Варвара ЧЕРЕЗОВА. Коридорами мозку

 

 

 

Автор про себе. Народилася 17 грудня 1987 року в м. Луцьку, де нині і живу-пишу вірші. Навчаюся на маркетолога, працюю ним же. Дивлюся на світ через призму поезії та музики.

 

 

 

Я – вино без вини

 

І сміюся отак... Бо інакше сміятись не вмію –
Аж до сліз у розпатлане небо, у вирвані зорі,
Що отак, наче ґудзик з шинелі, чи гречка - із тайстри
У пахучу траву, у розхристані пристані Мрії.
Для людей, що не знають фальшивих пустих бутафорій.
Я – вино без вини. Я Сумна Маргарита - без Майстра.

Я зкосила полин, заплела у волосся волошки.
Після прянощів ночі цей день – непотрібна марничка.
Після ночі із вовком, дратує ця вірність собача.
Не чекайте, матусю. Я тут залишуся... На трошки.
Чи на вічно. Мій час – то швидка, незагачена річка, -
Не убрід і не вплав. Отака моя вдача-невдача.

Димом рими летять і незримо влітають у прозу,
Щоб вона заримована в дим, аж тремтіла від сили.
Щоби знав, не забув ти ні жовтня, ні сну-розмарину.
Треба пальця вколоти, інакше не видушу сльози,
А безслізне прощання - це кров, без ножа поза тілом,
Наче лестощі в очі і вистріл по підлому – в спину.

Бо прощаючись ми розставляємо крапки і коми.
Бо прощаючись ми розуміємо – щастя зникоме.
Бо прощаючись ми програєм/забуваєм і тонем
У занедбаних хвилях густої і вбивчої втоми.

 

 

 

 

* * *

Ти писатимеш щось, про Іспанії, Рими, Валгалли.
Зрештою, це все пусте, ти не був там. На щастя.
А я допиватиму чай, чи коньяк. І якщо мені вдасться -
Забуватиму запах матраців, на яких ми так радо стікали

То мовчанням, то криком. На яких ми чекали,
Доки ранок скінчиться й цигарки в перемішку із сексом.
Твої погляди, рухи і страх поміж речень з підтекстом.
Затуляючи рота цілунком, боявся, щоб я не сказала:

Забирайся до біса. Я награлася, любий мій. Доста.
Ця трава проросте вже не хлібом, а тільки видінням,
Симбіозом дедукцій/індукцій, а потім прозрінням.
Ти розгублений, мачо? Запий мене спиртом. Це просто.

Я вдихатиму спокій чи опій. Свої леза поїтиму кров’ю.
Це так легко, дивися. Та ж ні. Тобі прагнеться Риму,
А ще рими і слави. В обійми: не шльондру, а приму.
Я не згодна, мій Цахесе, я залишаюсь собою.

 

 

 

 

 

Нетутешнє

 

Сонячні промені воском стікають гарячим.
Нас перешито на захід. Кривавиться шов.
Зрада - не втрата, принаймні не завжди. Не стачить
Віскі, щоби пом'янути цю курву-любов.
Знаєш, так кажуть, що гріх самовбивць поминати...
Отже, не будемо. Падає попіл і сніг.
Списані щоки сльозами. І зморшки, мов грати,
Що не пускають у вічі ні радість, ні сміх.
Стільки каміння у серці, що годі збирати...
Хто, недолугий прийде і промовить: Ти є!
Трішечки крові, ледь більше солодкої вати.
Все, що заповнює тіло зболіле моє.

 

 

 

 

* * *

Все почалось як годиться: цукерки і квіти.
Далі по плану: портвейн, сигарети і гума.
Я на межі твоїх імпульсів, болю і струму.
Ти на межі мого "Ні" і "І не спробуй зігріти".

Так виціловував скроні, волосся, обличчя.
Ніжно-святі, а сьогодні богемно-щасливі.
Запах... Принади... Кориця і трішечки сливи.
Стрімко течу в межичасся або межиріччя...

