Петро КРАЛЮК. Вій (переспів)

Обережно! Політична реклама!

 

Я посеред кола. Воно мусить оберегти мене… Від світу, злих сил – яка різниця? Я пускаю сюди лише тих, кого хочу. Проте іноді дивуюся, чому саме вони.

Моя хата – з краю.

Бо такі ми є. Селянський народ! Нам досить, щоб був садок вишневий коло хати. І щоб над вишнями гули хрущі.

Кожному з нас треба свій хутір. І не треба держави. Бо коли виникає вона – у нас з’являється батько Махно.

Вперто окреслюю навколо себе коло – ніби це допоможе.

Вже заходить сонце і зловісно повзуть тіні. Й здається мені (а, може, й не здається), що не у храмі я – у вертепі. І зі стін дивляться не лики святих, а якісь химери. І не Богу моляться люди, а просто бавляться словами.

Панночка встає із домовини, бере келих з шампанським, піднімається на подіум і читає не свої вірші:

“На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил…”

“Леді і джентельмени! – мовить Панночка. – Я – ваша остання ілюзія”.

“Браво!” – кричать вертепники.

“І хоча я мертва – ви мене не поховаєте (оплески). І не тому, що на вашому цвинтарі немає вільної землі. Ви ж бо навчилися нищити старі могили і на їхніх місцях класти нові гробівці (знову оплески, перемішані вигуками). Останню ілюзію поховати неможливо. Це лише Хома Брут вирішив мене відспівати. Наївний. Він вірить в оновлення, читаючи Святу Книгу. І не читає апокрифів, де сказано: ті, хто успадковує мертве, мертві самі”.

“Геніально!” – репетує вертеп.

До Панночки підходить Кавалер. Галантно цілує їй ручку. А вона махає нею мені: “Хома, ми ще зустрінемося”. Та й зникає.

Радісне дійство продовжується.

“Чого ви тішитесь? – питаю. – Адже зараз – криза”.

“Ну, і що? Зате ми незалежні”.

“А тепер все пройшло, все минуло…” – патріотично лине спів дідів, що прийшли на це свято. Їхні внуки лише скептично посміхаються. Діди співають щось про яничара, який дрижав перед нашою силою.

Тепер же яничари, туми, потурнаки торгують турецьким крамом, а білявки-роксоланки злягаються з чорноокими бусурманами.

І далеко від Стамбулу, в українському селі (“Неначе писанка, село…”) стоїть турецький автобус.

“Звідки такий взявся?” – питаюся.

“Та до нашої Насті турок зачастив”.

І не треба гнати ясир до Кафи – він сам приб’ється до стамбульського берега. Стамбул – місто-мрія… Царгород. Більше тисячі років тому пливли сюди воювати й торгувати наші предки.

“Хтось питає, якого ми роду

І куди ми торуєм шляхи.

Ще на давніх вратах Царгороду

Пощербили свої ми мечі”.

І клали наші предки свої буйні голівоньки на боспорських берегах. Але пливли знову.

Звідси наш славний Володимир взяв для себе жону, а для підданих – християнство. Ми гризли огризки зі столу високої візантійської культури. А в наших душах загніздилася візантійщина. Як, певно, і в душах турків. Адже Айя-Софія та Софія Київська – посестри.

Тому якщо наша Настя злягається з їхнім Сулейманом та народжує Селіма – це ж так природньо. Ми з турками, як ті дитинчата, що ссуть цицьку в однієї мамки.

Та ні, не потрібен мені берег турецький. Хочу в справжню Європу! …Посмакувати присмаку європейськості. Прогулятися чистенькими вуличками, помилуватися чепурненькими хатинками, посидіти в затишній кав’ярні.

Якраз!

У Європі місце моє на товчку. Серед тисяч і тисяч моїх співвітчизників. Не на своїй землі вони шукають свій Царгород. Хоча… А чи маємо ми свою землю?

І сиджу я не в затишній європейській кав’ярні, а в дешевій базарній забігайлівці… під відкритим небом… під палючим сонцем… під холодним дощем.

Біля моєї ноги влягається собацюра. Гарний він, великий. Але – непородистий. Ще й з перебитою лапою.

“Не думай, – кліпає він своїми очицями, – ніби я зовсім пропащий. Бо вже звик виживати в ринкових умовах. Тут мене жаліють. То кістку, то шматок м’яса дадуть. І ти дай. Адже ми такі подібні”.

А й правда, подібні.

