Надія Степула. Вертаючи з театру...Вертаючись в театр ...

….Кажуть, що Дж.Майат – то Пікассо, Моне і Шагал в одній особі.

Чи може бути в одній особі Шекспір, Борхес і Парацельс? – А, ніхто над цим не думав? – Можна спробувати.

Тамара Плашенко, Заслужена артистка України, актриса Київського театру на Подолі, - зуміла. Її моновистава, показана у Новому драматичному театрі на Печерську, - не лише  тріумф таланту. В час, коли  глядачів (слухачів, читачів….) майже неможливо  змусити співпереживати, актриса ні до чого не примушує.  Ілюзія сцени шекспірівських часів стає сценою Шекспіра, на якій  живуть його колись уявні герої. Спалена троянда Парацельса оживає  - за допомогою не алхімії, а  Слова. Первісність чуттів і первісність речей можна,  виявляється,  відтворювати словом, жестом – Тамара Плашенко доводить це своєю грою.

…Вертаючись із театру, переступивши кілька епох кількома дрібними кроками, зупинишся під непроникним  беззоряним небом, у сонній печерській холоднечі … І  вражено усвідомиш: на цьому гра, якою було все досі, стала світом, життям. Театр переніс свою сцену в тебе. Можна спробувати кимось стати.

….Можна спробувати стати каменем – скелею над морем, валуном при самісінькій воді. Солоні краплі щодня будуть нагадувати про тисячолітні історії життів. Рибалка, який не вернувся до своєї Ізольди чи Марії. Анна чи Інга – не діждавши з моря свого Пана, скропили слізьми сухий пісок. Їх тисячі тисяч  - і ті, що були на вутлих човниках, просмолених так міцно, що мали би плавати до Нового Пришестя, і ті, що – на «Титаніку»…

Можна спробувати стати Марією. Або Іваном. Чи Річардом.

А можна спробувати стати собою.

…Вертаючись із театру, зупиняю подумки погляд знову то на черевиках Отелло, то на  оригінальних шузах РичардаІІІ, то на легенькій взувачці Дездемони – все це  актриса Тамара Плашенко зробила грою. - «Дзеркало і маска»,  дзеркала відбивають часи, маски відкривають внутрішній світ, Шекспір просить Бога помогти йому стати собою, врешті-решт…

…Ловлю гав у якомусь несамовито гарному грецькому селі. Неподалік їхня древня столиця. Десь тут Рея народила Зевса – тайком від Кроноса. На цьому острові по імені Кріт (яке знайоме українське слово)  створив  могутню  імперію цар Мінос. І Дедал тут жив, творив  дива. «Лабіринт Мінотавра» - теж його робота. Тесей вбив Мінотавра в цьому палаці, якого майже нема, але самі лабіринти є – їх ретельно реставрують…Десь тут, на перехресті  віків, вітрів і  часів народився Ель Греко, - звідси почалася його  далека і коротка дорога до  його останнього вічного полотна….

Трохи крутих гір вдалося подолати на маленькім «прокатнім» авті – минаючи  напівзруйновані вежі древніх храмів, замків і просто  жител – у нетрях гір, їдучи  асфальтівкою, що єдина пригадує  те століття, з якого і я.. Прірва праворуч, гора ліворуч, плато попереду, а на нім – ой-ой-ой – будиночок. Ляльковий, білий з червоним. А зблизька – подвір'я, столики, вітер тербає свіжі скатертини, пришпилені, щоб не злетіли, кольоровими аграфами. Господиня, вся в чорному, господар, весь у чорному. Пропонують чорного крітського вина, білого сиру, свіжого хліба.  Піч на подвір'ї – печуть хліб. Таку піч можна побачити в деяких селах на Поділлі. Життя стало грою – в цьому місці на планеті більше театру, ніж у театрі десь в іншому місці.

….Зникає за поворотом рік чи два. Театр, у якому Тамара Плашенко зіграла геніальність і ницість в  масках душ,  виринає з мряки і світиться теплим входом, збоку якого зеленіє  клапоть землі – справжня трава, безсніжна зима, безмежна осінь, волога лягає на очі, театр відступає в тінь опівнічного Печерська. Йдучи з театру, переступаю віки, що шелестять бруківкою, часи, що перемішані вітрами.