Слабкість/кохання. Поламано долі і кості.
Ми не тутешні, бо нас не тавровано сірим.
Я відпускаю, а отже, іди собі з миром.
Бо на війну вже не стачить ненависті й злості.

 

 

 

 

 

 

* * *

Знаєш, так склалося: люди – хронічні роботи...
Я ж недобитий романтик в добу інверсії.
Я ігнорую інстинкти, закони. Скоро ти
Теж відречешся від мене шляхом сугестії.
Мілко в зіницях і в’януть веселки. Лезами
Креслю на шкірі прості, тривіальні істини,
Ми не хворіли ми просто були тверезими.
Нас не розстріляно просто отак залишено.
Поглядом в небо. Думками тепер даремними.
Нас повкладали, рядками неначе овочі,
Щоб проросли вже інакшими – просистемними.
Тих, хто прогнив закопали у ями поночі.
Потім ми виросли. Дехто пішов до „правильних”.
Дехто лишився. Лопатні рубці ховаючи.
Щоб там не сталося, роботи не зламали їх,
Хоч і привили бажання померти. Гаряче
У божевільні на розі Лихої й Тихої.
Крила в сорочку і руки слабкі за спиною.
Знаєш... Я дуже хотіла побути втіхою...
Знаєш... Я дуже хотіла побути сильною...

 

 

 

 

* * *

Поміж городини, знаю тебе знайду я.
Спробуєм знову. Змайструємо хатку-глечик.
Будемо діток ростити. І все спростуєм:
Наше минуле, лопати та інші речі.
Потім навчишся читати поміж рядками...
І проклянеш і мене, і моє писання.
Скажеш, яка я хрінова дружина/мама.
Просто не вмію я грати в таке кохання.
Ти не повіриш... Закриєш себе і двері.
Речі-валізи-прощання. Тепер ми квити.
Вечір розлився на небі – „Кривава Мері”.
Вибач, що так не уміла тебе любити.

 

 

 

 

 

 

Римований Щоденник Меланхоліка

 

А по венах не кров, а багряне осіннє листя.
І якби по аорті ножем, то стекла би соком.
Ти шукав би у кожній краплині якогось змісту
І сказав би потому, а добрий же сік… Нівроку…

Екзальтована ніч ностальгію мені наврочить.
Я сновида. Пробач. Я боюся тепла і ліжка.
Я щоночі жива і щодня закриваю очі.
Якщо хочеш навчу, як до Бога ходити пішки.

В’ються сходи плющем у самісіньку душу й вище.
Як не вмієш молитися – просто зачитуй вірші.
Де вогонь догорів – там зостанеться попелище.
Там де сміху немає, там чорно і вітер свище.

 

 

 

 

 

 

Мозок. Гарячка. Повія. Театр. Речення

 

Стеля – константа у формулі мого карцеру.
Очі звикають. Не прагнуть пейзажів інших.
Стіни вібрують. Я глибоко чую. Пальцями.
Бути німою напевне було б простіше.

Сум – оболонка і ролі, як карти – мічені.
Тіні лякливі, неначе сіренька зграя
Мух чи метеликів. Ти позираєш знічено.
Граємо в смерть? Я постійно із нею граю.

Нумо по три. Порахуєш, докинеш вірою.
Кресли майбутнє. У поміч: вода і вила.
Знаєш… До біса! Я пташка. Я прагну вирію.
Ставки смішні. Простягаю до Неба крила.

Небо пече. І воно не пробачить зречення.
Ультрамарин витікає дощем на місто.
Мозок. Гарячка. Повія. Театр. Речення.
Зібгана постіль. І я – догоріле листя.

Попіл над містом. І присмак у роті – попелу.
Жменьку у воду, а решту тобі під серце.
Так ми любили. І все зруйнували зопалу.
Пристрасть – полин. То ж цілуй мене ще.
                                                                        Минеться.