“Ніхто нас тут не розуміє”. Навпроти мене всідається діаспорний пан. “Треба їхати на батьківщину”.

“Треба”, – погоджуюся з ним.

І ми їдемо. Гарними дорогами. Освітленими вулицями. Переїзджаємо кордон. …І попадаємо в темряву. Наче в ковбаню.

“Я давно не був на батьківщині, – каже мій супутник. – Все тут якесь незвичне. Але ж таке рідне”.

“Отож, – підтримую розмову. – І дим вітчизни нам солодкий та приємний”.

“Тепер наша батьківщина вільна, – тішиться пан, – і мене тут нарешті зрозуміють”.

“Блаженні, хто вірує”, – кажу йому.

“Я написав книгу, – торочить пан. – Про свою героїчну молодість. Думаю, вона зацікавить моїх співвітчизників. Але є одна проблема”.

“Яка ?” – питаю.

Пан трохи знітився: “Я недостатньо володію словом”.

“Хіба це проблема? У нас достатньо таких, що нічим не володіють. …Окрім слова”.

“Справді, – знову втішився пан. – Значить, ще не вмерла Україна. Ви познайомите мене з цими людьми? Я хочу, щоб вони поправили мою книгу”.

“Нема питань. Вам, певно, потрібен Літерат?”

“Думаю, що так”.

Ми підходимо до обшарпаного будинку, піднімаємося бруднитми сходами. (Ліфт не працює). На стінках нас зустрічають написи англійською та російською. Діаспорний пан, читаючи написане по-англійськи, червоніє. Добре, що він не знає російської.

Нарешті ми перед дверима квартири Літерата. Тисну кнопку дзвінка. “Яка це холера так рано дзвонить?” – чується невдоволений голос.

“Масковскає врємя – двєнадцать часов”, – десь повідомляє радіо.

З-за дверей з’яляється неголена фізія з червоними очицями.

Діаспорний пан. Пане Літерат?

Літерат (хриплуватим, прокуреним голосом). Власною персоною.

Діаспорний пан. Мені вас рекомендував ось цей чололвік (жест у мій бік). Казав, що ви могли б мені допомогти.

Літерат (байдуже). Гм…

Діаспорний пан. Я приїхав з Європи.

Літерат (міняється в голосі). О, дуже приємно! Заходьте.

Діаспорний пан (заходячи). Бачите, справа в тім… Я – старий вояка.

Літерат (майже натхненно). Наші ветерани… Наша гордість… Наше багатство…

Діаспорний пан. Дякую, пане Літерат. Але не треба високих слів. Ми виконували свій обов’язок. Обов’язок перед краєм.

Літерат. Краяни вас не забудуть.

Діаспорний пан. Радий, дуже радий, що в нас є такі люди. Ви мені допоможете?

Літерат. Про що мова…

Діаспорний пан. Знаєте, на старості літ взявся за перо. Написав книгу.

Літерат. Правильно, так і треба.

Діаспорний пан. Але з мене поганий письменник. Ось якби ви дещо підправили.

Літерат. І підправимо, і книжку видамо.

Діаспорний пан. У боргу не залишусь.

Літерат. Ну, ми домовимось…

Діаспорний пан. Отже, я можу подати вам рукопис.

Літерат (кривить губи). Читайте, це дуже цікаво.

Діаспорний пан (вмощується у фотелі й витягує рукопис) Ви розумієте… Я так хвилююсь…

Літерат. Розумію…

Діаспорний пан (читає). Настала пізня осінь. Йшли холодні дощі. Вітер пронизував до кісток. Вся наша одежа промокла, порвалася. Ми не мали що їсти. Не мали де обігрітись. Коли лягали спати, то виламували гілки і з них робили постіль.

Літерат. Це добре, дуже добре. Але треба щось героїчне. Так би мовити, для виховної мети.

Діаспорний пан. Я спробую (починає порпатися в паперах).

Тим часом на порозі кімнати з’являється Повія. Все в неї пом’яте, в тому числі й душа.

Повія. Сігарєтку би…

Літерат. Фігушкі, одні бички зостались.

Повія. Тожє мнє кавалєр. Я то думала – пісатєль, деньгі лапатой грєбьот…

Літерат. А що тобі треба? Каву з коньяком у ресторані пила? Пила. Пляшку горілки вдула? Вдула. А з тої літри самогонки, що вдома тримав, навіть на похмілля не залишилось.

Повія. Дура я, дура. Вчєра такіх мальчіков магла падцепіть… С зєлєнью.

