Галина КРУК. Кохання на відстані

Про автора. Поет, літературознавець, перекладач. Народилася 30.11.1974 у Львові. За освітою – філолог-медієвіст, захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001). Авторка поетичних збірок «Мандри у пошуках дому» (Львів, 1997), «Сліди на піску» (Київ, 1997) та «Обличчя поза світлиною» (Київ, 2005), а також численних публікацій у літературній періодиці. Тексти перекладалися англійською, німецькою, шведською, російською, польською, сербською, хорватською та іншими мовами.

Пише вірші та оповідання для дітей. Авторка двох книжок «Марко мандрує довкола світу» і «Важко бути найменшим» (2003). Перекладає з польської, російської, білоруської мов.

Лауреат міжнародних літературних конкурсів «Гранослов» (1996) і «Привітання життя» ім. Б.-І.Антонича (1996), стипендіат програм «Gaude Polonia» міністра культури Польщі (2003) та Homines Urbani на Віллі Деціуша у Кракові (2005), а також Балтійського центру письменників і перекладачів (Ґотланд, Швеція, 2007). Член Асоціації українських письменників. Живе у Львові, викладає зарубіжну літературу у Львівському національному університеті імені І.Франка.

 

 

 

* * *

сниться мені бомбосховище на околиці пам’яті,

останнє вціліле зі шкільних уроків воєнки

- більше війни не буде, - казала нам вчителька,

але кожен із вас, діти, мусить затямити:

у разі ядерного вибуху,

застосування зброї масового враження

                                                 чи іншого казусу

                        слід спускатися в бомбосховище, уникаючи паніки,

                        брати лише необхідне, нічого зайвого:

                        теплі речі, якби війна затягнулась до холоду –

                        в бомбосховищі, знаєте, діти, не вмикають опалення

                        - а хіба там і без того не буде гаряче? -

                                   кидав хтось із задньої парти дотепну репліку

                        - а тебе, Гриновець, взагалі не відомо чи пустять ще,

                        всім не вистачить місця,

запаси води та харчів обмежені...

                        вже знаю:

при тому армагедоні не вдасться уникнути паніки

                        скількох буде затоптано

при вході до останнього бомбосховища?

                        не уявляю, як ти, Боже, робитимеш вибірку –

кожен десятитисячний?

кожен мільйонний?

                      а похибка?

                        вірю, що обійдеться без дискримінації

                                               за статтю, расою, віросповіданням

                                                                                  хочеться вірити...

                        скільки ковтків повітря кожному з них вистачить,

                                    доки вони чекатимуть свого deus ex machina...

                        - кожен клас, - казала нам вчителька, -

                                                           тримається свого наставника,

                        і ще раз повторюю -

не ганяти в проходах між нарами,

                        мати при собі в нагрудній кишені бірочку з іменем,

                        написану каліграфічним,

а не таким, як у тебе, Федечко, почерком...

                        навіщо? - дивуюся досі

                                                           напевно, для того,

                        щоб ангели,

                                    які виноситимуть душі

                                                           (бо ніхто ж насправді не виживе)

                        щоб ангели в білих одежах з червоним хрестом

                                                                                              (і півмісяцем?)

                        щоб ангели знали, як до тебе, малий, звертатися...

 

 

 

 

* * *

ховаючи велике в малому,

                        вона завжди потерпає на митниці

стискає валізу з наліпками

                                   липкими від страху пальцями

ану-ж бо хтось із них придивиться до неї уважніше,

запитає вимогливо:

а  що там у тебе, мала, всередині?

хвилювання її видає з головою,

                                               видається, що всі вони

як на рентгені, бачать у ній приховане: 

цю скіфську бабу з пласкими грудьми старечими,

ці загнані  в душу мечі із руків’ями інкрустованими

це неслухняним пасмом прикрите

                                               лице іконної Богородиці

ці заховані глибоко в пам’яті

            рукописи з вицвілими  уставами й півуставами,

із розкішними, як на знавця,  марґінесами…

ці кириличні літери, для їхніх очей нестравні

і нарешті – те, що на споді –

                        життєвого досвіду важкі наркотики,

 кишеньковий вібратор,  мама-анархія,

            переконання, що терористи теж мають рацію,

заборонена література: від « перверзії» до «порнографії»[1] -

як усе це вписати їй до митної декларації?..