 

 

 

 

 

Зимова ремісія

 

Просто зимова ремісія плавить мозок
Просто весна не прийде і чекати годі.
Сніг у колоді блискучій як завше – козир.
Всі урочисто-сумні, сміх тепер не в моді.

Бачиш ці дні, наче голови на жердинах.
Я видаюся тремтінням. Бо не залізна.
Нас так учили. По трупах іти, по спинах.
Нам це пробачать? Навряд. Але надто пізно.

Пізно вертатись назад і шукати винних.
Ха! Посилаю під десять чортів прощення.
Нас так навчили. Дозволили йти по спинах.
Ми ще зелені повірили тому вченню.

Ми ще зелені. В утробі неначе в трунах.
Так з молоком годувальниць ми ссали втому.
Так ми вивчали латину, санскрит і руни.
Краще би вчилися жити бо все зникоме.

Світ догорав і рукописи теж горіли.
Ми не пробачені світом упали в прірву.
Більше нічого не хочу. Хіба що сили.
Ні? То принаймні минуле із серця вирви.

 

 

 

 

 

 

Acta diurna

 

Acta diurna осіннього мокрого міста.
Acta diurna зачинених навстіж дверей.
Високо місяць. Не пригнути вже і не злізти.
Знаєш, єдина дорога до Бога – хайвей.

Сильний супротив тупій пропаганді куріння.
П’ятий сірник переламано падає. От
Бачиш ніяк не приборкати кляте тремтіння.
Опа. Нарешті. І кривиться в усмішці рот.

Часто молюсь цигарковому сивому диму.
У попільничці недопалки схожі на риб.
Мертвих, тому і бридких. Я по черзі їх вийму.
Випущу в світ (водостоків заплутану глиб).

Acta diurna - з лат. хроніки

 

 

 

 

 

 

* * *

Твої сни, телефонні просякнуті липнем розмови
(Де незмінне: „Люблю” і у відповідь тихе: „Я знаю”)
Вже забуті давно. І думки, як вороняча зграя...
Ти приходиш у снах на вершину святого Синаю
І питаєш, і просиш. Чомусь не почувши ні слова,
Ти ненавидиш літо, вокзали і колії. Коле
Все частіше лівіше у грудях, пітніють долоні.
Констатація болю – віршована куля у скроні.
Твоя ніч, ніби киця калачиком на підвіконні,
А світанок приходить тупим нестихаючим болем.
Під подушку ховаєш прощанням порізану мрію.
Обіцяєш, що час – це найкраще із ліків. Минеться.
І вона тобі вірить, і час випиває до денця.
Цілу жменю пігулок для свого шаленого серця
Ти ковтаєш. Бо лікар підпилий сказав: „Аритмія”.

 

 

 

 

 

 

Ядерна ніч

 

Ядерна ніч вибухає щоразу дужче.
Як в саркофаг, загортаю у попіл мову.
Хочеш, забуду?
А хочеш, згадаю знову?
Те, як ховали у сніг обгорілі душі.

Ядерне літо.
Зима?
А було спекотно...
Воду цідили, а та зі смаком урану.
Хвиля ударна, імпульс магнітний.
Рани
світлом стікали.
Модерні брудні полотна

(Бинт, радіація).
Мрія – зелене поле.
Морфій від болю, спогад невиліковний.
Сон – це каміння... біле, важке, коштовне.
Дихаєш.
Кисень легені приємно коле.

 

 

 

 

 

 

Коридорами мозку

 

Коридорами мозку, де спогад, мов хустка картата
(вся полатана сірим) блукає стооке безсоння,
визираючи радість. Холодні спітнілі долоні
прагнуть доторку. Голос тихенько шепоче: „Не варто”.
Бо напевне не знаєш. І очі порожні, як в риби,
І волосся вростає у постіль. Гармонія тиші
Монотонно диктує на вітрі замішані вірші,
Що із димом густим цигарок налипають на шиби.
Чорносокіл печалі стирає з обличчя усмішку,
Осіда на плече, пазурами вчепившись у шкіру.
Що лишилось? Надія, котра не замінює віру.
Ти продовжуєш гратись із сумом у „Котики-мишки”.

