Анатолій СУХИЙ: «Ми настільки давно граємо, що врешті-решт задовбали всіх і нас почали запрошувати на концерти і фестивалі...»

20-річний ювілей «Червоної Рути» відшумів у Чернівцях і, окрім звичайного «вихлопу» в ЗМІ., нічого більше не привніс у наше життя. Жодного яскравого виконавця фестиваль не «засвітив», а серед лавреатів та дипломантів – в основному і без того відомі виконавці. Це – не добре, і не погано, просто часи настали інші. Хоча… Куди ж поділися наші хвалені-перехвалені українські таланти?

Але 20 років тому було все по-іншому – ціла плеяда оригінальних виконавців, по суті, започаткували нову хвилю питомої української музики. Гурт «Рутенія» виглядав тоді скандально, неординарно, надзвичайно яскраво і фахово.  Сьогодні наша розмова з його багаторічним лідером, автором більшості композицій Анатолієм Сухим.

- Чим була  і є перша «Червона рута»  для тебе особисто і для розвитку української музики  загалом?

 - Пригадую той 1989 рік. Осінь. Весною я був відсторонений від захисту диплома (я навчався на фізичному факультеті КДУ), фактично виключений з останнього курсу і тому вештався студмістечком, що на Ломоносова, разом з паном (тепер вже) Олесем Ульяненком, грав свої пісеньки по студентських тусовках і намагався створити в гуртожитку №10 рок-групу. Випадково ми прочитали оголошення в газеті про „Червону Руту” і потрапили на відбірний конкурс, який проходив у якомусь БК на теперішній  вул. Дехтярівській. Оскільки у нас було три акустичні гітари і скрипка в якості музичного супроводу, то нас назвали дивним терміном «бард-гурт» і віднесли до категорії бардів. Так розпочалася для мене „Червона Рута”. Треба сказати, що ми таки поїхали на фестиваль у Чернівці, тобто нас журі сприйняло. Оскільки грошей на дорогу у колишніх студентів з вовчими білетами на руках  не було, а у Львові якраз в ті дні відбувалися масові маніфестації, то було вирішено їхати через Львів і там, граючи на площі свою  патріотичну програму, заробити трохи грошей на дорогу. Так і сталося. Люди накидали грошей на квитки і їжу невідомому, але патріотичному колективові.

Ну а в Чернівцях була справжня феєрія. По-перше, маси молодих людей у вишиванках,  які явно почувалися господарями свята, і полчища напружених ментів у синьо-сірих шеренгах. По-друге, юрби знайомих киян, львів’ян та студентів з інших міст. По-третє, маса музики класної, української, ніколи раніше не чутої. Було багато гуртів з різних регіонів України. Були групи з Білорусії. Було багато жартів, пригод. Коротше кажучи, це був момент якогось суспільного перетворення, трансформації. Справді, тут зібралися кращі молоді музиканти, поети з усієї України і створили цей потужний драйв, рок-н-рол на грані фолу. Враження на мене справили неймовірне і виконавці, і глядачі.

 Тож для мене це була, звичайно, хороша, чудова просто пригода. І залишився для мене якийсь імпульс вражень, переживань. Я ще більше ствердився у своїх намірах створити рок-групу і робити український рок-н-рол чи щось в цьому дусі.

Ну а для розвитку української музики загалом, я думаю, це був поштовх і мотивація для багатьох, тоді молодих, виконавців і якийсь сигнал, на кшталт: ви у правильному напрямку рухаєтеся („Правільной дорогой ідьотє, товаріщі”). Адже багато учасників першої „Червоної Рути” продовжують займатися успішно  музикою і сьогодні... 

- Якось ти  сказав, що відчуваєш себе частиною  загальної справи. А українська музика у твоєму розумінні – це також частина боротьби за високі ідеали чи все ж таки просто музика?

