Наталя ТКАЧИК. Вторгнення снігу

Автор про себе. Народилася в Станіславові. Переможниця конкурсу “Гранослов” (2004) та конкурсу ім. Б.-І.Антонича “Привітання життя” (2009). Брала участь у нараді творчої молоді (Коктебель, 2004), 18-му та 20-му Міжнародному з’їзді поетів (Ополє–Краків, 2007, 2009). Член літературної студії “Нобель”, авторка збірки “Скалка в сонці” (Київ, 2005). Все найважливіше – в текстах.

 

 

  

 

***

Вторгнення снігу. Ще може спасти

трохи моря під тихими віями, Яне,

воїне, що, подолавши мости

між собою й самотністю в сніг Фудзіями

лягаєш обличчям, як в перса жони,

пругкі і холодні. Сірим татамі

небо нависло. Занадто хистка

ця імперія розуму. Вчуй різницю

між Кобо й кобітою в теплих пісках,

між “бути крицею” й “плавити крицю”,

між сном й тим, якою в чефірних півснах

відІб’є у оці кентавра лошицю

світло нічне. Сонце чує вину

невідбулості і провину за сірі

протуберанці. Знов ідеш на війну,

як до себе додому, де всі зрозумілі,

але щось не так. Бо війна – за жону

без любові подвійного харакірі.

 

 

 

 

***

З незвички збліднути і птахоловам на подив,

без натяку на тахікардію, абсурдно злетіти

з затисненим глиняним свищиком в правій долоні,

в Твоїй портупеї, в весільній маминій сукні –

така екста́за на тлі провінційних комедій!

Бачу танцюючого Модільяні в клоаці Парижа,

бачу пісок впереміш із сіллю в суглобах ста́рців,

бачу Нью-Йорк під водою – мовчать радари –

червоних мурах на стеблах квітучих інжирів,

бачу, як палять дитячі іграшки юні монахині

під віковічним плющем на задвірках кляштору,

бачу похорон Чеслава Мілоша, бачу юрби

богемних і п'яних над озером Liebe habe.

Бачу багато чо́го – Тебе не бачу…

Лиш запах сандалу, лиш звуки всихання мосту

поміж двома мостами…

Важкими руками

затулюєш вуха,

вдивляючись в цятку на небі

такими скляними і дивними,

сіро-вологими:

          

не впізнає́ш, не впізнаєш

на тлі провінційних комедій

 

 

 

 

***

Ні янголів, ні ягнят

                          на вакхальних задвірках вокзалу.

І добре. Без внутрішніх трансів,

                            без свідків і п'яних істерик.

Все, на чому вельми залежало,

                              все, що сягало астралу,

тліє горою недопалків

                            й рештками риб кистеперих.

 

Добре самому, добре,

                          аж страх вибиває в тимпани,

аж змійкою вена на горлі

                                 повзе за муругий обрій.

Життя – у коротких проміжках

                                 між снами тибетського лами.

Ні янголів, ні ягнят.

                                    Добре самому, добре…

 

 

 

 

 

***

вже забрели по горло в цю осінь як в вицвілий Ніл

і мул його жовтий шорсткими як в псів язиками

лижем з пошерхлих долонь і сухими губами

ловимо кі́нці розірваних  внутрішніх кіл

 

вони розмикаються більше і більше у біль

в області серця

                              тишу колише знемога

на тарелі лежить як відрізане вухо Ван Гога

осиковий лист

брудно-жовтий щербатий таріль

 

ми їли колись з нього сир умокаючи в сіль

і фрукти найкращі

                                  тепер – лише залишки ту́ги

наші кола все більше і більше нагадують дуги

нам би губи змочити і глину на кінчиках вій

нам би в Ніл чи під мул аби понад осиковий біль

 

 

 

 

***

Одна із провінцій Едему на глобусі-писанці,

де каплиці і капища,

рушники і рушниці –

поруч.

І вся рівновага Всесвіту –

у тихому

“Слава Йсу”

 

 

 

***

сни напливають то хвилями то цунамі

в них все частіше рибалки вертаються з моря

з пустими сітями й сіллю в запалих легенях

тисне на борлаки Сухий чоловічий плач

ще зовсім недавно риби їм підставляли

срібло лискучих спин і вони захо́дили

аж на середину моря оголені й гарні

пірнати за перлами своїм вагітним подругам

 

де вони зараз? перли і подруги?

миляться найточніші астролябії,

навігація внутрішніх ритмів

 

інколи риби зраджують нашому морю

воліючи викинутись на берег сусідньої гавані

встелити собою паруюче узбережжя

пересохлими жабрами слати останні месиджі

призахідному світилу із риб’ячим запахом

 

хоча про який там запах

може ітися у сні…

 

 

 

 

 

***

З кожною чвертю віку передмістя усе пильніше

вдивляється в лінію моря, що ближчає невблаганно.

Ти втомлюєш, ніби свято, – зі всіх неіснуючих – найсвітліше, –

каже вона йому, відходячи від старанно

заштореного вікна, від лампи, від нього безсило

вглиб кімнати. На шафі сидять барокові

херувими і розмовляють: як часто і несправедливо

сліпнуть чоловіки в роді Борхесів, тобто Твоєї крові.

Не знаю як ще лікується втрата зору, крім знову

нечитання книг вавилонських, недивлення на, нев’язання на спицях…

З кожною чвертю віку усе химерніше в сплячку зимову

западають, не відцвітаючи, іриси в Твоїх зіницях.

І справа не стільки у праві непомічання часу,

що заковтує узбережжя ніби дитина пісочне печиво,

скільки у тому, що свято втомлює. Одягнувши кірасу,

наче прикрасу на тіло наге, вона суперечливо

мовчатиме до чоловіка

із роду Борхесів,

допоки лінія моря

не зіллється із порогом.

 

 

 

 

***

Сотнями гелікоптерів, охороняючи моє безсоння,

сідають залізні бабки на дуги надбрівні нерівні,

зирять в ями-очниці, шкребуться лапками в скроні,

сюрчать, що не вспіє лікар і не запіють півні,

й аорта не стане руслом Нілу, тим більше Амуру,

й Янковський стрітенську свічку не донесе у фільмі,

і ностальгія у тім’ї зів’є із прозорого мулу

минулого див незбулих – гнізда спогадів вільних.

 

Нервів вольфрамові дротики. Кашлю піщані звуки.

Не вір їм, любий. До ранку – ще кілька ковтків гербати,

хоч і з одного горняти, хоч і холонуть руки…

Пускається перший сніг. Тільки б його не проспати…

 

 

 

 

 

***

Дай мені руку –

ми знаємо пристрасть

тільки з картин Тінторетто.

Горлиці не прилітають більше

пити із вутлих зап’ясть –

русла впокорені звичкою й часом

й кровію барви сепії,

річка тече, куди вказує мапа,

а не куди вода…

 

Дай мені руку –

ми знаємо пристрасть

тільки з картин Тінторетто.

 

 

 

 

 

***

Кожне повернення моє

має в собі' щось від втечі

і долання не стільки простору,

скільки світопорядку. Так

річка вертає з моря

супроти власної течії

чинячи гирло витоком

читає себе навспак.

 

Кожне моє повернення –

втеча від себе тричі,

двічі ламання русла

і раз – корабля. Отак

до Тебе долаю відстань,

убивча, як Ніна Річі.

Під светром – нічого, крім серця,

завбільшки з жіночий кулак…