Довбане голосування 9-го грудня

Пам’яті Комітету «За Правду!»

В ніч з 14 на 15 грудня 2000-го в підвалі на Десятинній ми з моїм другом Артуром малювали гасла. Аерозольними балончиками на рулонах шпалер червоним та чорним по білому ми писали “Who killed Georgiy Gongadze?” та “Kuchma is a murder”. Якщо бути зовсім чесним то малював Артур, а я робив вигляд, що знаю як це має бути англійською. Фарба була надзвичайно смердючою і залишала по собі головний біль та неприємний присмак у роті. Але ми не завжди розуміємо натяки долі.

Наступного дня ці гасла побачили світ. Точніше світ побачив ці гасла. Бо 15-го грудня в ККЗ «Україна» представники урядів провідних країн урочисто закривали Чорнобильську станцію. А на іншому боці вулиці стояла купка молодих тубільців, які не особливо раділи з приводу закриття ЧАЕС. Вони дуділи у фанатські дудки і кричали щось ламаною англійською, дублюючи свої крики написами на шпалерах. Ці англійські слова, написані українськими сакральними кольорами мали нагадати поважним гостям, що й без Чорнобиля Україна залишається досить стрьомною країною. Країною, де Президент та керівник його адміністрації можуть планувати викрадення опозиційного журналіста. Де наймані робітники (Президент тощо) розмірковують, що б поганого зробити з одним з роботодавців, тобто громадянином.

В цей саме час унсовці, соціалісти та Чемерис встановлювали на майдані перші намети акції «Україна без Кучми». Рівно через 4 роки мету акції буде виконано. Для багатьох її учасників це будуть важкі роки. Хтось потрапить до в’язниці, хтось трагічно загине, а хтось відбудеться виключенням з університету, звільненням з роботи або втратою бізнесу. Але ніхто не скаржився, бо воювати з Системою – захоплююча і ризикована розвага.

9-го грудня 2008-го у Верховної Ради з’явився новий/старий голова. Ним стала людина, яка вже керувала і ВР і адміністрацією минулого Президента і голос якої став відомий країні задовго до того як залунав з телевізорів та радіоприймачів.

Обранці проголосували з великим запасом – 244 замість необхідних 226-и. http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=3932&krit=66. Деякі прізвища здивували, бо це були прізвища лідерів та учасників УБК: Шкіль, Філенко, Ляшко, Уколов, Томенко. Луценко не голосував особисто (не має такої можливості та й потреби) - адже є група НС.

Інші прізвища засмутили, бо це були прізвища людей з якими ми колись створювали Комітет «За Правду!»: Чорновіл, Стецьків, Каськів, Доній. Вони були лідерами, яким вірили і за якими йшли юні ідеалісти й романтики, що хотіли одного – правди. Бо вірили (а дехто вірить і досі) що:

а) Правда – явище самодостатнє;

б) Правда звільняє, а вони хотіли бути вільними. Вільними людьми у вільній країні. Як і кожна достойна мета ця виглядала трохи безнадійною. Крім того лідери, як і належить, випромінювали впевненість і оптимізм.

8 років по тому

Чому так сталося 9-го грудня? Може вони забули? Але ж не всі. Колективна амнезія – річ малоймовірна.

Може її хтось примусив голосувати чи залякав?

Можливо вони знають щось таке, чого не знаємо ми? Наприклад, що Георгій живий, носить бороду та окуляри і щоранку замовляє каву з круасаном та свіжу газету в кав’ярні на розі вулиці в одній з європейських столиць?

Всім їм я при зустрічі подам руку – голосували ж вони не руками, а якоюсь іншою частиною тіла. Крім того впевнений, що, голосуючи, вони керувалися вищими інтересами – збереженням та розширенням демократичної коаліції, консолідацією парламенту задля подолання економічної кризи, довгоочікуваною стабільністю, зрештою - покращенням життя громадян. Але «збереження», «розширення», «стабільність», «покращення» та інші уявні чи справжні солодощі для народу відбулися б і без них. Їхні 10 голосів нічого не вирішували. Чим вони ризикували (крім швидкоплинного роздратування вождів), якби утримались чи були відсутні? Мабуть ризик був не таким і великим якщо, наприклад, досвідчений та обережний Григорій Омельченко зміг його проігнорувати.

Напрошується пафосно-концептуальний висновок: мабуть вичерпується потенціал покоління, завершується якийсь історичний цикл, закінчується епоха. Але закінчується вона якось нечесно – для всіх з різною швидкістю, різними результатами та висновками і з різним присмаком у тому місці, яким ми всі кричали «Кучму геть!». Хоча присмак – це завжди дуже індивідуально.

P.S. Мушу зізнатися, що нагадав мені про всі ці події Михайло Бродський, квартиру якого на Толстого ми з криками «Яблуко – гниле!» навесні 2001-го пікетували вже з іншої причини – через відставку «першого українського уряду Віктора Ющенка» за яку проголосувала і фракція «Яблука». Згадувати мені це трошки соромно, бо тоді ми якраз і почали збиватися на манівці. А також, тому що зрозумів пізніше: таких речей як життя та здоров’я, близькі чи помешкання людини не варто торкатися за будь-яких політичних обставин. Навіть, якщо цією обставиною є, наприклад, потенційний месія чи реальний негідник.

Євген Золотарьов, активіст Комітету «За Правду!».

Фото з сайту  www.perehid.kiev.ua