Юрій МУЛЯР. Анонімна смерть

Про автора. 45 років, мешкає в м.Чернівці. У минулому – військовослужбовець ПВО. Має дві вищі гуманітарні освіти (одна з них – військовий психолог). Автор книжки фантастичних новел «Адреналінові сутінки» (вид-во «Місто», 2007). Пише коротку фантастику та твори на соціальну тематику. Має власні живі журнали: www.tacitak.blogspot.com  та  www.rascolbas.blogspot.com.

 

 

 

 

АНОНІМНА СМЕРТЬ

 

Гарду не хотілося розплющувати очі. Приємна млість вперше за довгий час відвідала його занепокоєне тіло та розум. Гарду пригадалося, що сьогодні його знову і знову будуть подовгу діставати запитаннями і від цього ставало не по собі. Все-таки, як безглуздо він попався, а жага крові знову буде солодко бентежити його свідомість. Гард насилу розплющив очі, і вже не міг їх від подиву заплющити.

Він лежав на просторому ліжку, а поруч з ним спала така красива дівчина, про яку можна тільки мріяти. На столі стояло його улюблене віскі та першокласна їжа. Гард нечутно піднявся і підійшов до вікна. Вікна будинку виходили на мальовничу гірську місцевість. Внизу стояв його автомобіль. Будинок був саме таким, про який завжди мріяв Гард. Покопирсавшись у кишені необережно кинутого дорогого піджака, він витягнув портмоне з документами на своє ім’я, солідною пачкою грошей і купою кредитних карток.

 Моментально звідкілясь у пам’яті випливла сіра одиночна камера з жорстким ліжком, холодним залізним унітазом і умивальником. Тьмяне електричне світло заміняло світло відсутнього в камері смертників вікна. Гард замотав головою і видіння щезло.

 Він стояв у розкішний кімнаті з казково гарною дівчиною у ліжку і розгублено дивився на своє злякане відображення у величезному дзеркалі на стіні. За годину блукань величезним помешканням Гард остаточно переконався, що кошмарний сон – це лише кошмарний сон і не більше.

 Він повернувся до ліжка і подивився на дівчину. Вона була така прекрасна, що Гарду її стало, нехай лише на мить, але чомусь шкода. Але тільки на мить, тому що жага крові цунамі поглинула розум Гарда. Нечутно підкравшись, він м’яко поклав свої пальці на горло дівчини і почав їх повільно і з насолодою стискати. Давлячись від насолоди слиною, Гард вже уявляв, як він майже до смерті придушить дівчину і далі буде довго і ретельно краяти її тіло, впиваючись муками вмираючої від нестерпного болю. Гард сильніше стиснув руки і знову прокинувся.

 Цього разу Гард сидів у своєму непримітному автомобілі з тонованим склом і шаленів від прикрості на те, що залишки сну так швидко залишають його ще доволі заспану голову. Тіло заклякло від незручної пози, а розум вже закипав в очікуванні розправи над черговою жертвою.

 Минуло кілька днів, як його випустили з тюрми через брак доказів, а він ще не відвів ні на кому душу. Панель вирувала повіями і чекати довелося зовсім недовго, як у віконце автомобіля просунулася голова ще молодої та міцно збитої мулатки. Гард заради пристойності трохи поторгувався, але вже подумки уявляв, як вона буде верещати, коли зрозуміє, що її очікує. Мулатка на подив швидко погодилася на всі його умови і сіла в машину. Трохи покружлявши по вулицям і не помітивши за собою стеження, Гард загнав машину в гараж під своїм домом і піднявся з дівчиною в помешкання.

 Він ледь зміг втриматись, щоби не накинутися на мулатку одразу, і таки примусив себе принести пляшку вина та келихи. Вже після другого келиха вина дівчина безглуздо посміхалася і щось лепетала язиком, який заплітався, перед тим, як за мить звалитися на ліжко під дією снодійного.

 Гард, одним рухом діставши кайданки, миттєво прикував дівчину до бильця ліжка. Вона лише безпорадно посміхалась і готова була на все в своєму щасливому невіданні. Він також посміхнувся у відповідь посмішкою голодного хижака, завчасно передчуваючи, як її посмішка зміниться на гримасу жаху і болю.

