,

а з крейдяного неба

закапає

водою сніг -

щоб знав:

то я про тебе

все забула вчора.

 

* * *

 

Духмяна біла хмара -

прихисток моїх

жіночих снів, бажань і мрій -

не втрималась

одної ночі в небі -

упала в сад…

А мама вранці

вийшла і подумала,

що яблуня нарешті зацвіла.

 

 

* * *

Сідаємо за стіл переговорів,

Перебуваючи у стані холодної війни:

ти мовчки питаєш про інше -

я відповідаю мовчки не про те.

З розірваної пелени

підхмарного кохання

нитки звисають димом сигаретним.

Так холодно й самотньо нам удвох,

хоча й горить примирення свіча.

Кохання вже не співчуває нам,

байдужим птахом пролітаючи вгорі:

йому набридла ця війна

без оголошення війни,

воно стомилося чекати

визнання в поразці.

 

 

 

* * *

Через помилкову зустріч очей

ненавмисне зустрілися руки,

і лініям долі на долонях

закортіло звернути убік.

Краще все залишити без змін,

бо коли випадково зустрінуться губи,

відчуємо закономірний

присмак розпачу й подумаєм:

знову - не те …

 

 

* * *

Не стукай так часто

у двері моїх скляних снів.

Не грій холодні вікна

Зеленим сонячним зайчиком.

Не танцюй пальцями фанданго

на моєму столі --

не буди мене, мандрівниче.

Не хочу в тобі впізнати

буденний розумний вітер,

що надійно задмухує літні спалахи.

 

 

* * *

Від згаслого погляду - дим:

він без сліду губиться в хмарах.

Сльози з очей - вода:

вона стікає річками до моря.

Безнадійні зітхання - вітер:

він невтомно шукає

притулку по світу.

Відкрий таїну мені, друже:

якщо кохання відходить -

чи ти не знаєш, куди?

 

 

* * *

Як пізно восени зайду до тебе -

туман з вітрами подарую щедро,

покидаю слова у трави росами,

щоб завтра вранці позбирав їх в інеї.

З шаленством літніх звичок

розірваним намистом

кину дощ по вікнах,

і прожену надію з журавлями в вирій.

Не бійся, як прийду під ручку з Заметіллю

з кав'ярні, де сиділи добре з Холодом.

Ти можеш навіть не впустить гостей -

все рівно Зиму ще не обійшов ніхто.

 

 

* * *

У телефонному світі мобільному

блукає твій голос, як сирота,

зодягнена в дорослий одяг

і в солідний капелюх,

шукає споріднену душу,

замерзлу в кучугурі надій,

у листі облетілих спогадів.

Ти сумуєш, що набраний номер

знову тимчасово не існує,

і зустріч голосів не відбулася.

Звичайно, ні до чого тут вино,

бо склянка смутку бездонна,

а вітер усе куйовдить:

і крила твої, і враження. І дощем

похлюпує в безодні смуток.

Ти почуваєш втому від життя

і досі – крапельку жалю до неї.

А мені на роду написано

бути тобі телефоном довіри.

 

* * *

Коли прокидається

від денного сну

сусід-ліхтар

і хвацько підморгує

жовтим очам

стомленого будинку -

ходімо блукати

глухими провулками -

раптом зустрінем

бездомне кохання.

 

 

* * *

Захоплююсь талантом

пані Буденності:

так віртуозно

вона розмазує

по шибках життя

мої найкращі мрії,

що ті стають

звичайним сірим

брудом

і заважають бачити

світло.

 

 

* * *

Душа відчинила

всі двері

і вікна друзям:

узимку їм часто

буває самотньо -

заходьте…

Протяги хутко

звітрили затишок,

сон і спокій.

Чим тепер гріти рідних?

Через кватирку примандрували

чужі проблеми і здогад,

що не всі мене розуміли…

Так знову життєвий досвід

потерпів чергову поразку.

 

 

* * *

Захлинається

густою самотністю

моя стара безнадія і

шукає простого виходу -

посилає теплі

листи в порожнечу,

чекає з вокзалу

додому спокій…

Шкода, що ніколи

вона не буває права.

 

 

* * *

І знову ті самі очі,

що вміють

тримати мовчки.

І знову те саме коло,

З якого не видно виходу.

І знову не розумію,

навіщо ти повернувся.

Забери назавжди

того вузлика,

повного запорошених спогадів -

бо ти ніколи вже більше

не станеш

моїм Чингісханом -

я доживатиму тихо

останнє своє життя.