Ярослав ОРОС: «Я насамперед арієць і сповідую туге жіноче тіло»

п’ять запитань українському письменникові

Проза Ярослава Ороса, ще до появи на прилавках першої його книжки «Заповіти білих горватів», сприймалася неоднозначно. Так, скажімо, Валерій Шевчук у закритій рецензії на рукопис роману, написаній на замовлення видавництва «Молодь», не схвалював, ба навіть розкритикував як шкідливу ідейно-естетичну концепцію автора, що зводилася до нібито спроб «повернути» стрілки історичного, чи, радше праісторичного лічильника часу навспак. Одначе іншого рецензента, а це був Євген Гуцало, зацікавили саме неординарні творчі засади Ороса, спрямовані на відродження, на своєрідну реставрацію прадавнього менталітету українців. І завдяки цій другій рецензії роман побачив світ у видавництві «Молодь» тепер уже далекого 1990 року. А потім були такі книжки, як «Змагання катів» (відзначена Міжнародною премією «Гранослов»), «Чотирикутна зірка. Арійські притчі», «Кощуни. Хроніки волхва», «Модуль Яфета» та інші. Нині автор, як то кажуть, у розповні творчих сил. До речі, досить обсяговий томик його кощунів під, як завжди, небуденною назвою – «Врата Сімаргла» – готується до друку у видавництві Сергія Пантюка.

Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з паном Оросом, з якого перед нами постає людина непростої вдачі, а відтак і з неординарним мисленням.

– Спробуйте охарактеризувати сучасний стан українського письменства.

– Сьогоднішній стан української літератури мені нагадує мінеральні джерела буркут у Карпатах. Слово буркут, напевне, походить від – «буркотіти», бо з дна криниць час від часу й справді з бульканням виринають на поверхню бульбашки. Та на смак і вигляд буркут неоднаковий. Один – з іржавим забарвленням, інший відгонить тухлими яйцями, а, наприклад, буркут під полониною Щавна гармонійно поєднує в собі всі притаманні найкращим зразкам мінеральних вод властивості та напрочуд холодний, що багато його одразу й не вип’єш. Отак і з літературою. Візьмімо, до прикладу Павла Архиповича Загребельного, який нещодавно відзначив свої поважні іменини. Цей достойник у розмові з кореспондентом телеканалу К-1 сказав, що він нічого примітного в нашій літературі не бачить. Певно, крім себе. Я не даремно почав з джерел буркута. У Загребельного маємо всі проби цього джерела, а насамперед сумнівні і на смак, і на колір: так, з іржавим забарвленням претензійна проза «Брухт», з запахом тухлих яєць сповідь «Неложними вустами» і так далі. А про роман «Я, Богдан», звичайнісіньку конформістську кон’юктуру, можна сказати, що в ньому цілий букет отих міазмів. Річ у тому, що Загребельний – то позавчорашній день, то, перепрошую, автор агітки «Дума про невмирущого», а цим все сказано. Сьогоднішня література для мене – це Володимир Кашка, Ігор Маленький, Ігор Скрипник, Борис Гуменюк, Сергій Пантюк (перелік можна продовжити). Як казав Гемінґвей, для письменника важливо мати кілька речей, а з-поміж них дві неодмінно: такий потужний літературний хист, як у Р. Кіплінґа і такий довгий вік, як у В. Фолкнера. Не кожному дано і те й інше. Нещодавно від нас пішов Василь Кожелянко, людина блискучого таланту. А вік закороткий. Те саме можна сказати про Володимира Кашку. Я вже не кажу про Григора Тютюнника чи Віктора Близнеця. Чи того ж Євгена Гуцала.

– Без зайвої скромності: яке Ваше місце в літпроцесі? 

–  Не мені про це говорити. Одні критики вважають, що я вже встиг посісти своє місце в українській літературі. А ось Володимир Даниленко у нещодавно виданій книжці «Лісоруб у пустелі» називає моє прізвище поряд з Галиною Лозко, Юрієм Шиловим та Юрієм Канигіним. Думаю, що Даниленко не має рації, оскільки всі ці нібито мої «сподвижники» не є власне письменниками. Вони, радше, напівнауковці з домішками шарлатанства, а в мене суто художня проза. Епітетів щодо мого «забронзовіння» на свою адресу чув чимало, та якось, даруйте, непристойно піаритися в гаремі разом з підстаркуватими хлопчаками та фригідними тітками. Я насамперед арієць! Сповідую тільки туге жіноче тіло, бриджуся, коли чоловіки за гріш мацають і нахвалюють одне одного, примовляючи: «Який ти солодкий». Мені радше до смаку гіркий хрін і свіжа квашена капуста…

– Хто Ваші кумири, авторитети, вчителі у літературі та житті? Які політичні уподобання?

–  Я обожнюю мужні вчинки останнього арійського князя Святослава Ігоревича, схиляю голову перед мудрістю гетьмана Сагайдачного, захоплююся працьовитістю Франка, тисну руку, звісно символічно, полковнику Коновальцю, пишаюся своїм освіченим і незламним земляком Авґустином Волошиним. Це ті постаті, які сформували мене яко арійського письменника. А своїми вчителями в літературі вважаю Нечуя-Левицького, Свидницького, Коцюбинського, Винниченка, Григора Тютюнника, Станіслава Вишенського… (Може когось пропустив, нехай пробачають). А ще дуже люблю творчість Германа Гессе та всіх тих арійців за духом, а не за посвідкою, що заворожують читача своїм утробним проникливим словом…

– Кілька слів про особисте (родина, коханки, друзі).

– Вважаю, що справжній арієць обов’язково повинен мати сім’ю і дітей. У сім’ї на покуті править батько, а мати й любі чада сповідують його науку. Бо, як кажуть у народі: «Горе тому дворові, де корова вказує волові». У мене дружина – сама грація, майстер спорту з художньої гімнастики, освічена, тямковита, знає собі ціну, та боронь Боже, щоб довідалася, мовляв, її чоловік має коханку… Щиро кажу, остерігався любок, як циган вошей, ніколи їх не мав, лише моделі для студій! А діти в мене чудові (донька і син) – сповідують істину арійського Бога: «Мертві сорому не знають». Я пишаюся своїми батьками, що прищепили мені тверду любов до свого! Саме це переконання намагаюся як дар передати у спадок і своїй онучці, якій уже минув рік і три місяці. Нещодавно я виніс її на руках на найвищу гору в закарпатському селі Широкий Луг і посвятив у верховинки. Вона з честю перенесла священний чин.

– Ваш рецепт вдосконалення цього світу.

– Світ удосконалити неможливо. Та й навіщо намагатися виконувати роботу Творця. Адже лише в нього можуть бути якісь рецепти. Правда, ми пробуємо їх виписувати. У своїх снах, викладених на папері. Але навіть письменникові не до снаги щось у цьому світі змінити: набавившись словами, він, як будь-хто із смертних, має йти на вічний спочинок. А чи на вічний?.. Ми навіть цього не знаємо.