 Гард дістав і акуратно розклав свої катувальні інструменти на журнальному столику і ще раз глянув на дівчину. Вона пустотливо і п’яно підморгнула Гарду і показала йому язика. Гард що є сили вдарив кулаком дівчину в обличчя, але коли рука вже повинна була доторкнутися до неї, він знову прокинувся.

 Прикрість, нехай і ненадовго, але знову відвідала його, адже він очікував зовсім іншого. Гард уважно обдивився навкруги, але все ясно вказувало на те, що цього разу він дійсно не спить.

 Скоріш за все, що він на якусь мить розслабився і встиг добряче заснути. Розплющивши очі, Гард побачив, що його трясе за плече людина в уніформі, яка щось роздратовано намагається йому втлумачити. Тільки тепер до нього дійшло, що він на кінцевій станції метро і потяг йде в депо.

 Не роздумуючи жодної секунди, Гард миттєво вихопив з кишені пальто ніж і що є сили ткнув ним робітника метро, який з’явився так невчасно. Гард знову прокинувся, але почуття прикрості вже не відпускало його, адже в останній момент він чітко помітив, що ніж не встиг увійти в тіло.

 Цього разу Гард довго тряс головою і вже через деякий час навіть не міг пригадати, що йому нещодавно наснилося. Щось всередині нього, що було тепер сильніше його, знову й знову кликало калічити і вбивати, рвати людську плоть і знову вбивати, вбивати, вбивати…Приємне і ні з чим незрівнянне почуття блаженства охопило Гарда, коли він подумки уявив, що він буде робити, коли в руку звично ляже прохолодний метал.

 Встаючи з паркової лавиці, він трохи не завив від радощів, коли побачив, як мати відпустила свого нащадка погуляти, доки вона ненадовго сходить по своїх справах. Втертися у довіру до дитини ніколи не було проблемою для Гарда, і ось дитина вже сидить в його машині, радісно облизуючи подароване морозиво.

 Гард довго не розмірковував, де йому вбити дитину, тим більше, що дитина вже починала дратувати Гарда своїми безкінечними запитаннями. Але спочатку він закриє рот цьому малолітньому виродку і зробить це негайно. Зупинивши машину в безлюдному місці, Гард схопив ззаду дитину за шию і вже зібрався полоснути по горлу бритвою, як знову прокинувся.

 

 У той же час дванадцять незалежних експертів в різних кінцях країни натиснули на одну й ту саму кнопку на своїх пультах.

 

 Гард не міг збагнути, що з ним відбувається. Час від часу він прокидався саме тоді, коли жертва повністю була в його руках, і він був за мить до того, щоби отримати ні з чим не зрівнянне задоволення від спостереження за чужим стражданням. Тепер же прикрість стрімко переростала в паніку від усвідомлення того, що, якщо зараз, він нікого не вб’є, то, мабуть, точно збожеволіє.

Чергового разу розплющивши очі, він стрімко підвівся і ледь не скинув з своїх колін кейс. Вага його здалася підозріло великою, і Гард пригадав, що нещодавно сам поклав до нього складний пістолет – кулемет.

 Машина несла Гарда до найближчого залізничного вокзалу. Море зустрічаючих і проводжаючих – відмінна мішень і є де розгулятися кулям. Машина йшла зустрічною смугою на максимальній швидкості і зустрічні машини, шалено сигналячи, вимушено поступалися дорогою.

 Останній переїзд перед вокзалом закрився перед черговим потягом, і Гард змушений був зупинитися. Гальмо спрацювало якось, напрочуд, абсолютно невиразно. Гард знову і знову до кінця вижав гальмівну педаль, але машина лише трохи знизила швидкість, продовжуючи рухатися на переїзд.

 Завантажений по самі вінця трансконтинентальний потяг наближався до перехрестя колії з дорогою зі швидкістю, не меншою за 200 км\год. Автомобіль по інерції збив шлагбаум і заглох, остаточно спинившись посередині переїзду.

 Гард рвонув дверну ручку, але вона залишилась у нього в руках. Електричний скло підйомник відмовився працювати, і Гард спробував вибити скло ліктем, але руки перестали коритися йому, повиснувши безпомічними плітями.

 Гард зайшовся від нестримного крику, коли побачив велетенський локомотив, що стрімко насувався на нього. Гард з жахом відчув, як серце намагається, розірвавши грудну клітку, вискочити назовні, і знову захлинувся власним криком.

