Анастасія ВОРОНЧИХІНА: «Сидячи на даху, не вірити у небо неможливо…»

  

Автор про себе. Молода поетеса, інколи - есеїстка. Керівник (спільно з Тетяною Москалюк) літературного об'єднання Duo Barrusi. Пишу двома мовами: українською та російською. Неодноразово публікувалась, беру участь у різних літературних конкурсах (останній – «молоде вино», вийшла у фінал). Люблю свою країну :)

 

 

* * *

відчуваю, що десь, за нами,

лід до льоду, й зірками небо.

ти, мов сонце, моя потреба.

і до тебе іду лісами.

 

розумію, що будеш жити

і асфальт не врятує кроки

проминуть, як раніше, роки

і почнуть небеса сніжити.

 

я прийду, і візьму в долоні

океани чужого горя

я пробачу, бо ж я на волі

пригорну й відпущу з полону.

 

і колись, наче вдячний сокіл,

прилетить, завітає вітер.

а пізніше піде по світу.

даруватиме людям спокій.

 

 

 

 

* * *

Відьмуєш. Сонце ночами ховаєш у темряві.

Шукаєш поради. Не хочеш нікого слухати.

Тікаєш від правди, хоча сам давно наздогнав її.

Світає. Пізно на згаслу свічку дмухати.

 

Світ тане. У ранку є своя чарівна дума:

Стрічати цей день, ідучи разом зі світлом.

Ідучи тихенько, не створюючи людського шуму.

І тоді ти не будеш людиною. Будеш Світлим.

 

Сидячи на даху не вірити у небо неможливо.

І палити чужі фрази навесні – не актуально.

Хоча моді вже не  слідують, це стало неважливим…

Та виділятись серед інших лиш виглядом – банально.

Маленькій кицьці страшно сидіти в замкнутій кімнаті,

Де її лишили, щоб вона ловила мишок.

Люди не просто жорстокі. Вони ще й завзято

Перетворюють на подібних собі навіть собак і кішок.

Вмикаєш музику і радієш з сьогоднішнього ранку.

Так, чарівність флейти та ніжність арфи варті зайвих слів.

Та все одно ти спускаєшся донизу. Варити каву.

Щоб знов поцілувати її і розтанути у фарбі почуттів.

Кохаєш. Сонце тримаєш у полоні темряви своїх долонь.

Знайшов, що хотів. Забудовуєш цеглою скло з двох сторін

(щоб не  розбилось).

Це скло – ваше кохання – міцніше будь-якого каміння і дубових крон.

Просто вір у те, що ця щирість тобі не наснилась.

 

 

 

 

* * *

Ідіть у дощ, з душі змивайте фарби.

У ваших мріях тільки тінь і фальш.

Ви все життя чекали на реванш

Цієї гри, не схожої на нарди.

 

В тіні думок ви всі, мов римарі,

Шукали сонця, де його не бýло.

І вітер грав на лірі. Так він думав.

Мелодії перегравав старі.

 

Тікали в небо і не долітали.

Ікаруси, усі, як він один.

Ви нищили чарівний, дивний млин,

Бо вірили – то ворог. Бог із вами.

 

Життя дарує мрії. Хтось бере,

А хтось лишає в сутінках вечірніх.

Але думки лишаються невірні

Своїм серцям. Та все це промине.

 

 

 

 

* * *

все навколо невиправдано.

навіть ти. навіть я. навіть небо.

і зірки, що на ньому здаються такими тусклими,

насправді палають вогнем незгасимим у космосі.

що за рими. ганьба. та чи треба цим душам рими?

їм і ритм десь до дупи. хіба обпече вже деталями.

що за фрази. так боляче бачити все навколишнє.

що за думка. вітаю світанок і сонечко вранішнє.

 

відчеканюю кожну деталь обладунків віршованих.

відмиваю, мов золото, навіть найменше слово.

я шукаю лише розуміння, ніяк не схованку.

та біда: не знаходжу нічого, крім слів і втоми.