Далеко на острові,  де люди живуть, як і в цілому світі, по-різному, лишився Зевс, точніше, тільки його печера – але, може, і він там іноді буває? Бодай іноді? Там і пориви теплого тужного вітру зосталися – від нього  пальми і сосни гнуться, тремтять, як наші сонні верби над ріками та ставками.

За поворотом довжиною в два літа якраз і виринають верби над Удаєм. Десь тут Березова Рудка. Одна з Рудок, яких по Україні – незміряно. Видно, знак руди і рудокопів помережив собою світ.

У цій Рудці, яка Березова, човни над озером снять паннами в довгих, до п'ят і глухих, під шию, сукнях. У таких тут ходили не так давно. Бо що таке час? Це іноді – спогад, іноді – ява, хоч насправді – одне і те ж. Як вода в тому морі, над яким можна стати каменем. Або в цьому озері, над яким можна просто постояти. Чи їй день, чи вік – цій воді?

На узгірку – хащі. Лісопарк. Впорядковані скраю, непролазні вглибині. Алея, по якій любив ходити Тарас Шевченко, - бував тут, у маєтку Закревських. Алея чиста і безлюдна. Солов'ї захлинаються співом, хоч іще й не вечір.

Маєток, як і безліч колишніх таких на цій землі, виринає з купи екзотичних дерев. Як привид.

У країні вічних реставрацій і руїн, котрі потребують нових реставрацій, нема коштів на реставрації.

Щось підфарбоване, щось прибите-прицвяховане. А  решта – те саме. Тепер тут, звісно, аграрний технікум. А що має бути? Консерваторія? Народний театр? Музей  Закревських?

…Актриса Тамара Плашенко  показала, як зі струшеного в долоню попелу може з'явитися  троянда, перед тим спалена Парацельсом.  Які мають бути Слова, яка віра, яка молитва, - щоб явити з попелу, струшеного вітрами в долоні  степів, цілу країну? 

…Древні акації, дуби, ялини, сосни, японська софора…Рідкісного виду жасмин, привезений з Єгипту – скрізь таблички, можна не сумніватися. Закревський - один із роду – садив тут усе, що міг звідки-небудь привезти. Із Єгипту він привіз ще й дикувату ідею  спорудити тут піраміду. В якій заповів себе поховати. Замість цементу клали камінь на розчин, замішаний з яєць і крові тваринок. Акурат вернувшись з Єгипту, в 1906р. пан помер. Вітер наступних революцій вимів його кістки з піраміди. Вірніше, люди порозкидали його кості по видолинку. У піраміді зробили льох, склад сільгосппродукції. Тощо.

…Можна стати Фараоном і збудувати піраміду, з якої твої кістки винесуть археологи. Можна стати Закревським і збудувати піраміду, з якої твої кістки викинуть ті, кому  ненависними зробилися панни в довгих сукнях,  панни, що мусіли згинути «як клас»…

…Періодичне вишпурлювання чиїхось костей – справа  відома у світі, не тільки  на обширах українських чорноземів. Але тут – свої перманентні ролі лицедіїв історії. У Пархомівні на Київщині теж так  сталося. Майже в той сам час, що й Закревський, помер  інший  цікавий чоловік - помер в Італії, заповівши поховати себе в своїй  Пархомівці, де звів пологовий будинок, хату-читальню та купу іншого, прогресивно-перспективного, -  у церкві, зведеній на його кошт, за проектом В.Покровського. У добудованій вже синами церкві  тіло мецената -   відомого від  під київської Володарки до Петербурга та Риму просвітника, поховали в крипті  Покровської церкви.  Невдовзі  одна з революцій початку  20-го століття докотилася й сюди,  із крипти кості господаря викинули в ярок неподалік. Кажуть (досі пошепки) в селі, що нібито чиясь добра душа таки зібрала крадькома й закопала щось із того праху в землю…. Революції потребують змін, особливо в культурі,  і  вимагають прогресу взагалі, тому в унікальній церкві, де монументальна мозаїка виконана за ескізами Реріха, зробили склад  колгоспного реманенту і ще  чогось там. (У Храмі Різдва Богородиці в Козельці, з  унікальним іконостасом,  свого часу зробили конюшню…там  досі збережені фрагменти залізної підлоги…).