 

 Втомлені експерти з нетерпінням зняли відеошоломи зі своїх голів. У повному мовчанні вони знову одностайно підтвердили винесений раніше смертний вирок Гарду Перку, серійному вбивці 26 невинних людей.

 Судовий лікар у присутності тюремних виконавців вніс запис до реєстраційного журналу про смерть засудженого від серцевого нападу, а обслуговуючий персонал, намагаючись не дивитися на спотворене жахом обличчя покійника, звичними рухами зняв с його голови присоски апаратури інтерактивного віртуального імітатора правди.

 

 

 

БАРТЕР

 

Клюз Драй з огидою викинув у сміттєпровід апельсин й одразу пригадав єхидне личко торгового агента бази, коли замовляв на борт свого ракетоплана вантаж справжніх фруктів. Так Клюз вирішив почати нове життя, зав’язавши із спиртним і почавши дбати про своє здоров’я. Все життя їв звичну їжу і ніколи не думав, що запах апельсина походить від цієї смердючої помаранчевої кульки з бридким смаком. Мабуть справжні фрукти дійсно корисні, але спробуй звикнути до них. І Клюз вирішив-таки спромогтися з’їсти щось із цих справжніх дарів природи, але тільки не цього разу чи, наприклад, на зворотному шляху.

Ракетоплан "Бриз-144" був стандартним мисливцем за астероїдами з одним членом екіпажу. Уламки загиблих планет нещадно осипали обжиті планети, і більше сотні мисливців, кожний у своєму секторі, по шість місяців несли чергування. І тепер Клюз Драй монотонно відраховував день за днем, коли можна буде взяти курс на рідну планету.

Сіра нудьга космосу, здавалося, оселилася і всередині корабля. Останні маяки на планетоїдах, пункти дозаправки, колонії геологорозвідників та різного роду авантюристів уже два тижні, як залишилися позаду. Попереду тільки рідкі купола будівель-одинаків – аскетів, що залишені чи доживають своє, або не менш рідкі прогорілі проекти збанкрутілих компаній.

Клюз ліниво перевів погляд на монітор, коли зелений вогник сповістив, що прийнято повідомлення. Ось якби загорівся червоний... Механічний голос монотонно пробубонів запрошення відвідати Табанус, де на втомленого мандрівника чекає все, що він забажає від рівня комфортності "С"-класу.

"Хоч правду каже, – подумалося Клюзу, – адже клас вище міг бути тільки на обжитих великих планетах".

Натиснувши кілька клавіш, Клюз пересвідчився, що Табанус – це невелика планета з пониженим рівнем гравітації, не зовсім нормальною, у порівнянні з Землею, атмосферою і примітивною флорою-фауною, плюс повна відсутність перспектив на розробку корисних копалин. Знайти причину, щоб хоч трохи відпочити від полювання на астероїди, було просто, тим більше, що ще до старту Клюз вимагав підлатати його ракетоплан, і в цьому польоті вже було від чого лихим словом згадати базу, пітніючи над рішенням технічних головоломок.

Але гроші вирішували все, і Клюз ніколи особливо не пручався, якщо, певна річ, випадок не був дійсно неординарним. Питати дозволу, окрім себе, не було у кого, в самописець Клюз ввів потрібну корекцію, і з легким серцем пішов на зниження.

Посадка відбулася без проблем, і голос машини сповістив, що біля ракетоплана вже очікує аерокар. Робот-водій заповзято загнав його в шлюзову камеру космопорту, автоматика вирівняла тиск, рівень гравітації та склад кисню. Клюз упевнено увійшов до головного куполу. Роздивившись, він зрозумів усе без зайвих слів. Це був один з тих комерційних проектів, коли в надії на швидку навалу колоністів у даний сектор космосу фірма будує космопорт, але обставини змінились, і колонія людей, що його обслуговували, залишила планету, а космопорт перевели в автоматичний режим, довіривши його догляду роботів, аби зрідка прилітати сюди за виручкою.

До Клюза хвацько підкотив робот-метрдотель, вітаючи його на міжпланетному сленгу астронавтів. Це змусило трохи зніяковіти Клюза, але вже наступної миті робот, проаналізувавши власну помилку, ввічливо і без фамільярності запропонував прослідувати по лабіринту задоволень, пропонованих космопортом.