 

відпустити себе найскладніше. а вірш – народиться,

і його не триматимеш в думці, як таємницю.

відпустити слова – це полегшення, щастя, оплески.

 навіть там, де в тобі тільки сльози. і біль насниться.

 

все навколо не має пояснення, окрім як «всесвіт».

та богам не начхати. ще б люди богами стали.

не шукай, милий, слави. забудеш про щирість, чесність.

відпускай все, що є, у безмежно-прекрасне «далі».

 

що за рими. ганьба. скільки ж можна сидіти й писати?

вірш – це те, що у хвилі емоцій, мов крик, народиться.

та біда: я не хочу, не буду,

не зможу!

 тією стати,

що напише лиш так, як вам всім, очевидно, хочеться.

 

 

 

 

 

 навесні

 

Квітне душа у обіймах проміння,

Серце співає вночі солов'їно.

Навіть якщо хтось ударить у спину -

Знай, це не варте твого розуміння.

 

Очі засяють: весна вже настала!

Вулиці міста все менш надихають.

Гарно вночі, коли щастя шукають

Ті, хто давно вже упали й не встали.

 

Думка втече й не повернеться знову.

Літо спішить, та весна лиш в білизні.

Сукні й взуття ще готуються різні...

В вигляді сонця достатньо улову.

 

Всесвіт прекрасний: весною і літом,

Взимку і в осінь, що ллється дощами.

Відчувай все це, й давай разом з нами

Гріти цей світ, ще мов льодом покритий.

 

 

 

 

 

* * *

Ненаписані фрази

Заглушені гуркотом потягу.

Я іду, раз по разу

Шукаючи частки погляду.

І з чужими поразками

Я залишаюсь без одягу.

Я пишу на стіні:

Ти не житимеш без мого догляду.

 

Я на верхній полиці лежу,

Мов стара і запилена.

Наче Сфінкс стережу

Таємниці. Ніким ще не спинена.

І не знаю межу,

Де з тобою зіткнуся спиною.

Запитаю одне:

Чим я зліплена, як не глиною?

 

Відпускаєш себе,

А вона не відпустить. В розпачі.

У вікні вже мете,

Там зима у самому розпалі.

Ти запариш мате,

І відчуєш, як гірко осені.

Відпускаєш її

І ідеш собі в гори вдосвіта.

 

Грає джаз.

І наповнює музика нас по вінця.

В тебе серце й душа.

Що ж із цього твоя столиця?

 

 

 

 

 

* * *

Починаємо наше шоу.

Воно без назви.

Ми цілуємо вітри

В осіннє листя.

І, можливо, в небесах

Все, наче казка…

Ти – реальність,

І земля до тебе близько.

Відчуваєш кольори

Сумного неба,

Бо щоденники твої –

Осіння кара.

А колись думки чужі,

Твою потребу,

Ми ловили в наших снах,

Немов примари.

Під свої могильні мрії

Ллємо отруту.

Залишаючись в дощах

Рвемось в повітря.

І, шукаючи себе,

Вчимося бути.

Вчимося жити

Без дощу, попутно

Вітру.

 

 

 

 

 

Я був…

 

В минулому я, мабуть, був поетом.

Шукав в словах спасіння і життя.

Тепер я бачу: все своє сміття

Я римував і створював куплети.  

 

Я був поет, який писав пісні.

Мав приспів, що повторювався двічі.

Боявся подивитися у вічі

Своїм сльозам, що тануть навесні.  

 

Вітав сніги і жив словами суму.

І в небо не дивився, лиш в асфальт.

Я Одіна навіки вірний скальд,

Але давно це прожите минуле.  

 

О, так, я ще поет. Лишусь поетом.

І вірші я писатиму життя.

Але у них не буде вже сміття.

Лиш світло й тінь. Римовані куплети.

 

 

 

 

 

* * *

Коронації не відбудеться.

 

Твій сон мені наснився.

Ліс і вітер. Він шарудів

Травою

-і гукав мене за-

Собою.

В дивне місце мене привів.