Літерат. Не мішай работать. Скоро в мене теж появиться зелень.

Діаспорний пан (розібравшись із своїм рукописом, продовжує читати). Небезпека підстерігала нас на кожному кроці…

Літерат. Ні, ні, так не годиться. (Забирає собі рукопис і починає читати в своїй інтерпретації). Безбожна влада, що опанувала нашу благословенну землю, робила все для знищення її кращих синів та дочок. Вона посилала проти нас головорізів, бандитів… Але ми сміливо йшли в бій. (До діаспорного пана) Зрозуміло?

Діаспорний пан. Здається. (Бере свій рукопис і читає). Ми знали, за що б’ємося – за нашу землю, за рідні ниви, ліси, ріки… За те, щоб бути господарями на своїй землі.

Літерат (підходить до діаспорного пана й заглядає в його текст). А за що боролися кляті окупанти? За жирний шматок сала. За самогон. За те, щоб гвалтувати наших дівок. У них не було в душі й краплі святості.

Діаспорний пан. Їх затуманило сатанинське вчення.

Літерат. Правильно!

Обабіч Повії з’являються совєтські Ветеран та Ветеранша.

Ветеран. Нічєго нє правільна. Как ви смєєтє нас аскарблять?! Ми – асвабадітєлі! А кто ви?

Ветеранша. Бандіти – вот кто ані. Прєдатєлі!

Повія. Бабушка і дєдушка, успакойтєсь. Всьо будєт харашо. Нє абращайтє на ніх вніманія. Ето – нєсєрьйозно. Лучше пашлі атсюда.

Совєтські ветерани разом з Повією прямують до виходу. Тут вони наштовхуються на мене. “Чіво стаіш? – питає Повія. – Пашлі с намі”.

А чом би й ні? Літерат з діаспорним паном і без мене розберуться.

Опиняємось на вулиці. Там бігають чоловіки з чалмами на головах. В руках у них автомати. Десь чути постріли. Дим. З’являється танк, розцяцькований червоними зірками. Із нього вилазить солдат, який починає стріляти. Чоловіки в чалмах падають.

“Так іх, так іх”, – тішаться Ветеран і Ветеранша.

“Харашо, – чується голос із мегафону. – Хватіт”.

Дим розвіюється. З’являється червонопикий чолов’яга з мегафоном. Чоловіки в чалмах, обтрушуючись, починають підійматися з землі.

“Что єто такоє, таваріщ?” – зпитує Ветеран.

“Всьо нармальна, атєц, – каже червонопикий. – Кіно снімаєм. Так сказать, атєчєствєнний прадукт о подвігах афганцєв”.

“Правільна, – не може натішитись Ветеран. – От єслі би єщьо о чєкістах снять”.

“Всєму свайо врємя, атєц!”, – кладе на миршаве ветеранське плече руку червонопикий.

“А тєпєрь, – продовжує він, – сцена в бордєлє. Наш гєрой встрєчаєтся там со своєй, так сказать, зємлячкой, которая работаєт прастітуткай. Ваня, ти гатов?”.

“Всєгда гатов!” – бере під козирьок воїн, що кілька хвилин тому героїчно стріляв по душманах.

До червонопикого підскакує непоказний чоловік. “Ета нєвазможна” – лепече він.

“Пачєму?”

“Ми нє можем найти подходящую прастітутку”

“Бардак! – обурюється червонопикий. – Дожілісь! Тожє мнє праблєму нашлі!”

“Можєт я вам падайду? – грайливо цікавиться Повія. – Соответствующій опит у мєня імєєтся”.

“А ти дєржавну мову знаєш?” – рикнув червонопикий.

“Зачєм она мнє? Развє кіно нє на общєпонятном?”

“На общєпонятном, істєствєнно. Но ето атєчєствєнний прадукт. І должна бить сцена, гдє би кто то загаваріл на дєржавной мовє. От ми і рєшілі – пусть гаваріт прастітутка. Но вот праблєма – нікак нє можєм найті такую”.

“Ну, ета вабщє! – обурився Ветеран. – Парядачнай дєвушкє в кіно нє дают сніматься. Діскрімінацію через какую-то мову развєлі”.

“Зачєм ви так, атєц?” – намагався заспокоїти його червонопикий.

“Нікакой я тєбє нє атєц. Націоналіст! – бризкає слиною Ветеран. – Єму мову в кіно подавай. Ето нарушєніє прав чєловєка. Я в ООН жаловаться буду”.

