Смак перемоги

Сергій Пантюк. Смак Бога: Поезії. – К.: Вид-во Романенка «Маузер», 2009. – 80 с.

Кров’ю, корою чи карою,

Сотнею, клином, отарою

Сунути, м’яти, цигикати

І кликати, кликати, кликати!

Сергій Пантюк. «Очі твої, оракуле...»

За першого погляду на цю, ошатно й зі смаком видану книжку, викликає деякий опір уже її назва – «Смак Бога», так само – і назва першого розділу. Втім, гортаючи книгу уважніше, розумієш, що і назва «Смак Бога», і назва розділу, що відкриває збірку, – «Ерекція меча» – все це насправді в поета є орґанічним, усе тут направду на своєму місці. Поготів, якщо знаєш творчий розвій сього поета, його попередні збірки тощо. Скажімо, Бог Сергія Пантюка – це Бог (власне, Творець, Оборонець і Провідник) ще дохристиянського світу («Мене завжди кумарили хрести. / На зрізі зір, де Бога й не згадали...»), який видобувається з гарячих і пристрасних глибин пам’яти, власне, – з самої крови, хоч би як патетично це не звучало. Ероґований стан меча – це просто готовність його до бою, це щире бажання битви; це як циганський ніж, який, якщо витягли із кишені, то вже має напитися крови. Втім, із цим є одвічні проблеми в суто національному українському просторі, або й не лише національному:

І вранішня ерекція меча

Короткочасна та недітородна...

Земля господня? Дідька там господня!

Вона голодна, аки саранча.

Та й дошка, що свого забула теслю,

Окрасою не стане для труни,

І вихрестяться друзі сатани,

Коли їх кров’ю чорною закреслю!

Підозрюю, що меч при стіні, чи, поготів, опущений вістрям долу – має радикально іншу семантику, що чужа нашому поетові, бо означає бажання вийти із бою, себто – лишитись живим або принаймні неушкодженим, і далі поволі тягнути знуджену нитку буднів свинопаса. До Пантюка щось подібне прикласти не можна. Саме тому його меч ероґований. Думаю, у більшости інших поетів нашої сучої сучасности подібний образ меча прозвучав би фальшиво й аж надто декоративно, бо це із призабутої, на жаль, традиції, як мінімум Ю.Дарагана й раннього Є.Маланюка. Варто згадати Олега Ольжича й Олену Телігу, ще декілька менш відомих імен. А із теперішніх до свідомости стукає хіба що поет Тарас Григорчук, але в нього на місці меча неодмінно опинився б шмайсер, – теж непогано, але це вже з іншої (хоч і не гіршої) опери.

Найсуттєвішим у випадку поета С.Пантюка мені представляється саме оця чудодійна здатність приєднуватися до прадавніх цілющих джерел вітчизняної героїки, давнього українського мілітаризму, на брак якого в українській ліриці цілком слушно вказував уже згадуваний тут Маланюк. Нам і сьогодні відчутно бракує в сучасному дискурсі національно зорієнтованого мілітаризму. І це в ситуації, коли ворогів, загалом, навпаки – не бракує – як на півночі й сході, так і на заході й півдні. А ми попри такі невтішні ґеополітичні реалії залишаємось (не в останню чергу завдяки сантиментальній і добряче вихолощеній художній літературі) найбільш мирним народом у світі.

У цій збірці Пантюка, як можливо, у жодній із попередніх, є чимало інтимних і аж надто пронизливих особистісних віршів. Інтимних не в тому сенсі, про який ви встигли подумати, а в сенсі глибинної презентації біографічних фактів самого автора, які екстрапольовані в напрямку ліричного суб’єкта («Ніч передсудна», «Також заповіт», «Післякризове безсоння», «Відріж мене від Місяця. Нехай...», «Сонет для Війона», «Пам’ять. Пора світлин»). Втім, навіть у критично-серйозних ситуаціях поета не зраджує гумор, як от у вірші «Також заповіт». А вже енерґією героїки, спротиву й жаданням боротьби дихає ледве не кожен вірш поета, і навіть тоді, коли ходить про тимчасове взаємнення зі смертю, як у «Сонеті для Війона»:

Ви марите. Які до біса квіти?

Це постріли. І тут нема невдах,

Готових від розкаяння згоріти!

Кожна збірка С.Пантюка представляє читачеві витончені зразки інтимної лірики. Втім, і тут поет якимось чином поєднує надто особистісне зі згадуваними вже інтенціями чоловічої героїки. Цікаво, що у вірші «Жіночий роман», присвяченому дружині, звучить саме жіночий голос. Щось подібне, погодьмося, зустрічається у чоловічій поезії досить зрідка. Не втримаюсь і наведу увесь вірш, думаю, читачі не будуть нудьгувати:

Жіночий роман

                                       Тетянці

Сніг ламався як я. Авжеж.

Принци є у кіно і сняться.

Я не знала, що ти прийдеш.

Ти не знав, що мені 16.

Так здалося – простий, близький,

Чорній хмарі такий до пари.

Я сказала: «В селі батьки.

Є вино у домашнім барі...»

Я ковтала твій піт і лють.

Ти мій перший і ти ж – останній,

Бо тебе все одно уб’ють!

А я кров відперу у ванній...

Пантюк – визнаний майстер звукопису в сучасній українській ліриці. Звукопис його неймовірно енерґетичний, й витворює особливу динаміку вірша. Ґрадація також належить до фірмових прийомів С.Пантюка. Ця фіґура прикметна тим, що вимагає від автора реальних енерґетичних витрат, утім, для поета це не проблема; саме звідси – така орґанічність ґрадації у його виконанні. Наведу лише чотири рядки на підтвердження даної тези:

Кров’ю, корою чи карою,

Сотнею, клином, отарою

Сунути, м’яти, цигикати

І кликати, кликати, кликати!

Сергій Пантюк володіє таємним знанням про шалений екстатичний вірш. Цьому не можна навчити у Могилянці за десять семестрів – таким треба вродитися. Віршів таких і поетів таких у нашій поезії відчутно сьогодні бракує. Але добре, що є їх, принаймні, трохи, й живуть вони не у гнітючих нудних закапелках ЖЖ, а в реальному часі та у просторі національної духом і формою літератури.

Олег Соловей,, м. Донецьк,

«Літературна Україна», №20 (5308) за 28 травня 2009 р.