Перед тим, як піти у довгоочікуваний загул, Клюз доручив зробити необхідний ремонт ракетоплана. Робот, здавалося, засяяв від щастя і підтвердив прийняті замовлення. Одночасно зі щілини у його грудях з’явився невеличкий буклет – путівник космопортом з цінами на всі задоволення комфорту "С"-класу. Клюз добре знав, що це за комфорт, і, ледь ковзнувши очима по титульному аркушу, пожбурив книжечку у найближчу урну для сміття.

Клюз опустив кредитну картку у приймач в якості гарантії платоспроможності. Ще деяка кількість кредиток промовисто відстовбурчувала кишені куртки, і Клюз гордо вступив у супроводженні робота в сяючі чистотою та яскравою ілюмінацією зали відпочинку і насолод.

Бар дійсно був на висоті – робот-бармен не ліз у душу, а з гідністю справжнього дворецького задовольняв забаганки Клюза. Меню було звичайним, і ніяких тобі свіжих фруктів, до яких треба звикати, якщо все життя їси, не знаючи, як і що з чого готується. Апельсиновий хліб, шоколадний тонік, вітамінізований абрикосовий антрекот під суничним соусом, фісташковий плов та багато-багато спиртного – що ще потрібно зголоднілому мандрівнику? Погано, що немає жінки, але спеціальна психотехніка після ситного обіду приємно доповнила чуттєві насолоди.

Спеціально підібрана музика остаточно розніжила Клюза, але невідворотне почуття обов’язку через якийсь час пересилило залишки хмелю і, виходячи у центральний купол, Клюз вирішив, що на зворотному шляху обов’язково ще раз зупиниться на Табанусі. Робот-метрдотель ввічливо подав Клюзу рахунок. Рука, полізши до кишені за кредитками, там і завмерла.

Від суми у Клюза перехопило подих. Ще раз уважно вчитавшись у рахунок, Клюз почав розуміти, що йому не вистачає грошей. Клюз запропонував роботу взяти на ракетоплані необхідну суму, а насправді вирішив, нехай і з скандалом, але залишити планету.

Підлетівши до ракетоплана, Клюз надзвичайно здивувався, коли побачив, що корабель намертво приварений до покриття космодрому. Це було щось. Клюз вирішив розібратися і повернувся до головного купола, але тільки тут до нього дійшло, що даремно не дочитав викинуту книжечку. Погасити борг він зобов’язаний протягом доби.

Нервування підштовхнуло до думки промочити горло, але тепер усі задоволення були недоступні для Клюза. Замість метрдотеля його тепер супроводжувала якась тумбочка на колесах. Космопорт, дізнавшись про його проблеми з грошима, занурився в темряву, залишивши тільки чергове освітлення. Аерокар став занадто дорогим, вимагаючи платню наперед, а йти до ракетоплану вночі та при низькій гравітації було надто ризиковано.

На запитання, де можна переночувати, тумбочка мовчки вказала слідувати за нею і, довго поплутавши ледь освітленими і холодними коридорами, виїхала через декомпресійний шлюз до самотнього бараку. Це був готель найнижчого класу комфортності для нужденних мандрівників. Ненав’язливий сервіс крихітного номера без вікон говорив сам за себе: окрім пластикового стільця, унітаза і висувного лежака у кімнаті з металевими стінами більше нічого не було. Замість води якась мазня, котра при правильному використанні прибирала бруд з тіла. Лежак з прив’язними ременями, щоби не звалитися під час сну на підлогу через надто малу гравітацію. На довершення – їжа в таблетках, чавунні капці, щоб не літати по кімнаті, мікроклімат, як і туалет, за окрему плату, і все це доповнювалося відчутною нестачею кисню.

Від усього цього Клюз устиг відвикнути в головному куполі космопорту. Все б нічого, але ось сечовий міхур не збирався терпіти, і Клюз рушив до унітазу, та згадав, що за задоволення користуватися ним треба спочатку заплатити.

"Вийду за двері й обійдуся без зручностей", – подумалося Клюзу.

Не встигнув завершити свою справу, як несподівано гучний голос звідкілясь знизу приголомшив Клюза:

"Перше попередження. Перше попередження. Перше попередження. Ви порушили громадський порядок, що автоматично призводить до накладання грошового штрафу, і Вам оголошується перше попередження", – вигукнула тумбочка на колесах, що й не збиралася йти від дверей готелю.

Штраф був величезний, і Клюз, не вагаючись, що є сили, врізав кованим черевиком в бік робота.