Там дощ коханням лився,

Там мрії всі наші збудуться.

 

Коронації НЕ відбудеться.

 

Твоя думка у мене в думці.

І ліси, і вітри – лиш пісня

Волі

-що б’є бажання аж до-

Болю.

І осиплеться з неба листя,

І лишиться, мов кулька в лунці.

Доки пил небес не остудиться.

 

Коронації не відбудеться.

10.

Мені холодно

спати під цим

покривалом.

Я тримаю живіт

у порожніх

руках.

Я дивилася воду,

та цього

замало.

Я лечу в океан,

наче

птах.

 

Відчуваю, що біль

десь в районі

аптеки.

Розумію: ти підеш,

покинеш мій сад.

Та чомусь забуваю

про біль...

...і про тебе.

Не дозволю життю

йти

назад!

 

Ти літаєш у снах,

я літаю

у небі,

а НА небі лиш Бог -

так казали

вони.

Відчайдушність тікає

розпеченим

степом.

Відчайдушність помре,

щоб

жили.

 

Наша доля - мужик!

посміхнеться у вуса

і сигарою мовчки

пропалить

папір.

Наша ціль вільно йде,

зовсім гола

і боса:

вона проповідує

мир.

 

 

 

 

* * *

відколота частка неба.

уривок з поеми.

нічого мені не треба,

лиш хвильку сцени.

зіграти б себе, та справжню.

таку, як маю!

залишитись би назавжди,

та знов тікаю.

відчути б солоне море,

високі зорі.

та треба спішити в гори,

долати долю.

торкатись би небокраю

душею вільною…

я скована всім, та маю

здаватись сильною!

відколота частка неба,

шматочок болю.

нічого мені не треба.

лиш йти з тобою.

 

 

 

 

* * *

Ти кохав ту сусідську дівчину

Все життя, від очей – до сьогодні.

А тепер ти зостався вбивцею,

Мертве серце в руках холодних.

 

Ти сказав собі: «Досить з мене.

Я страждав, та кінець стражданням.

Я зрікаюсь всього! О, небо!

Я зрікаюсь свого кохання!»

 

Ти здійняв до гори долоні,

Закричав і заплющив очі.

Відпустив себе сам з полону,

І забув про безсонні ночі.

 

Але ти не збагнув єдиного:

Не кохав ти сусідську дівчину.

Лиш вклонявся їй, наче ідолу,

Невідомому та незвичному. 

 

 

 

 

Мрія

 

Двадцять хвилин – це вічність.

Час – незнищенні ґрати.

Мрія – то наче свічка,

Що заважає спати.

 

Радість сміється. Дехто ж

Плаче і в червні, й в січні.

Мрія – то ніби свічка.

Вбити її так легко!

 

 

 

 

 

дитячі мрії

 

стрибаю з квітки на квітку,

згадую сни дитячі

знаєте, я їм вдячна.  

їжте цукерки, дітки.

з тисячі мрій веселка,

нитками віри зшита,

так було добре жити,

наче ввесь час - це сценки

наче немає суму,

жити і не боятись,

в будь-яку мить зірватись

з місця, змінити думку…

бути дитям – свобода,

віра – це значить щастя,

і заховатись наспіх –

зовсім не прояв моди.

жити – не значить бути,

поряд – не значить разом.

аніж гламурні стрази,

краще кросівки взути.

в гори – це ніби вгору,

успіх – немов відлуння

і коли просто сумно,

згадуй веселку-море.

 

 

 

срібні цілунки

 

сріблясті ніжні цілунки

вкриватимуть землю пухом

і будуть обіймати все навколо:

і вулиці, і будинки, і навіть далеке поле.

розлетяться, мов ті дурні мухи,

мов зайва шалена думка.

 

і музика срібла снігу

розіллється в танець психів.

позаду будуть їх руки,

а спереду тільки рухи.

зима заморозить лихо;

задіє найвищу лігу.

 

а ніжні цілунки срібні

вкриватимуть землю снігом.