Ветеран, Ветеранша й Повія демонстративно розветаються і йдуть. Кіна не буде.

Мені хочеться побути насамоті, в своєму колі. Та не судилося. Чую: скриплять гальма. Біля мене зупиняється “Волга”. Висовується голова: “Брут, чому ти не з нами?”

“А хто ви такі?”

“Ми борці з тиранією. Ти теж не любиш тиранів”.

“Не люблю”.

“Тоді мусиш приєднатися до нас”. Відчиняються дверцята і я сідаю на заднє сидіння. Мені простягає руку чоловік солідного вигляду. “Я, – каже, – Теперішній Провідник”.

“Куди їдемо?” – питаю.

“Нам потрібно поговорити про Нашу Ідею. Але це не варто робити на голодний шлунок”.

“Волга” гальмує. Ми перед дверима ресторану. Нас зустрічає якийсь чоловік. Виявляється, це Майбутній Провідник.

Заходимо. Стіл вже накритий. А які напої та наїдки на ньому!

Я ніяковію. Чи витримає мій гаманець таке навантаження?

Майбутній Провідник помічає мої вагання.

“Це за рахунок нашої організації”, – пояснює він.

Першу чарку ми, звісно, піднімаєм за Нашу Ідею. Розмови спочатку крутяться навколо того, як до неї прихилити широкі народні маси. Але чим більше алкоголь піднімає настрій, тим більше ідейність відступає на задній план. Провідники починають вести мову про дуже приземлені речі. Зокрема, про гроші. Але вчасно зупиняються й згадують, що їм треба їхати на акцію.

“Давай з нами”, – пропонують вони.

Автомобіль підвозить нас до стадіону. Тут багато людей. Швендяються вони туди-сюди. П’ють пиво, горілку… Їдять шашлики. (Цього добра завезли дай Боже). А ще – розмовляють на вільні теми.

Десь збоку грає оркестр. Фальшиво, але патріотично. Та головне – не це. Головне, що арка, яку спеціально спорудили для цієї імпрези, пофарбована кольорами національного прапора.

Підбігає захеканий чоловічок і повідомляє, що нас дуже чекають.

Теперішній Провідник гордо крокує попереду. За ним ледь встигає захеканий чоловік. Не відстає Майбутній Провідник. Лише я пасу задніх. Оркестр починає грати національний гімн.

Теперішній Провідник, вийшовши на поміст, кладе свою праву руку на серце. Щоб усі бачили. Захеканий чоловічок скромненько опускає додолу очі й ворушить устами – ніби він знає слова гімну. Майбутній Провідник своїми водянистими очима дивиться кудись уперед…

Як тільки вщухли останні акорди гімну, чоловічок метушливо підбігає до мікрофону. Виявляється, ці імпреза здійснюється на честь Великого Провідника. Він колись загинув від рук ворогів. І зараз ми його дуже шануємо. Чоловічок ладний розповідати, як він любить Великого Провідника, та вчасно зупиняється і надає слово Теперіщньому Провіднику.

Той вдягає окуляри, витягує папірчика й починає читати: “Дорогі друзі! Нарешті на повну силу ми можемо сказати про Нашу Ідею. Наша Ідея – це дійсно Наша Ідея. Вона вистраждана багатьма поколіннями. За неї йшли в тюрми, лили кров…” І далі в такому дусі.

Теперішній Провідник закінчує промову. Лунають мляві оплески. Майбутній Провідник Теперішньому тисне руку.

Ми йдемо зі стадіону. Знову сідаємо в автомобіль.

“Їдемо в наш клюб”, – дає наказ шоферу Теперішній Провідник.

“Що це за клюб?” – запитую я.

“Як? Ти не знаєш про наш клюб? Наш клюб – це “Наша слава”.

“Волга” довозить до клюбу. Біля входу стоять кілька хлопців у напіввійськових строях. Очі порожні. Зате які біцепси!

Провідники вільно проходить, але мене вартові перепиняють.

“Кажи Десять Наших Заповідей”, – ставлять вимогу.

“Хлопці, пустіть його. Це – наш”, – дають вказівку провідники.

Я опиняюсь у коридорі. На стіні висять портрети людей, які служили Нашій Ідеї.

А ще – символи. Багато символів. І всі наші.

З репродукторів лунають бадьорі наші мелодії.

“Слава! Слава! Слава!” – гримить у залі.

“Пане-добродію, – це до мене, – ви вже куштували наших вареників? Вареникам – слава!”