"Друге попередження, – тричі видав голос робота нову відвертість, – навмисне пошкодження обладнання космопорту веде до подвійного грошового штрафу і накладає на Вас друге попередження".

Клюз дістав бластер і вже був готовий змусити замовкнути робота назавжди. Відчувши стан астронавта, робот тим же рівним голосом пророкував далі:

"Знищення, а так само і нанесення непоправного пошкодження персоналу космопорту призводить до накладання останнього, третього попередження, що автоматично веде до повної конфіскації майна особи, яка спричинила шкоду, а сам порушник примусово залишає територію космопорту".

Клюз миттєво охолонув і призадумався. Тепер він знав, що таке третє й останнє попередження, що у нього їх вже є два, а поза космопортом життя немає, та й взагалі на цій планеті цей космопорт – єдине, що нагадує про цивілізацію.

Клюз звалився на голий, жорсткий лежак і з важкою головою забувся неспокійним сном. Поспати вдалося недовго. Він скоро відчув, що в кімнаті такий самий холод, як і за дверима. І якщо спеку ще можливо було переносити, то холод добив Клюза. Кинувши кредитки в приймач, він відчув, що клімат в номері стає прийнятним для життя.

Але нормально виспатись не вдалося. О шостій годині голос робота сповістив, що саме час звільнити номер до моменту, поки він не буде оплачений. Клюз вирішив не вилізати з-під ковдри, але опалення автоматично перейшло на режим нагнітання холоду. Клюз миттєво вдягнувся і вискочив з номера. На вулиці було значно тепліше, ніж там, звідки його щойно вигнали. За спиною автоматично зачинилися двері, і він залишився сам. Зв’язку з базою немає, навіть якщо потрапити на ракетоплан, і поскаржитися нема кому на все, що він отримав сповна за неповну добу. Залишається йти на контакт з невмолимим, бездушним металом.

Клюз тихо і максимально доброзичливо покликав робота. Замість тумбочки на колесах зі світанкових сутінок викотився броньований монстр, що міг витримати прямий постріл бластера. Клюз знав, що закладена програма не дозволяє жодному роботу завдавати людині шкоду, але він також знав, що є багато способів змусити будь-яку людину бути поступливою, зводячи її власну агресивність до нуля.

Від голоду шлунок нудило, голова від недосипання і нервування розвалювалася на шматки, сечовий міхур оскаженів, спрага зробила язик схожим на батон вареної ковбаси, а грізне третє попередження дамоклевим мечем висіло над Клюзом. Не залишалося нічого іншого, як проскочивши на ракетоплан, зачинитися у ньому, а далі будь, що буде.

Клюз попросив робота вказати шлях до корабля, до якого вони мовчки і рушили під палючим сонцем. Чи вдасться, якщо не знищити, то хоча би вивести з ладу робота, Клюз не знав. Наразі головним завданням було потрапити у ракетоплан. Аби заспокоїти робота, Клюз попередив, що йому треба увійти в корабель, щоб узяти необхідну суму кредиток. Мабуть діалог робота з космопортом дав позитивний результат, але далі плану Клюза настав край.

Робот зажадав ключ-код на активізацію входу в ракетоплан, і Клюз наважився-таки дати йому ключ, аби разом потрапити на борт корабля, навіть якщо першим туди дістанеться його ворог.

Розумне "залізо" активізувало вхід й увійшло до корабля. Перед носом онімілого Клюза люк раптово зачинився. Тепер нічого не залишалося, як, у ролі стороннього спостерігача, чекати та дивитися, що буде далі.

Хвилин через десять вхід відчинився, і монстр приємним жіночим голосом промовив:

"Сер, прошу від імені адміністрації космопорту прийняти наші щирі вибачення за нашу необґрунтовану підозру у Вашій неплатоспроможності, чим могли образити в Вашій особі такого поважного клієнта. Адміністрація ще раз просить вибачити її за заподіяні незручності і запрошує Вас весело провести час у розважальному центрі космопорту. Ми завжди раді вітати Вас на Табанусі".

Закінчивши цю тираду, броньований монстр на максимально можливій швидкості почав рухатися у бік космопорту. Не розмірковуючи в чому причина таких змін, Клюз кинувся до ракетоплана. Все було на місцях, як і раніше, але тут Клюз побачив на столі невеличкий аркуш паперу. Клюз із задоволенням перечитував його знову і знову, розуміючи, що тепер він може не просто розрахуватися за все, але ще не один раз відвідати цей космопорт, який з цього моменту йому знову став подобатися. Це був офіційний лист з бартерними розцінками на свіжі фрукти, які лежали у сховищі продуктів ракетоплану...