 - Ну, частиною загальної справи – це не точно, можливо, я сказав: частиною українського життя або українського потоку. Справа – це деяка конструкція, яка має ціль, це може бути бізнес-справа, чи революційна справа, чи культурна справа, але я себе відчуваю більше частиною  українського буття,  яке  не має ніяких цілей (чи має ціль дерево яке росте, або річка яка тече?), а просто існувало та існує  щосекунди у своїх різноманітних проявах, діях,  устремліннях і всьому такому іншому. Тобто іншими словами, я не людина соціальної організації.

Української музики потрібно  багато різної і на різні смаки. Головне,  я вважаю, щоб її було багато і різноманітної. Тобто, стосовно твого питання –  якась музика має бути боротьбою за високі ідеали, а якась простою і банальною, а якась і похабною, і все це має бути українською музикою в основному.

- Ким себе відчуваєш більше - бунтарем чи філософом?

– Ну бунтарем я себе не відчуваю, а пофілософствувати люблю. (Тому що старість.) А який зі старого вуйка бунтар?

- Якісний текст пісні – чи суттєво це для тебе? Чи має бард або лідер відомого гурту бути справжнім поетом, чи все ж краще замовляти тексти професіоналам?

 - Якісний текст, звісно, має колосальне значення, але, окрім того, без драйву вокаліста  та й власне якісної музичної конструкції пісня не буде повноцінною.  Ну а для мене пісня це передусім текст і ритм. Ну і не обов’язково  вокаліст має бути автором текстів. І бувають гурти, до речі, де лідер – це зовсім не вокаліст. Що таке замовляти тексти професіоналам? Можливо пісню замовляти професіоналам? Не знаю. У різних сферах  музичної індустрії ці питання вирішують по-різному, і  на  мій погляд тут нема якихось жорстких рамок.

- Твоя думка про фестивальний рух в Україні. Чи влаштовують тебе фести, які є? Якщо ні, запропонуй свою ідею.

 - За  кілька років ми побували на десятку чи й двох фестивалів. Ну поки що влаштовують передусім тим, що платять гонорари. Ну і потім можна спробувати якусь нову пісню на широкий загал, глянути, як звучить. І, крім того, на фестивалях усі вчаться: звукорежисери працювати зі звуком,  музиканти  працювати між собою, зі звуком, з глядачами. Глядачі теж вчаться. Культурно споживати музику - це теж треба вміти. Впродовж останніх років фестивальний український рух набирає обертів, і це колосальний зачин, і він ще дасть свої плоди у різних сферах українського життя.

- Чи грав би ти на вечірці своїх ідейних  супротивників за великі гроші?

 - Ти маєш на увазі наші  упівські пісні на підтримку Партії Регіонів на новому донецькому стадіоні за 100 тисяч доларів гонорару?

Чи на весіллі Петра Симоненка? За 5000  доларів гонорару (для комуніста дешевше бо він „ідєйний”), але програма наша?

Можливо. Ми чужих пісень не співаємо.

- Чи читаєш сучасну українську літературу? А світову? Яку книжку прочитав найближчим часом?

 - Не читаю майже нічого останні років 5. Майже, це означає, що я все таки читав прозу укрсучліту  в мистецькому часописі  „Україна молода” і мені сподобались якісь оповідання жіночі. Бо якісно. Прочитав усього „Гаррі Поттера” в українській редакції. Історичні розвідки про Гуляйполе, Махна. Відкрив для себе „Холодний Яр” Горліса-Горського. Прочитав нещодавно детективи Акуніна. Це останнє, що я читав.

- Приємно, що «Рутенія» зараз переживає новий творчий злет, новий виток популярності. Та й Едуард Драч – зірка першої «Рути», додав гуртові оригінальності. Чим займаєтеся зараз, і чого очікувати від вас шанувальникам у близькому майбутньому?

 - Ну , я б не назвав це якимось творчим злетом,  просто, можливо, ми настільки давно граємо, що врешті-решт задовбали всіх і нас стали інколи запрошувати на концерти і фестивалі за гонорар.

Зараз не займаємося нічим таким особливим, навіть репетицій мало, а от якщо знайдемо гроші, то запишемо ще один альбом, бо матеріал накопичився, і було б непогано випустити диск, а то й два.

 Спілкувався Сергій Фанатенко