Павло РОМАНЮК. «...і вийшов чумак небо підпирати»

Про автора. Павло Романюк (Pavlo (Pablo, Paul) Romaniuk) – український письменник і науковець, що мешкає в Румунії.

Народився 2 вересня 1953 року в с. Вишня Рівна на Мараморощині в селянській сім’ї. Закінчив восьмирічку, українське відділення ліцею ім. Драгоша Воде в Сігеті та українське відділення Бухарестського університету (1979). Автор поетичних збірок «Замок перелітних птахів» (1976), «Непорочність мовчання» (1978), «Спектри» (1984), «Неспокій плинності» (1994), «Дзвони полудня» (1999), та «Елегії Заратустри» (2004).

Перу П.Романюка належать також романи «Неповернення» (1981), який отримав відзнаку Товариства ім. І.Франка в Чікаго (США), та „Сорочка Несуса” (1997).

Павло Романюк належить до Спілки письменників Румунії з 1990 р. та Спілки письменників України з 1994 р.

 

 

Сиджу з Заратустрою під балдахіном неба

 

й роздумую на суєтою світу

вторую стежку аріїв

у руках тримаючи піраміду Хеопса

його кроки відчуваю мушлею небозводу

паде весняний цвіт

прямо перед нами

розлогі неба

кружеляють довкола

й губляться

десь

у словах наших

сандалі людини

що крокувала ще звечора

до тайної вечері

повз і крізь

шатро того моменту –

розмовляємо –

нанизуємо рядки думок –

п’ємо з глечика вагань

сивої отрути Спінози

і пана Гайдеґера

спогадуємо чорного бога ночі

малу і велику атлантиду

і лілеї чорні

з архіпелагу посейдонії

 

 

лічимо зірки на небосхилі –

 

з-над очерету мислей:

все по сім – по сімдесят сім –

потім примружуємо очі

!агов !агов! кличуть чумаки при шатрі

принісши дрібок моря-солі

 

на наше царство

виходить невістка суєти

з-під балдахіну

запрошує гостей на молитву вечора

ми з Заратустрою

прядемо руно:

про місяць який ридає

про прадідів

яких орел пізнань карає

про лицаря ночі

що дівиць в горах ідей спасає

про падіння місяця

крізь горло землі –

аж в потойбіччя –

відкриваються цвинтарі там

на місці вівтарів яфета

його царство лемурів

з його предком йєтті

з-під стріхи мумії

з монастиря Поданте:

сувій і тінь богів висот

з орбіти видимого неба

і невидимого світла світу

темряви ненародження

а карання:

 

 

– «ой за двором в серці –

 

хмара –

явір крику – біль отара

й кінь червоний – гай зелений

місяць-красень заручений

коло нього колом коло

б’ється серцем самоголо

хоче тихо в місяць вскочить

коня гриву ізурочить

з крику явора сторочить

гімн пори листопадіння

коромислення

горіння

казку розтовкти з насіння»

 

за те що аж чотири щільні місяці

гуляли ночами по небі

чужеродні

без плоті –

найманці світла рожевої бурі

лисиці-атома-хитруна-

магми

закованої притяганням

океану думки

 

 

 

 

– «позволь місяць женитися

 

в іншу форму скотитися

позволь вбратися у шати

золотисті

й словом стати»

 

?чи він то викарбував на брилі

брами неба орнамент майбуття –

не знаю

подовження годин

на диску місяця

залишилось сторожити

мої плакучі клітини

і моє слово –

яйце серед пустині

 

 

 

 

 

– «не позволю женитися

 

не позволю крутитися

не позволю сонце брати

лиш позволю колом стати

коло брів золотолистих

зачарованих імлистих»

 

чи на губі

крижаного панциру

на на листях лісу в'язів й лип

або на крильцятах бджіл

чи лишень на крилах орлиних

що шугають морями повітря

– глибинами вод океанів мрій –

де живе Аватар престолу мислення

де відбувається одвічне вінчання духа

 

 

 

 

 

– «не послухалось кружіння

 

коло – з себе – у горіння

зазирнуло круговерто

ще й спташинилось одверто

підлетівши – впало в слово

сумно-сумно й пурпурово

зчервоніло своє тіло

!ой заплакало пребіло

сонце скрикнуло-зшуміло

у началі затремтіло:

– щоб ти небом не крутилось –

щоб ти в перстні не носилось –

щоб ти в персні не зносилось

!стань ти коло – горизонтом –

Твої очі – плач-курантом

!стань ще й ясною зорею –

круговертість – знак інею»

 

 

 

 

 

...місяць хотів вже сідати на мажу чумаків...