 

 

 

 

* * *

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,

                                                                       що йому не під силу:

розкладаю слова на заперечні частки,

                                                           взагалі позбавляю їх слова,

розриваю зв’язки з близькими

доводжу перше-ліпше

складносурядне чи складнопідрядне речення

                                                                       до самозречення

змішую грішне з праведним

                                               просте – ускладнюю

чиїсь окуляри рожеві роздавлюю думкою задньою                                

підрізаю мріям крила,

            наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)

розбиваю серце собі й одному дебілу,

                                   який свято вірить, що це - на щастя.

 

 

 

 

 

* * *

тримаєш на прив’язі жінку,

                                   що каже мені «зателефонуйте пізніше»

безбарвним голосом каже, напевно, всоте…

за кожним разом втомлено трубку вішає,

                        думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

                                   цій її впертій брехні,

                                                                       цьому її голосу.

Вистукую номер, стискаю мобільний, звірію –

коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

«зателефонуйте пізніше… пізніше… пі… пі…»

скажи їй, що часом буває запізно,

                                    що часом буває,

що абонент вибуває

                                   з гри, що свічок не варта,

і взагалі-то - 

            жінка на прив’язі – кепська варта

                                   для чоловіка, який себе поважає.

дай їй відпочити, відпусти її пораніше

                        хай піде собі на каву або до спа-салону,

подумай про інших, подумай врешті про інших -

поповни рахунок,

                        заряди батарею,

                                               повернися в зону…

 

 

 

* * *

у ньому була така велика пробоїна

як слід від боїнга в будівлі торгового центру,

він жив із нею довгі роки й ніщо його

не видавало, крім нездорового блиску очей

і незначного акценту.

та якогось дня (може, ночі?)

                                   строгий голос з динаміка

в аеропорту, в залі чекання, як завше, людному

повідомив його: чуєш, чувак, він дав тобі

ще одну спробу

пройти крізь отвір голки назад

й провести за собою усіх тих верблюдів...

він дав тобі ще один шанс,

                                   за все заплачено,

                        чуєш, чувак,

бо ти його син улюблений

він подумав “це пастка для дурнів,

банальний шантаж,

де жа вю

ніхто не може довго жити з такою дірою...

і втягнувши увесь героїн як належить герою,

він чекав, доки зникне за рогом

останній зелений верблюд

 

 

 

* * *

є така форма міжлюдських стосунків –

                                                           колишні коханці

минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

алергічний нежить дистанції,

фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

тоді помагає дивитись на воду, яка колує

в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

тоді згорнуті калачиком,

скоцюрблені волосини інтимності

на білій емалі піддону – як тріщини,

як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

 

 

 

Варшавські вігілії

 

Бетговен у фітнес-залі крутить педалі свого клавесина

білка в колесі walkmana намотує мертві петлі

на зупинці під супермаркетом

                                               натовп чекає народження сина

меншість – більше довіряє новинам із біржі

реклама: скупий платить двічі, а щедрий - постійно

бородатий бог на біґбордах скидається на комуніста

                                   або колумніста бульварної преси:

спраглих нагодувати, сліпих напоїти –

                                                           передсвятковий розпродаж

вечірні газети завжди м’якші:

«опитування в школах доводять,

            що Мері Крістмас популярніша, ніж Мері Попінз» 

«xx-fails: науковці ламають голови над приладом

                                                                       для вправляння мізків» 

«куди потрапляють душі самогубців: думка експертів»,

З усього можна довіряти тільки

                        фотографіям новонароджених

                                                                       і спискам померлих

діджей підпільної радіостанції каже нагірну проповідь

каже: любов до ближнього,

                        хоч часом вона і скидається на збочення,

це такий собі бонус-трек на твоєму улюбленому диску,

який нічого ні їм, ні тобі не коштує,

                                                                       а все-ж приємно

           

 

 

 

The End

 

ранковий туман над Варшавою ковтає стебла дзвіниць,

куполи заржавілих дерев, мостів риштування

Вісла щодня мілкіша – немов застарілий вислів,

семантичних нюансів якого давно вже ніхто не тямить

і вона при відкритому навстіж вікні, як при смерті

вишпортує з пам’яті чорно-білі дагеротипи

                                                           колишніх коханих

дивно, як воно все в ній вміщається: звук голосів,

пам’ятні дати,

                        шкідливі звички,

                                                           дитячі шрами  

кожен з них хотів бути першим, і жоден - останнім

                                                                                  а втім –

завше хтось зостається останнім:

тим, хто діждеться титрів на почорнілім екрані,

тим, хто звірить,

            чи правильно вказані прізвища й ініціали,

тим, хто висловить вдячність панові Богу

                                                           за режисуру і змогу

додивитися фільм

                                   про самотність людську

                                                                                  до кінця 

 

 

 

P.S.