“Що там вареники! Ще більш нашою є макітра, в якій вони купаються в нашій сметані. Слава нашій макітрі! Слава нашій сметані!”

“Істинно. Ця макітра – реліквія нашої тисячолітньої культури. Слава нашим реліквіям!”

“Сподіваюсь, – це знову до мене, – нашу горілку ви вже покуштували? Слава нашій горілці!”

“Як? Ще не пили нашої горілки? Ганьба!”

“Віддаєте перевагу каві? Ганьба!”

”Чому ж, кава – це теж наш напій. Слава нашій каві!”

“І не лише кава. Все – наше! Тільки чужинці у нас все повідбирали. Чужинцям – ганьба. Всім нам – слава!”

“Але ми своє повернем. …У запеклій боротьбі. Нашим героям – слава!”

“Слава! Слава! Слава!”

“А тепер, панове, послухайте лекцію Нашого Великого Агітатора”.

Під вигуки “Слава!” з’явився непримітний чоловічок. Умить він перетворюється в Зевса-громовержця. Вибачте, на нашого Перуна. Й зачинає метати блискавки-громовиці: “Хто сказав, що Наша Ідея – погана? Наша Ідея – найкраща! Ніхто не має такої Ідеї! Нема і мати не буде! Бо вона – Наша! Слава Нашій Ідеї!”

“Слава! Слава! Слава!”

“Панове, давайте привітаємо Нашу Ідею та Нашого Ідеолога!”

Біля дверей до зали клюбу з’явилася парочка. Присутні впадають у екстаз. Деякі екзальтовані жіночки плачуть. Чоловіки кричать свою “Славу!”

А парочка собі йде. У Нашої Ідеї якийсь неживий погляд. Здавалося, вона нікого не помічає. Зате Наш Ідеолог намагається все запримітити. На його устах грає ледь помітна посмішка.

Теперішній Провідник хапає мене за руку й тягне до цієї парочки.

“Високоповакжна пані Наша Ідея! Не менш високоповажний пане Наш Ідеолог! Згідно ваших мудрих рекомендацій і завдяки вашій невтомній праці, ряди Нашої Організації поповнюються вченими людьми. Ось перед вами Хома Брут, – і виштовхує мене наперед. – Поки що він недовчений академік. Але академіком стане, нашим академіком”.

Наша Ідея лише ледь киває головою.

“Сподіваюся, він знає Десять Наших Заповідей?” – цікавиться Ідеолог. А в його голосі я вловлюю ледь помітні іронічні нотки.

“Аякже”, – відповідає за мене Теперішній Провідник.

“Ми достойно оцінимо вашу працю на користь нашої організації”, – обіцяє Теперішньому Провіднику Наш Ідеолог.

Я підводжу очі й дивуюся. Наша Ідея та Наш Ідеолог зовсім голі. Але цього присутні не помічають. Чи, можливо, робили вигляд, що не помічають.

Доплівшись до столика, я різким рухом відсторонюю каву і наливаю собі горілки.

“Гидко?” – чую запитання.

На мене дивляться сумні очі жінки.

“Хто ти?” – питаю я.

“Можеш називати мене дисиденткою. А взагалі в мене багато імен”.

“Як же ти сюди потрапила?”

“Я всюди. Навіть там, де мене не чекають”.

Раптом присутні в залі зриваються з місць і починають співати гімн.

“Пішли, потанцюємо”, – пропонує жінка.

“Як? – лякаюсь я. – Це ж незручно”.

“Навчися робити те, що тобі хочеться. …Навіть якщо це незручно перед іншими”.

Я відчув, як її маленька, але тверда рука лягла на моє плече. Нам було добре. І ми танцювали.

Інші співали гімн.

Коли це скінчилося, до мене підійшов Теперішній Провідник.

“То як? – запитав він. – Ти готовий виступити з рефератом на Великому Нашому Зборі?

Я чомусь кивнув головою.

Ми спустилися до авто. Це вже була не “Волга”. “Мерседес”!

У мишині вже сидів Майбутній Провідник. “Гарний автомобіль маєш, пане Провіднику, – сказав він. – Певно, Наш Ідеолог допоміг?”

“Так, Наш Ідеолог – гарний хлопець”.

Машина рушила. А зупинилася аж біля театру маріонеток. Саме тут мав відбуватися Великий Наш Збір.

У вестибюлі нас зустріли холеричні чоловіки, не в міру емоційні жіночки. Вони розмахували стягами, били себе в груди, про щось гаряче говорили. Побачивши провідників і мене разом з ними, закричали “Слава!”