 

 

 

 

 

 

Сursor festina. Sta.

 

Лівою.
Лівою.
Лунко крокує час
У м’ясорубку всіх спогадів і минулого.
Голосом хриплим вигукує совість: „Ату його!”
Справу закрито.
Жовта світлина анфас.
Спогади-листя палають в мені-вогні.
Цій інтервенції вересня бракне осені.
Падає тіло, як яблуко в збіжжя росяне.
Падає тіло...
Ти знаєш, такі смішні
Ці поривання приречених жити.
Ти
Їх напуваєш водою (а кажеш – винами).
Шлях прокладаючи в небо крильми і спинами,
Ти наречеш себе ангелом німоти.
Плакати просто і радість таки проста.
У м’ясорубці від сліз іржавіють деталі і
Ллється вино починається вакханалія.
Лівою.
Лівою.
Сursor festina.
Sta.*

Сursor festina.
Sta.* - з лат. бігом руш, стій.

 

 

 

 

 

Світлини/Сепія

 

Я давно не питаю, боюся почути „Ні”.
Тисну стоп на житті, хоч не зняті наступні серії.
Ці півдотики рук до світлин... І одвічна сепія
Профільтровує світ, і лишає лише пісні
Сподівання на завтра і віру в учора. Хто
Засинає з тобою, згорнувшись отак калачиком,
І волосся куйовдить маленьким грайливим пальчиком,
А о сьомій зникає, ховаючи біль в пальто.
Це не я і не ти, це на фото старий ескіз,
Що на жаль чи на щастя не стане уже картиною.
Все частіше сміються почвари у нас за спиною.
Замальовуєш схеми простенькі: карниз і вниз.
Ти смієшся в моє карооке надривне „Мій!”
Чорнобіле „прощай” буде гірше мені від ляпасу.
Нарікаєш це щирістю, я ж назову це пафосом.
Я сміюся в твоє синьооке колюче: „Стій...”

 

 

 

 

 

 

Критичне (історія з о. Крит)

 

Так і живемо на різних півкулях раю...
Я тут зимую, складаю сніжинки-миті,
Воду ношу у благенькім небеснім ситі.
Ти як і завжди русалок кадриш на Криті,
Вже лоскотань не боїшся. А я не знаю...

Більше не можу, а менше давно не вмію.
Вічна риторика: нащо, відколи, хто ти?
Смішно до болю тебе забувати всоте.
Зерна любові у жорнах життя молоти.
Сили немає та й руки німіють. Мрію

Про зорепади, пісні. Мов кришталь, – у друзки,
Ніч розіб’ю і туманом накрию рану.
Вічна ілюзія, феє моя, Моргано,
Легко ламаєш мої божевільні плани:
Жити-чекати. У серці безмежно вузько.

Скучила дуже... Ненавиджу Крит і море.
Слухай, коханий, а може таки спочатку?
Біс з ним, навчуся в’язати тобі краватку!
Хтось (ще маленький) тебе буде звати: „Татко”.
Відповідь – в пляшці записка: „Втопився, sorry”.

 

 

 

 

 

 

* * *

Це як втратити розум чи може цноту,
Це як звістка про страту у день весілля.
Посипаю кохання, як рану сіллю,
Щоб боліли у спогадах дні скорботи,
Щоб не сміла забути, або простити.
Ти давно не коханий, а я не люба,
Почуття почорніли, як хворі зуби,
Тільки серце – могила, та й то розрита.
Замилую дощами спітнілі трави,
По самісінькі груди ввійду у жито.
Скільки нами прожито, убито, спито?
Але досі не знаємо: Бог, лукавий
Посилає нам радощі, горе? Гори
Догоряють у світлі заграви. Хочеш? -
Повернуся до тебе, як сон чи пошесть,
В цю блаженну (чи прокляту?) жовту пору.