Люба ТКАЧ про Василя Кожелянка

Моє нове життя почалося з Василя Кожелянка, в 90-му чи 91 році.

Все почалося з літературного клубу, молодіжного, на Машзаводі.

Все почалося з того, що я закінчила свій ВУЗ.

Все почалося з того, що виросла моя мала, сестричка, і що вона вступила до університету, на філфак, український.

Все почалося з того, що я приїхала з Києва.

Все почалося.

Почалося з мрій про журналістику. В шкільні роки. Можливо спадкове, мама, тато. Напевно спадкове. І ще, активна політична зацікавленість в сім’ї батьків – і мама, і тато.

І от, Василь Кожелянко став моїм хрещеним батьком в журналістиці. І як, виявилося, не тільки моїм. Бо закінчилося все відкриттям факультету журналістики в Чернівецькому університеті.

А ще, Василь написав «Срібний павук». Тобто, Василь багато що написав доброго, але, для мене, «Срібний павук» – це шедевр. Легко, просто, якісно – це Чернівці, справжні. І літературні.

А ще, Василь умів дарувати книжки. Вмів пити каву і чай. Умів розповідати і наставляти. Вмів шанувати. Вмів любити. Просто Світ. А ще, він був ніжний, лагідний і чуйний, але з різочкою. Справжній другий, а може перший, в деякому розумінні, без образ рідному татові, при тому, що вони тезки, тато.

Коли Василь помер, я вулицю Сторожинецьку переходила тихо-тихо.

А ще, я на похорон Василя, вдягнула спідницю, як він, колись, і просив.

Спи спокійно, другий тату.

Я ще живу.

Чернівці, 17 серпня, 2009-09-09