Я опинився в президії. Біля мене всівся Наш Великий Агітатор.

Спочатку на трибуну вийшов Теперішній Провідник. Він, як і на стадіоні, начепив на ніс окуляри, витягнув того самого папірця й почав читати. Його слова неодноразово переривалися оплесками й вигуками “Слава!” Тим часом Наш Великий Агітатор малював на папірчику химерні візерунки.

Надали йому слово. Він сказав те саме, що в клюбі “Наша слава”. Зал шаленів.

Тут я почув, що мене просять до слова. Вийшов на трибуну. Глянув у зал. Хотів у ньому знайти пару очей без екзальтації. І мій погляд зустрівся з поглядом жінки, яка запросила мене до танцю в клюбі “Наша слава”.

Тоді я сказав: “Панове! Я хочу, щоб ви тверезими очима глянули на Нашу Ідею та Нашого Ідеолога. Вони зовсім не такі, як їх зображують. Їх треба міняти”.

Зал вибухнув обуренням.

“Як він сміє таке говорити?!”

“Зрадник!”

“Ганьба!”

Раптом у мене потемніло в очах. Я втратив свідомість.

Коли прийшов до тями й розплющив очі, то побачив, що сиджу в фотелі у куточку якоїсь дивної кімнати. Чимось вона мені нагадала стару церкву, в якій я читав над Панночкою Святу Книгу. Тут було темно, зловісно. А зі стін на мене дивилися лики. Але не святих, а мертвих козаків, по яких повзали мухи.

Відчинилися двері і до кімнати зайшли Панночка й Кавалер. Вони не звертали на мене увагу.

“Ти обіцяв привести мене у Вавилон. Я хочу забуття”, – сказала Панночка.

“Моя люба, – обізвався Кавалер, – Вавилон – у кожному з нас. Його лише треба віднайти”.

“Так, але забутись можна лише в зримому Вавилоні”.

Кавалер поклав Панночку на тапчан, впившись у її холодні уста. Й пообіцяв: “Я обережу тебе від неприємної пам’яті”.

“То хто ти є, мій Кавалере?” – запитала Панночка, коли її коханець утамував жагу.

“Я – твоя законна половина, – проказав він. - Бо ти – мертва, а я – мертвописець”. Та й повів рукою в бік своїх картин.

“Маєш рацію, – сказала Панночка. – Ми обоє успадкували мертве”. А потім ще запитала: “Ти завжди був мертвописцем?”

“Здається, ні. Колись я розмальовував храм божий. А потім, осідлавши чорта, полетів до Санкт-Петербургу й загубив свій талант. З того часу і малюю смерть”.

Панночка притулилась до Кавалера. Хотіла, щоб трохи зігрів її. Хоча знала: цього не буде. “Чого вартує холодний світ?” – запитала вона.

“А де ти бачила, щоб пізньої осені світ був теплим?” – почула від Кавалера.

Голова його мляво опустилась на подушку. І він заснув. А Панночка дивилась у вікно, в зіниці ночі. На дворі вітер бавився жовтим листом.

Панночка відійшла від вікна, наблизилася до Кавалера і встромила в його серце кинжал. Виглядало це театрально. Кров залила картини мертвописця.

Від несподіванки я зойкнув.

Панночка хижо посміхнулася, глянувши на мене: “І ти, Брут! Я ж казала: ми ще зустрінемось”.

“Навіщо ти це зробила?”

“Він не дав мені забуття. – пояснила Панночка. – На його картинах я побачила героїв-козаків. І серед них свого батька”.

“А чи були козаки героями?” – висловив я сумнів.

“Але ж так хочеться вірити, що вони – герої”. Панночка махнула рукою – ніби хотіла відігнати осоружні думки.

“Ти покличеш Вія?” – поспитав я.

“Навіщо? Ви самі себе умертвили”.

“І ми не воскреснем?”

“Це залежить від вас”.

“Що ж нам робити?”

“Йти. Долати шлях від Вавилону до Єрусалиму. Це важко”.

“А коли подолаємо, то що?”

“Тоді застанете румовище”.

“То чи варто покидати Вавилон?”

Панночка сумно посміхнулася: “Варто, бо блаженні ті, хто в дорозі”.

Вона поцілувала мене на прощання. І полетіла.

А ще здалося мені ніби прошептала: “Може, ви і відбудуєте свій Єрусалим”.