 

в хаті загорівся місяць...

дівчата заглибились в море казок

разом з чумаком –разом

з запахом солі

рипів віз попід стріхою

(то майже Заратустра там возиться –

гадав я) – як він знову блимнув піднебессям очей

і чекав моєї думки:

- я підвів свої очі до неба

проводжав його – навчав самого себе

і Заратустру –

творив

все та все інший світ

з іншими вогнищами

з іншими жертвами:

– думки – мислі – духу –

сонця в темряві –

ночі в світлі зачаття –

турами степів – оленів просторів бігу –

таїнами лісів непроникнених світлом –

лише мохами – оровицями –

малиновим цвітом літа –

серцями дерев зеленого начала

 

 

 

 

 

– «коли він роздмухав броди

 

слів усесвіту – всі роди –

як туман опустився сльозою

у задвір’я серця грою

білопінною-журною

сонце встало

з себе грало:

іди коло закрутися

в персні світу зажурися

горизонтом розкотися

!оком крику роздивися»

 

– в імлі освітленій

серпанковій

у вибалках

шелесту рокит

запалали вогні

 

 

 

 

 

 

...і загадав Заратустра

 

начала розмножити

в уяві нашій

накреслив зором ока

тайну предвічну

приніс на долоні листовій своїй

карбовані цифри з Ноєвого ковчегу

(я перестрашивсь – боявсь попасти

в його серцевину слова) – а він мислив голосно –

що аж місяць став розпливатись

на срібні тумани:

«Вотъ родословiє сыновъ Ноевыхъ:

Сима – Хама и Iафета. Послъ потопа родились у нихъ дъти.  Сыны Iафета: Гомерь, Магогь, Мадай, Iаванъ,Оувалъ, Мешехъ

и …»

 

 

...і вийшов чумак небо підпирати

 

капелюхом бархатної зорі

що котилась колом

попід горизонтом

понад туманами

співали форми правічні

на арфі елементів:

«ре піду

– я розкотилось

в зірок шати залюбилось –

миють мені голівоньку –

?миють мені голівоньку

В калинову постілоньку

коли схочу – серце вляжу

зорю ясную не вражу

?зорю ясную не вляжу:

!не піду я додомоньку...»                      

 

 

 

 

наприкінці слова –

 

синій рядок сну і віри –

довгі білі шати спогадів

про РУНвіру

про захід сонця

і протуберанці з трикутного серця:

що ти –

ти що мислиш мною

в час війти холоду

відходять вже й хмари

разом із твоєю тіню .

а я залишаюсь

відлунням

синявих батогів сну

 

 

 

 

 

розкажи мені:

 

що сталось після Каяли

битви з молитви

з-поза мурів війни?

поля пробігали повз мене

немов лисиці з нори серед безмежжя

стріли летіли

немов листя разом з осінню

шоломи розбризкались

літнім дощем

це був тільки перший день

 

 

 

 

біль  у формі кола:

 

може бути

біль у формі клепсидри – можлива

осінь болю

у формі листя:

можливе

 

проходження у формі трикутника – теж

тінь болю у формі молитви:

попросити у матерії:

і кола

і листя

і дуги

ш місяця

що так тихо

плете в очиці

мереживо дороги

 

 

                                                             

і фараон

 

і мойсей

і заратустра

і будда

зійшлись на тайну вечерю зірок

шати падали

падали падолистом

смикали за рукав сонце

а воно сміялось-реготало

що аж тіні інших небес кривились

витанцьовуючи гопака

 

                  

...і ходили ми з Заратустрою

(а він все мислив уголос

шукав свій родовід)

полями

й морями

мріяли

про людей холоду –

шляхетних –

прозрілих –

пронизаних

кометами знань –

обгорнутих льодовиками болю –

й ореолами новонароджень

в Гіпербореї ока

царського потоку

з вирію життя –

життєдайних

гімнів про  ружі

зацвілих на дні океану думки

і терни

у тілі тління

зоряного тіла

інших небес

коли місяць

стягував ремінь

заслізненої землі

і перечислював таблицю

народів

і ложе зірок

Великої Ведмедиці став накрапати

дощем осяяним

народивши Сина Зірки –

Заратустру