Тетяна САВЧЕНКО. Дещо про зорі і криниці

 

Про автора. Народилася в селі Новозлатопіль Запорізької області, з 2000 року - член запорізького літугруповання "Клуб 99". Друкувалася в часописах "Нова проза", "Молода Україна", "Київська Русь", а також у збірках "Сходи", а також "Дві тонни", в результаті чого була записана в двотисячники. Брала участь у купі поетичних фестивалів.

 

 

 

 

* * *

 

Яка різниця, літо чи не літо

Якщо працюєш ти вишневим цвітом

Твою роботу помічають всі

Це під твоїм дощем гасають діти

У всій красі

А я в тіні своїх посвят і квит

І чую щем

Чомусь не хоче світ

Мене ловити.

 

 

 

Мирилка

(надсилати коханим після сварки)

 

Ми з тобою

Загоїмося

Не треба гадати інакше

Не треба ділити надвоє

Твої і мої капіляри

Твої і мої дискети

Ми разом - це щось дискретне,

Ми два нерозмінні таляри.

Ми разом ганяли на скейті,

Ми впали. Тепер ми рана

На двох розбитих колінах.

Це плинне.

 

 

 

 

Ги

 

Він не був ані id-еалістом ані id-іотом

Проте

Він сказав:

Я пив з Андруховичем.

Він сказав:

Я був розчарований.

Андрухович мало пив, мало посміхався і майже нічого не говорив.

 

Вона не була ані id-еалісткою, ані id-іоткою.

Проте

Вона сказала:

Я бачила ґеккона.

Вона сказала:

Я була розчарована.

Ґеккон нічого не їв, не міняв колір і майже не рухався.

 

Він не був ані id-еалістом ані id-іотом

Проте

Він був на Майдані.

Ну, ви розумієте

Він був розчарований.

 

Ти міг би пояснити кожному з них, у чому була їхня помилка

Ти змовчав.

Вони були розчаровані.

 

 

 

Дещо про зорі і криниці

 

В криницю місяцем дивишся. В криницю скрапує сік.

Це всякі тебе торкалися, на шкірі лишали кратери.

В криниці вода фільтрована подвійним проходженням рік

А зір в криниці нема, не варто їх там шукати.

 

Зорям не вір, вони ніколи не падають до криниць

То тільки нас вони натяками ворохоблять.

Зорі - то ж не монети, зорі - інші. Вони

Не повертаються навіть туди, де їм колись було добре.

 

Глянь, це я твоє дзеркало. Ти приміряєш німб.

Німби завжди, як на лихо, сліплять, але не світять.

Зорі ніколи не входять двічі в один зеніт,

Зорі знають: на світі є ще інші зеніти.

 

Мабуть, я надто хочу в тобі залишити слід.

А може я просто голову денно тобі морочу...

Зорі насправді завжди сходять зі своїх орбіт,

Зорі просто уміють нам замилити очі.

 

 

 

* * *

 

Мій жовтень в дорозі вернувся липневою в січні.

Пила молоко і залишився слід на вустах.

Не марно мій лютий посіяв розумне і вічне,

Аж кожна крижинка крізь шкіру мені пророста.

 

Я знала: так буде. Я знала, цього не загоїш,

Та страх залишитись німою сильніший за страх.

Я вже не доросла. Я зовсім дитисько з тобою.

Твоє молоко не обсохло мені на губах.

 

 

 

Потяг

 

У потязі пан показати просили свідоцтво,

У потязі пан дивувались куди це я їду.

Коли ж біля тебе повітря насичене оцтом

І сміхом камінним заходяться каріатиди.

 

У потязі пан загадали сплатити за постіль,

У потязі радили пан до ужитку снодійне –

То місто, де Ти, в мені раптом побачило гостю,

Бо місто, в якому з’явилася Ти, безнадійне.

 

Є тисячі міст, що належать Тобі по шматочку,

Я їду шукати одне, недоторкане й дике.

Лишилися друзі, та я повертатись не хочу,

Бо й люди, яких Ти торкалась, міняються ликом.

 

Най буде адреса моя вже не дім і не вулиця,

Най була б адреса моя: тій, що втікла, до запиту.

Та пізно. Бо й я – вже не я, в мені мерзне і щулиться

Невитравна пам’ять, невигойна тінь твого запаху.

 

 

 

 

* * *

 

Щоб не мати спокою,

Щоб плекати лишенько

І щоб гратись в витрішки,

Я у себе всмоктую

Всі чотири сторони,

Все, що є довколишнє,

І стаю навколішки.

Видирати з коренем

Гнізда з пташенятами,

Руйнувати стільники,

Розбирати дзиґлики,

Спрагу тамувати,

Доки ножиці на зір

Іржею ще не вкрилися,

На камінь не найшла коса

І не порізали папір.

Доти будем гратися.

Розбирати дзиґлики,

Руйнувати стільники -

Що нам може статися?

Все сховалось у імлі,

Все на своїм місці -

Солдати білолиці

І курви в поросі землі.

Хочеться до лоскоту

У заціплених долонях.

Щоб змішались люди й коні

Вдома у Облонських.

 

 

 

 

Горіх

 

Горіше-горіше, який ти всередині?