А Тамара Плашенко  приміряє маски, змінює ролі, перемінює енергії – від мінусових до вивищених до потужності грозових хмар, коли тиша западає перед громом. Але грім не вдаряє, пеленою теплої ніжності  приплющуються очі, пригасивши  енергію сліз, - у залі  присмерк, у світі присмерк, акторка завмирає, зал завмирає. Тиша.

…Римський Колізей, бруківка старого Кракова, вежа Вавель, печера Зевса, лабіринт Мінотавра, автопортрет Рафаеля, древні квартали Севільї над оспіваним Пушкіним Гвадалквівіром,  помаранчеві сади біля Толедо,  міста, де  похований той самий Ель Греко, який народився на Кріті, Олеський Замок, римський міст у Кам'янці-Подільському…верби над Удаєм…чоловік у чорному…жінка у чорному…

Пам'ятники вертають іноді пам'ять – надовго. До чергового розкидання костей по виярках. До чергового освячення зібраних по підземеллях  чи тих самих виярках  кісток  і черепів…

А Тамара Плашенко під музику Енвера Ізмайлова приміряє маски, розплющує картонну коробку чиїхось життів, перетворює  гру на яву і яву на гру.

…Усі дороги і придорожні дива, коли-небудь бачені, промчали повз мене – минаючи мене в мені. Світ перестав бути широким і звузився до сцени. Тамара Плашенко віртуозно грає дроворуба із «Диска» Борхеса. У  картонній коробці, в якій дроворуб живе –  (це, звісно,  символ) -  вмістився увесь його світ. Великий чи малий – не суть важливо. Звідси  він міг дивитися хоч  за обрій -  трохи піднісши голову догори. І головне – у своєму  світі дроворуб мав шанс навіть зустріти диво -  короля з магічним диском – єдиним таким на світі, бо диск мав лише один бік. Дроворуб дуже хотів  і собі мати цей диск. І він  убив короля…

А могло бути по-іншому?

Взагалі-то могло б. Якщо Дроворуб так смертельно хотів заволодіти магічним диском, то, можливо, він здатний був і до мрій? Може, в ньому жевріла іскра жадоби чогось надзвичайного? Може, він не винен у тому, що світ його обмежився цією тісною коробкою, заполоненою його єством?  Але, напевно, він ніким іншим  все ж не міг бути, як собою, цей заздрісний і жадібний, нещасний і безжальний чоловічок…

Вертаючи з Нового драматичного театру на Печерську, де режисер і художній керівник – Олександр Крижанівський  практикує запрошувати відомих акторів з інших театрів – як ось і Тамару Плашенко -  для роботи в окремих виставах,  думаю про все.  Про  білосніжні храми в іспанській Сеговії,  Густинський монастир, у якому  був недавно невропсихологічний диспансер і колонія для малолітніх злочинців (уже відреставрований), пригадую  маленький майданчик у центрі італійської Сієни, розчищені від попелу вулиці Помпеї  бузок на подвір'ї Сковороди в Чорнушках … думаю  про потребу реставрацій у цьому червленому від крові світі. І про те, як Тамара Плашенко   дивовижно відповідає Шекспірові, котрого сама грає, на його прохання до Бога помогти стати собою – «Я – теж не я…». Господь зізнається Шекспірові, що він цей світ… вигадав.

І що діяти  нам? 

Завжди можна спробувати кимось стати.  Іваном, Жаном, Річардом, Марією, Ганною чи Стефком. Парацельсом. Дроворубом. Шекспіром.

Можна спробувати стати собою.

Вертаючи з театру. Вертаючи в театр.

www.otherside.com.uа