Олексій ЧУПА. Нерви, алкоголь, кориця…

Автор про себе. Народився 1986 р. у м. Макіївці Донецької області. Невиправний романтик, поціновувач жінок і алкоголю. Добра і чиста душа.

 

  

 

 

***

зітри із долонь чужі поцілунки присип свої рани піском

наш час утікає крізь міцно заплетені пальці в порожні пляшки

довгі розмови короткі сни азбука морзе для зв'язаних дивним зв'язком

мені так мало було твоєї іронії і досі не вистачає твоєї руки

 

починаючи згадувати про нескінченні осінні депресії

про черги пропущені виклики підлітків на карнізах

я неодмінно згадую твій запах просто з інерції

саме так згадують про теплий асфальт виходячи з лісу

 

чуєш мила покресли на мапах незаймані мною дороги

я мушу пройти стільки зайвого шоби дійти тобі під прямо під двері

ти бачила скільки людей кидають прим'яті квіти тобі під ноги?

порахуй скільки з них чекають твоїх істерик

 

хтось каже - якщо доживати життя - неодмінно високо в горах

а я тобі пишу щовечора: жити - значить просто казати

про всі ці дощі про книжки про невикористаний нами порох

і про війни які я хотів би для нас розв’язати

 

 

 

 

 

 

 

(new)angie

 

Анцю, чуєш, Анцю -

не злись

як би ти собі не увляла світ,

 

все одно щоранку

ми  ідемо в атаку на шанці,

маючи дуже примарні шанси

перевернути землю. крапка.

пишуть, шо заліковують рани прожиті дні,

але неодмінно замовчують те,

шо з проминанням часу росте

кількість в твоїй голові брудних тарганів

 

Анцю, чуєш, Анцю -

не злись

час приніс нам багато

 

кожен має собі хоч сяку-таку стінку,

за якою можна ховатися від сторонніх,

нас сто процентів би визнали хроніками,

коли був би діагноз: нестача уваги,  розуму й ліків.

по кишенях наших осінніх курток забуто

безліч дрібниць - номери, сигарети, плацкартні квитки,

саме тому у напружених хвилях чекання раптові дзвінки -

це те, чого дико боїшся, і що не дозволить заснути.

 

Анцю, чуєш, Анцю -

не злись

наша головна перевага у тому

 

що легко і вільно, хто б що не кидав у спину,

нам -  молодим, соковитим, принадним,

мотатися по чужих двокімнатних

кохати не тих, просинатись не з тими,

і все одно знати людей, які неодмінно зігріють

після нудних,  статистичних дебілів.

чуєш, Анцю, запам'ятай:

щасливі не носять з собою мобільних -

щасливі мовчать, і тому одне одного розуміють.

 

 

 

 

 

поетрі

 

я також писав вірші

скаже таваріщ сержант підпалюючи сигарету

власне хто їх тільки не писав

навіть наш начальнік писав напевно

я не знаю точно але підозрюю шо писав

і починаючи говорити із ним про продажних поетів шістдесятих

(блять з ким би ще поговорив про шістдесятників)

чіпляєшся за власні слова зрозумівши

шо ти ніколи продажним не станеш

тебе ніхто не купить

навіть якщо ти викладеш на стіл міліцейського відділку

якогось випадкового міста

теплі яблука фляги з коньяком  покреслені папірці презервативи

витрусиш з улюбленої збірки посохлі кленові листки

квитки на нічні трамваї

якшо зітреш зі сторінок номери телефонів і якісь позначки

навіть якшо вивалиш йому просто обличчя розповіді

про кожне із власних життів

від запою до запою від потягу до потягу

від коханки до коханки

про сигаретний дим який протяги ганяють

з кімнати в кімнату з приходом весни

навіть коли залишишся голий і такий само як тисячі інших

тебе все одно не куплять

бо цих поетів о цих божевільних поетів вираховують по очах

шо створені щоби бачити дощ і дороги

бачити як прокидається місто

бачити як насувається небо з-за дахів багатоповерхівок

о цих божевільних поетів вираховують по руках

по руках створених пестити чужі зап'ястя готувати каву

і перераховувати гроші яких чомусь завжди не вистачає

братішка ви ніколи не станете продажними

вас просто ніхто не купить

доводить тобі таваріщ сержант

зриваючись в крик і зриваючись в танець

під завивання сирен за вікном

читаючи напам'ять маяковського драча і євтушенка

добиваючи тебе такими сумішами

про існування яких на дні  ментівського серця ти й подумати не міг

блять братішка ніхто вас не купить хіба що на органи

доречі ось візитка буде важко заходь

допоможу продати почку тільки не серце не серце

по твоїх очах відразу видно

це серце ні в кому не приживеться

 

 

 

 

 

about a girl

 