Болісний? Щедрий? Швидкий на розправу?

Двері зачинено, Щелепи зведені,

Вивіска жовта: квитки на виставу

Продано, скуплено. Просять пробачення.

В залі порожній закрилась завіса.

Радіомовлення і телебачення -

Всіх посилати до біса, до біса

Тільки за те, що горіхи ніде

Не ростуть без шкарлупки, їх треба розчавити.

Ходить з лопатою лихо руде -

Чи вас позбавитись, чи вас позбавити?

Тріснув горіх, та помстилося зерня,

Смаком гірким за свій біль відплатило.

Нащо ж я дерлась до зір через серпень?

Зорі посипались долі. Доспіли.

 

 

 

 

* * *

 

Як гарно… закреслено…

Бридко… закреслено…

Я уже виросла і не воскресну.

Я знаю, що речі і є і здаються.

Закреслено… Очі до справи беруться.

Закреслено теж. Вони скоро помруть -

Слова ці. Я звикла вже гратися в гру,

Дитячу гру "ТАКІНІНЕКАЗАТИ

ЧОРНОГОЙБІЛОГОНЕНАЗИВАТИ"

Свій вірш я забуду. Натомість твій вивчу.

Кохання… Закреслено жирно і тричі…

Закреслено все, що я мала на думці.

Сказала б я: час вже спочити у дурці,

Але це закреслено теж, бо фальшиво.

І правда не гожа, і в дурні пошити

Занадто вже складно й не дуже по силі.

Закре… Та яка мене муха вкусила?

Адже навіть сумнів - то імідж для ревних.

Це схоже на щось, та не схоже на мене.

Я добре й не знаю, чи він мені личить.

Тут пропуск. Закреслено жирно і тричі.

 

 

 

Іванко

 

Я думала, то щуролов повів нас до води,

А то Іванко нам руками річку загатив.

Я звикла думати отак: пірнай, або помри,

Але Іванко нам сказав: "Шукайте! Раз-два-три!"

Та ми б самі шукали воду, поки б і не всохли,

Бо в нас блакитне небо й землі жовті, як пісок,

Та ми б самі пішли на дно, туди, де суть, углиб,

Якби Іванко нас і не перетворив на риб.

І ми б спливали животами Іванкові до ніг,

Бо в нас гіркою стала вже третина вод усіх,

Й земля мишвою сточена. Куди тепер? Ходім.

Ходім. Іванко кличе нас до чистої води.

 

 

 

 

Віск

 

Вони ліплять мене за своєю подобою

Та не віск я не віск я поривчаста віхола

Я нероба нероба нероба нероба я

І тому мені ніколи ніколи ніколи

 

Я б на вітер шпурляла з великою втіхою

Королівства світильники стіни і відстані

Бо не віск я не віск я поривчаста віхола

І зупинить мене тільки істина істина

 

Хто б згадав як я прагнула бути найкращою

Бути кимсь а не просто тією особою

Але ж віск я. Не камінь не вітер не ящірка

І всі ліплять мене за своєю подобою.

 

 

 

 

* * *

 

За спиною еґо вишкірює зуби,

Пасеться, мов цап, обгороджене тином.

Йому там було і спокійно і любо,

Аж раптом щось поряд. Здається, людина.

 

Не маю ні шаблі, ні кулі, ні шпильки,

Лишається тільки скорятись щоденно.

Нехай собі буде. Нехай, але тільки

Бодай хоч на крихту несхоже на мене

 

 

 

 

СТЕРЕОСКОПІЯ

 

І. Ліве око

Безмежний простір звужується в промінь,

А промінь замикається в кільце.

Вже руки опускаються з утоми.

Ми тут були. Ми бачили вже це.

На всіх НЗ вже зламано печатку

І кожен обирає на свій смак.

Нам знову починати все спочатку -

Продовжувати сили вже нема.

 

Міняєм шкіру. Ми - отруйні змійки,

Ми - фенікси прийдешньої доби.

І на губах - солоний присмак бійки.

Так, саме бійки, а не боротьби.

Наш птах перетворився в синю цятку

І мабуть вже не буде з нас пуття.

Нам знову починати все спочатку.

Нам знову починати з небуття.

 

ІІ. Праве око

Могутні крила добре нас тримають

У різнокольоровому "якби".

Отож що "маємо". Нас справді "мають".

Нас пісня заклика до боротьби…

 

Та ми не підем. То лише розмови.

Ми - учні школи… учні вишколу.

Тож знаємо: народжуватись знову

Простіше, ніж міняти машкару…

 

 

 

 

 

Де тебе не було...

 

Так повернулось, я – потяг

із зупинкою в ціле життя.

 

І тобі

оплакувати всі місця, де тебе не було.

Очима

кольору спілої зливи

дивитись на всі місця, де тебе не було.

 

І мені

вечорами надто короткими

ти щоразу розповідатимеш пристрасно

про місця, де тебе не було.

 

А потім...

Будеш скаржитись друзям,

будеш скаржитись білявій Іринці,

яка одна тебе розумітиме,

про місця, де тебе не було.

 

З пересічним громадянином

говорити пересічними словами

про місця, де тебе не було ніколи.

 

Я – дівчина. Я дарую світло.

Червоне!