Клюз відлітав з планети у гарному настрої. Про перший невдалий день він уже не згадував. Клюз дістав з шухляди столу помаранчевий м’ячик. Очистив його від такої перенасиченої запахом шкірки, акуратно витер руки і відділив дольку. Пригадавши, як ці помаранчеві кульки виручили його з біди, Клюз героїчно поклав дольку до роту і стиснув її зубами. Виплюнувши цю мерзенну гидоту, він кинув залишки апельсина у сміттєпровід.

 

 

 

 

 

БОГ

 

 МАРЛОН ГАРБО ПЕРШИЙ, єдиний і всемогутній. Наймогутніший відтоді, як люди усвідомили себе людьми. Нарешті суперсмертоносна зброя винайдена і вона у мене в руках. І не просто в руках, а я вже неодноразово доводив людству її силу та міць. Нерозумні люди, замість того, аби прийняти мої справедливі умови, намагаються продовжувати боротися. Ще вчора вони сподівалися на перемогу, але саме сьогодні нарешті усвідомили, що даремно опиратися після того, як перестала існувати Японія. Суперзброя знищила все живе на цих островах, залишивши цінності для тих, хто вірно служить мені. Раніше я дуже захоплювався ідеєю справедливого устрою світу, але мені не давали спокою вимоги різних демагогів. Тепер же на моїй планеті настав мир, споконвічний мир для тих, хто вірить у мій геній. Я справедливий, але і жорстокий до людей, котрі нічого не розуміють в створеному мною Всесвіті.

 Я один володію цим світом, і мені не потрібно даремних порад, що та як робити. Щоби я не робив, я роблю, як вважаю за потрібне, і ніхто не в праві мені заважати. Та і хто може мені, що не будь зробити, якщо моя служба охорони краща в світі, найкращі технічні рішення стоять на сторожі мого дорогоцінного здоров’я, якщо зненацька кому-небудь в голову прийде божевільна думка спробувати мене вбити. Будь-яка, найменша підозра в нелояльному ставленні до мене несе людині, якщо не миттєву смерть, то таке життя, що нічим не краще за смерть.

 Завдяки останнім досягненням медицини я став майже безсмертним: моє здоров’я тепер міцне, як ніколи. Я даю цьому світу все, я годую людство з руки, я став для нього єдиним божеством, якому вони моляться в надії на мою прихильність. Я став для них богом, і я дійсно бог, тому що тільки він може правити цілим світом. Саме так. А чому про це я говорю сам з собою? Про це повинен знати кожний! З цією думкою повинен лягати і вставати кожний землянин! Слухняним і відданим, їм буде легше змиритися з залишками своїх колишніх переконань. Так, я бог, бо тільки бог може творити і руйнувати, бути володарем світу. Оскільки, вже тисячі років далі розмов про бога жодна релігія не просунулася, час вже вирішити цю проблему і вирішити негайно.

 Навіщо вірити в незрозумілого та неосяжного Бога. Живий бог править цим світом і йому неприємно, що можливо вірити ще в будь-що, окрім його власної божественності.

 Марлон Гарбо Перший підійшов до пульта гучно-мовного одностороннього зв’язку з кожним мешканцем Землі. В кожному домі на кращому місці стоїть приймач його божественних відвертостей і горе тому, у кого він випадково виявиться вимкненим. Цар царів, бог богів звично прокашлявшись, вимовив кілька фраз, але апарат мовчав. Тріснувши ногою пульт, володар Всесвіту нетерпляче натиснув кнопку виклику, але звичної відповіді не почулося. Це остаточно вивело його з себе, і всемогутній владика ввімкнув відеофон, проте сиротливо пустий екран лише миготів у відповідь. Зв’язку не було по жодному з каналів. Натиснувши на ремені кнопку тривоги, він так і залишився незворушно стояти з відкритим від нестями ротом, коли побачив у кімнаті людину. Не довго думаючи, він вихопив лазерний пістолет і, не прицілюючись, вистрілив в незнайомця. Постріли не спричинили шкоди чужинцю. Тим часом незнайомець повільно трансформувався в кремезного клишоногого чолов’ягу. Ще за хвилину він перетворився на молоду і симпатичну дівчину, яка в свою чергу, протягом короткого часу стала високим атлетичним здорованем. Нарешті, перетворення добігли кінця, і володар світу побачив втомленого чоловіка середнього віку, котрий, посміхаючись, оцінював викликане враження.