трохи підвищена температура

ніжність у ліжку

читання віршів зі сцени

півпачки на ніч

гіркі алкогольні мікстури

і язиком потягнутися

до прохолодної вени

і знаєш

я скажу

мені зовсім не страшно

про тебе можна писати так довго

про те як ти куриш

можна знімати короткометражки

на те як ти п*єш можна лише дивитись

хитаючи головою

але я так хотів би з*їхати з розуму

і шепотіти тобі в напівсонні вуста

кохана

кохана

давай

перебільшимо дозу

давай нас накриє

і наші міста

через кілька хвилин зійдуться впритул

обличчя в обличчя на повній швидкості

вибухом відсвяткуємо ранок

ніхто не заснув

та власне й не мав можливості

 

ми заснемо приховані посеред стін

від чужих очей і снів

риби глядітимуть в небо з річок

і ковтатимуть дим

життя буде литись повз нас

блюзом теплих дощів

і нарешті почнуть снитися сни:

 

снайпер тримає нас під прицілом

дивно щасливих і дивом вцілілих

після такої зими

 

 

 

 

 

 

це місто

 

це місто

вночі

пахне кавою

кавою

кавою

(паленим листям)

і трохи тобою

коли розрізаючи небо на нотний папір

ти дописуєш перші свої партитури

в яких

це місто

лежить горілиць

і насвистує дорз

вибравши місце де чисто

і сонячно

підклавши долоні під голову

засинає і бачить тебе

ту шо спить

і бачить

як місто

танцює

у часі і просторі

зірвавшись із місця

зірвавшись у прірву

як млосно

летіти униз не тримаючись зовсім

за жодну із рук шо тобі навздогін

згори опускаються  боже як млосно

летіти і бачити як

від легкості легко ламаються лінії

твого життя

на вологій долоні

як млосно

це місто

вночі ніколи не спить

і пахне тобою

трохи

тобою

 

 

 

 

 

 

gettin' (c)older

 

коли він питав її про вік то знав шо без брехні не обійдеться

і тепер старанно увертаючись від тарілок намагався пояснити

їй своє кохання якого і сам не розумів до кінця

 

«скільки б ти не намагалась ранити мене

я все одно не дам себе в образу

бачиш ти цілиш в мене своїми тарілками неначе кулями

а мені вистачає любові чекати на тишу

злість не безкінечна

якшо її відкинути вбік як наплічник після занять

то зима видається набагато коротшою

зима не безкінечна

втім як і любов

ця любов

в першу чергу нагадує мені біг на коротку відстань

хтось обов'язково програє

статисти викреслюють із блокнотів їхні імена

так дивно

ніхто ще не встиг втомитись

а шанс втрачено

до наступного забігу»

 

скільки б вона не намагалась ранити його

він все одно не дасть себе в образу

тарілки скінчаться

і насунеться тиша серед якої

буде чути їхні розмови

 

«все гаразд кохана

все буде добре

так само добре

тільки я дзвонитиму частіше

щоб не помітити якщо раптом

і твій голос почне мінятись

 

але навіть коли ти почнеш старіти

все буде так само добре

лиш я дзвонитиму частіше

щоби старіти разом з тобою»

 

 

 

 

 

 

дівчинка

 

а дівчинка справді так не хотіла -

заплутати у клубочок коханців, коханих

ховати руку в кишеню шоб не тремтіла

просиджувати вихідні на майданах

 

читати книжки роздивлятися фотки

а ввечері завітавши в чиїсь непривітні стіни

зловити у сутінках дивний погляд

і нетерпляче розсунути теплі коліна

 

дівчинка справді хотіла по-іншому

маленьке дівчисько боїться сміху

особливо коли сміються в обличчя

а ранок завжди починається тихо-тихо:

 

вона гріє в долоні хворих диких птахів

тому що більше ніхто не вірить її рукам

у шістнадцять так важко нажити собі ворогів

у сімнадцять так легко втомитись від драм

 

настануть часи де для неї всі зайняті

більше немає про шо говорити

їй залишиться вийти з чиєїсь пам*яті

так як на кухню виходять курити

 

 

 

 

 

 

 

 

***

в моїй голові оселився хтось і він не мовчить

викладає з фруктових цукерок спокійні вірші

йому так неспокійно під ранок або уночі

він говорить про це дуже швидко і стисло

 

з наближенням перших стабільних плюсів

коли діти годують з руки безпритульних псів

однолітки більше не вірять нічому окрім голосів

в яких ще нібито є трішки змісту

 

міняючи гроші на жовті плацкартні квитки

ховаючи усмішки в теплі картаті хустки

ти чекаєш коли повернуться всі літаки

і поволі оновлюєш списки

 

на двох ти забив а третя втоптала в багно

саме час заткнутись і лягти десь на дно

якби не дилема вийти гуляти чи вийти в вікно

вдавившись мов слиною - злістю

 

міняються ціни на хліб і місцевих повій

чекаєш на армагеддон чи хоча б буревій

і слухаєш як перегукуються вартові

по периметру міста

 

 

 

 

 

 

 

J.J.