(родинно-побутова драма без катарсису)

 

Якийсь P.S. причепився до всього,

                                                                       що сталося поміж нами.

Стоїть над душею, щось хоче сказати, та я не розумію.

Може, запитати в сусідки-ветеринарки,

                                                                                  у неї досвід,

у неї навіть син від першого шлюбу і на другий надія.

Бо кажуть, що чоловік – він як звіря чи дитина,

зазвичай не знає, що йому шкодить,

                                               не вміє пояснити, чого йому треба,

дивиться в очі, і ніби зі всім згоден,

а тоді раптом, грім серед ясного неба,

                                                           від нього лист приходить,

Мовляв:

що з нього досить,

що набридло життя собаче,

що хочеться вовком вити,

що так з ним не гоже

і до повно щастя - якийсь P.S. укінці листа присобачив.

А я ж йому обіцяла прогулянки, руку й серце,

                                                           дозволила мітити територію,

після роботи гризти газету,

                                               вечорами класти голову на коліна

А він, невдячний, бачте, більшого хоче

                                               і присилає свій ультиматум P.S.-ій.

Сусідка радила не гладити проти шерсті,

Казала:

            будеш потім вити на місяць,

                                                           будеш лікті собі кусати.

Слід повідок попустити, за вухом попестити      

                                   або в крайньому випадку – відписати.

 

 

 

 

 

кохання на відстані

 

зачитані до чорних дір листи

і вже з рядка в рядок не доповзти,

не пронести підбите тіло змісту

повз розділових знаків блокпости.

            у цих листів засніжених полях,

            де навіть галочка від твого нігтя – птах

            реліктовий, у кров стирати лікті –

            повзти nach Osten, або просто nach …

у цій давно не азбучній війні,

де окликів надривні позивні

обламуються в мертвому ефірі,

морзянку серця не вловить мені

є простір, але часу – на нулі,

щоб всі крапки розставити над «і»

суцільна терра коґніта розлуки –

її всі на світі мапи замалі.    

а там, де починаються рядки,

там, над письмом від ніжності крихким,

сидиш таким самотнім чоловіком,

що й літери тікають з-під руки

 

 

 

 

* * *

багато речей зникає швидше,

            ніж ми встигаємо їх помітити

багато чого взагалі не з’являється

у нашому полі зору,

як той чоловічок, якого маєш розстріляти

у недільному тирі в парку культури та відпочинку

років так зо двадцять тому

доки я встигаю прицілитися

він уже давно не вигулькує

хто вбив чоловічка для розстрілу

тою маленькою шротиною

тою двостволкою з кривою люфою?

хто встиг його зауважити?

                        кому вдалося пристрілятися

за тих кілька швидкоплинних літніх неділь,

                                   з яких уже майже все в минулому?..

 

 

 

 

* * *

Якоїсь ранньої осені,

            коли нав’язливі мухи думок

не зуміють добудитися тебе на світанку,

на тому останньому плацдармі сну,

                        з  якого вже нема куди відступати

ти озирнешся на все це,

            мовби побачивши вперше:

будиночок на згір’ї,

            весь у зарослях дикого винограду

                        і розхристаних хризантем,

аскетичне ліжко,

            яке пам’ятає всі проказані тут  молитви               

складний чоловік за стіною,

            з яким не склалося…

визнай свою поразку,

            врешті визнай свою поразку!

цієї зраненої осені,

            що, як відсталий від своїх комбатант,

знесилено тягне за собою кривавий слід -

            подалі від людей,

            подалі від їх захриплого радіоприймача,

який щогодини передає новини з лінії фронту,

подалі від лінії фронту,

                        яка ніколи не буває прямою, як горизонт

а вже краще сказати -  ламаною,

                                   як мова на окупованій території,

як кардіограма твого серця,

            яке ще б’ється саме зі собою

                                                           за право не битися