 Минуло ще кілька тягучих хвилин, і Марлон Гарбо Перший, Великий, Божественний та Всемогутній, нарешті очунявши, пересохлим горлом прошепотів: „Хто ти такий?” „Я твоє життя і твоя смерть, я твій Бог” – оксамитовим голосом відповів незнайомець. Земний володар гарячково натиснув на гачок, спрямованого на незнайомця, пістолета, але цього разу зброя зовсім не спрацювала. „Між іншим, все навкруги не працюватиме без мого дозволу” – спокійно пояснив незнайомець. „О, як я розумію зараз твій стан, Грегорі Натанієль Герберт Хадсон чи я помилився, невірно назвавши твоє справжнє, дане тобі при народженні ім’я, котре ти був би радий забути, і яке ти силою примусив забути людство. Не треба відповідати, бо я і так читаю всі твої думки, і тому зайве витрачати зусилля, щоб їх озвучити. Я прийшов за тобою. Тільки не пропонуй мені нічого, все навкруги і ти сам – це і так все моє. Будь до кінця чоловіком, ти ж нікого не питав, коли вирішував чужі долі.

 Ще хвилину по тому Великий і Всемогутній, а тепер з трясучою щелепою, жалюгідна, бліда тінь людини боляче ворушила непідвладними їй губами, силкуючись видавити з себе, бодай, єдине слово. Безсилий впоратися з навалою суперечливих почуттів та емоцій, Марлон судомно жбурнув рятувальну капсулу до рота і з хрустом розчавив її зубами. Ноги підкосилися, і Марлон повільно осів на м’який килим. Мимоволі розплющивши очі, Марлон побачив, як усміхнена постать смерті в чорному балахоні і з косою в руках схилилася над ним і зрозумів тоді, що навіть померти він не може з власної волі. Смерть, не поспішаючи, трансформувалась в постать вже звичної втомленої людини з таким незрозумілим виразом в очах. Раптово небувала втома змусила Марлона заплющити очі і тоді, примушена чужою волею, власна пам’ять повільно, кадр за кадром, як у кіно, почала прокручувати в зворотному порядку всі події його життя, але тільки як би дивлячись зі сторони. Марлон намагався не бачити те, що було йому тепер неприємним, але не міг нічого з собою вдіяти. Хотілося несамовито опиратися цій дикій тортурі, але безсилля викликало лише сльози розпачу. Пам’ять відтворювала події минулого, про які він давно намагався забути. Інтуїція підказувала, що повинно щось відбутися, заради чого все це затівалося.

 І тут Марлон побачив, як нічим не помітна людина повернула до нього своє обличчя і здивований Марлон одразу впізнав ці очі. Людина демонстративно дістала з кишені брюк пакетик з презервативом, підійшла до його батька і непомітно поклала пакетик в його кишеню. Тепер ця людина знову, але вже наживо стояла перед ним. Слова цієї людини тихо, але виразно знаходили свій сенс в голові, ще нещодавно, Марлона Гарбо Першого та, поки що, Грегорі Натанієля Герберта Хадсона. “Відтепер тебе насправді немає – ти не народився. Зробити це, як ти сам бачив, було відносно нескладно. Складніше буде змінити світ, але і це робилося неодноразово. Не народившись, ти тепер і не вмреш, а душа твоя буде довіку знаходитися серед людей, перебуваючи в повному забутті, не в силах не те, щоби змінити що – не будь, але й хоч якось заявити про себе”.

 І невдовзі Марлон знову побачив цей світ, в якому йому тепер не було місця. Все, що він бачив, було йому раніше до болю знайомим. Пам’ять водила його по звичним і таким знайомим по колишнім спогадам місцям, де тепер його тепер ніхто і ніколи не бачив і не знав. Його Марлона Гарбо Першого, Великого та Всемогутнього ніколи не було в цьому світі, як і не було Грегорі Натанієля Герберта Хадсона...

 Втомлений і засмучений творець всього сущого відвернувся, щоби не дивитися у той бік, де повільно зникало фізичне тіло людської істоти.