Лутаве

Тарас Григорчук. Янголи – не дичина: Поезії. – К.: Видавництво Сергія Пантюка, 2008

Високе і низьке переплуталося в нашому світі. Так затято, так ментрожно, так немилосердно переплуталося, що навіть якби дуже хотів їх відрізнити, то не кожен би і вдав – та не кождому воно й треба… Ось хоч би й Тарас Григорчук! Він раз собі уяснив, що страшне і смішне ходять не просто поруч, обіймаючись, а таки направду в одному тілі й одним духом дихають, та й фертик. Уяснив – і не має жадних претензій ні до страшного, ні до смішного. Бо в него то є одно́ – таке живе, аж захланне! Судіть-бо самі: у його сонеті «Зійтися з Богом…» опришок Баюрак, мова про якого спершу цілком поважна, у висліді

зникав раптово, як блукалець в міт…

З’являвся замість нього сивий дід,

такий самий, лиш руки вже не служать.

Не знаю, чи живий, бо то є ніц…

Виймав йому я пуцьку з поркєниц,

бо дід хотів-єс висцятися дуже.

І то нічо’, що трагічний (бо доторк чужої руки до найінтимнішого), але саме тим і комічний сюжет «виймання пуцьки з поркєниц» у гуцульських мітах зринає не раз і не два, заки доходить до Григорчука. Нічо’ – бо то є образ не просто вікової гуцульської туги за опришківством, трагедії того, що колись було велике, але з часом звелося на пси й ніколи не вернеться, хоч би якого пурця з себе тепер корчив (а корчити пурця водно́ є кому, особливо ж у наш постмодерний час). Ні, то є образ цілої нашої національної ідеї, котра у бездарних втіленнях доходить до стану Григорчукового сивого діда, якому ґонор – честь – не дозволяє навіть ціною смерти надзєндрити в штани, але руки не служать аж так, щоби розстебнути ширінку… Почувати себе в ролі того діда – справжня трагедія! Ну, але збоку то смішно…

І так із Тарасом Григорчуком завжди! Навіть сакральне у нього часом доходить якоїсь межі, за яку дуже не хочеться заглядати – і самому Григорчукові не хочеться. Та він однак заглядає – хоча й свідомий того, що нічого мудрого там не побачить. Така вже гуцульська натура – лу́тава… Тим не менше, все це робить його вірш абсолютно ні на що і ні на кого не схожим. Він настільки справжній, що в це інколи навіть повірити буває тяжко! Бо Гуцульщина мала й має своїх напрочуд тонких, глибоко евфонічних співців, таких як Малкович; мала й має своїх глибоко трагічних, питомих, аж до самого нутра глибинних співців, таких як Герасим’юк і Портяк; мала навіть такого органічного аж до межі геніальності співця як Тарас Мельничук; ну, а тепер має ще й свого співця-вар’ята, який уміє часом глянути так глибоко, що аж мурашки попід шкірою забі́гають, – а тоді розвернутися й глянути іншим оком уже так, що бідолашні мурашки мусять заповзати назад…

Направду, якби я був нервовим чоловіком, то Григорчукова книжка, заки її читав, через кожну третю-четверту сторінку лі́тала би по хаті й гу́палася б об стіну під акомпанемент добірної гуцульської лайки, – а тоді я таки вставав би, нагинався б за нею і читав далі… Чи багато в нас є книжок, здатних спричиняти аж таку реакцію? На жаль, дуже мало!

Одне слово, з’ява не просто на гуцульському, а на всеукраїнському літературному овиді такого поета як Тарас Григорчук давно назріла. Поета, який бере читача не просто за душу, а часом і за значно болючіші місця – й стиснувши, мов обценьками, плавно викручує… Поета, який готовий кинутися навіть туди, куди ніхто більше кинутися не готовий. Щонайсправжнісінького поета («Якщо Тарас Григорчук не справжній поет, то хто ж тоді справжній поет?» – сказав Василь Герасим’юк, який завжди знає, про що каже). Врешті-решт, поета, який, попри все своє «вар’яцтво», куди б не кидався – звідусіль виносить усе ж не вирок, а розмисел, ба навіть розчулення. Таке, скажімо, як від Баюрака зі згаданого наприпочатку сонета:

Сегонне відмоливси у капличці

за смерть, аби її не трафив шляк…

Навіть так!

Іван АНДРУСЯК