 

якшо чесно то в мене нічого нема ні грошей ні часу нічого крім хворого серця я сам дивуюсь як я ношу його в собі

давно треба було викинути його десь на смітник

чи непомітно покласти комусь до кишені

шоб там воно і вросло шоб прижилось і гріло якшо зуміє

шоб там перечекало цю зиму і ці хрінові часи

 

хрінові часи це коли на алкоголь витрачаєш більше аніж на презервативи хрінові часи це коли твоєї мови не чують а тобі на це не насрати хрінові часи це коли птахи довго вагаються

перед тим як вернутись з південних країн

де на ринках торгують вином і фруктами

і чекають повернення своїх кораблів із рейсів

 

коли нарешті стає тепліше

єдине про шо можна говорити – це про повернення

повертаються надії і здорові сни

повертаються близькі із депресій і запоїв

 

а я

роздивляючись зранку лице того хто поруч

напевно маю на увазі те саме

про шо думаєш ти викидаючи свої думки на папір:

життя настільки прекрасне шо не варто задавати багато питань

а просто жити шукаючи між знайомих облич

когось загубленого вчора вранці загубленого десь в березневих полях

в провулках міста твоєї памяті десь в куточках памяті твого міста

 

часом здається шо міста памятають усе

чуєш вони справді памятають як ми кохали

коли ти помреш тебе не забудуть лише тому

що вони зберігають тепло наших тіл в парках і на скамійках

в бігбордах та вицвілих афішах

 

я часто лізу в наплічник дістаю пачки фоток і довго їх перебираю

я не знаю навіщо я ношу з собою всі ці картинки

констатація щастя і пересування в просторі...

але насправді нічого не міняється

навіть коли відїжджаєш за тисячі кілометрів:

любиш так само сильно і так само сильно п*єш

 

або просто не п*єш так сильно малюючи захід сонця

для когось сидячи на даху недобудованої багатоповерхівки.

 

 

 

 

 

 

побутовий анархізм

 

приблизно в той час коли зима замахавшись висіти над нами

падає згори і розбивається навпіл мов стигле яблуко

саме в той час починають снитися сни

про сорокарічних юристів колишніх активістів студентських мітингів

соціально адаптованих середньостатистичних громадян своєї країни

соціальна адаптація - як солодко і млосно

тебе зажували і визнали своїм

тобі дали роботу і за тебе проставили всі позначки в анкетах

соціальна адаптація це коли тебе трахають а ти посміхаєшся в камеру інакше адаптуватись неможливо

особливо з твоїм вродженим мазохізмом

 

коли на вулиці виповзають молоді алкоголіки і ворожки

ще тільки інтуїтивно зачувши перші хвилі весняного повітря з боку південних міст

сорокарічні юристи бачать вночі

доведених до ручки березнем і відсутністю грошей юнаків

шо голосно співаючи йдуть стінка на стінку з продажною міліцією

захлинаючись холодними струменями водометів

блокують входи продажних телерадіокомпаній

вішають на чорних голих деревах продажних політиків

в їхніх очах стільки весни шо вітрини магазинів самі розбиваються заохочуючи хлопців розкинувши в сторони руки співати пісню від якої всім світло і легко ну а якже буде шо згадати коли тебе зламають

 

сорокарічні залякані юристи бачать уві сні своїх матерів

шо просять докладно розповісти їм як в домашніх умовах зробити коктейль Молотова

і прокинувшись в холодному поту розуміють

шо настрашніше в цьому світі - люблячі руки старих жінок

шо розводять бензин і ацетон п'ятдесят на п'ятдесят

у пляшках з-під пива

 

саме так

під ранок шось стискає їх серця

довго не відпускаючи вся ця соціальна адаптація означає тільки те шо ти на деякий час випав з життя

барикади потрібні молодим і старим

і в той час як перші вчаться життю

другі помалу забувають страх його втратити

а ті кому є шо втрачати працюють з дев'ятої до шостої

шоб забезпечити існування і першим і другим

зрідка поринаючи в сни хіба шо тоді як зима розпадається навпіл

як земля по якій ти ходиш

 

 

 

 

 

 

* * *

пустивши вистріл навмання і навздогін

прикрившись ще одною спробою мовчання

темноволоса і неясна панно

відсунь в куточок мою тінь

 

цілуєш скроню наче ти востаннє

застрягла тут між білих свіжих стін

добий цей день і на ходу з-за спини

всади в мене ножа шоб я проспав до ранку

 

за ніч карнізи розмальовують брудні сліди

а ти подібна до важкої березневої води

ти повертаєшся у скло з розгону і безжально

 

шоб встигнути перехопити мою смерть

зненацька зупиняєшся посеред спальні

й бачиш все окей я знову витік лиш на чверть