Олександр РОСС. В далекій стороні

Автор про себе. Народився, підріс, одружився. Вже посивів, а творчої біографії не маю.

Падолист

Іще не вийшов із дібров,

Ще жовтень літа не зборов…

А. Малишко

Про Тодженську котловину, що в Республіці Тува, існування якої, у нас в Україні, мало кому відоме, так не скажеш. І дуба тут не знайдеш і жовтень «боре» літо на початку вересня.  Величезна, практично не заселена, територія розміром з Білорусь. Місця незвичайної краси. Гори висотою з наші Карпати порослі столітніми кедрами, безліч великих і малих рік, струмків і озер заповнені рибою. Лосі, олені, ведмеді не бояться людини, тому-що вперше її бачать. Тут беруть початок Каа-Хем (Мала Ріка) і Бій-Хем (Велика Ріка), в столиці Туви, місті Кизил, вони зливаються і дають початок великій Сибірській ріці – Єнісею.

В цім краю, наприкінці семидесятих років минулого століття, геологічна партія проводила зйомку. Польовий сезон закінчувався, снігові шапки поволі опускалися з гірських вершин, нічні заморозки наближалися до – 10.  На базі партії, в невеликому тувинському селищі, залишилося двоє, чекали загін з чотирьох чоловік, який от-от повинен вийти з тайги. Потім база консервується, люди спецрейсом вилітають на зимівлю в Кизил. Це були молоді неодружені хлопці. Чому залишили саме їх? Їх не чекали вдома дружини і діти й самі вони не дуже поспішали до міста. Називали їх в партії просто – Андрій Студент і Юра Бурят. Прізвиськам своїм вони відповідали цілком. Студент дійсно не перший рік навчався на геологічному факультеті Київського університету. Двічі його відраховували, перший раз – коли він приїхав з виробничої практики в грудні місяці (повинен був в вересні), другий – коли не приїхав зовсім. Але потім, через декілька років, зміг відновитися на заочну форму навчання. Це був високий міцний хлопець з довгим волоссям і густою, давно не стриженою бородою. Влітку він працював в геологічній партії. А взимку, під час відпустки, влаштовувався в лісгосп мисливцем і рік назад встановив рекорд селища по відстрілу білки. Стріляв він влучно, швидко ходив по тайзі, не боявся холоду й не знав втоми, чим викликав неабияку повагу в нечисленного місцевого населення.

         Юра Бурят був сином прокурора з Улан-Уде, там же, в столиці Бурятії навчався в педагогічному інституті. На якійсь вечірці встряв в халепу, «пирнув» людину ножем. Батько вивіз його з міста і заховав в тайзі, в геологічній партії, керував якою його однокласник. Справу вже «зам’яли”, батько написав листа, давав «зелене світло»  просив сина повернутися, але Юра не поспішав, йому тут, в цьому забутому богом селищі було добре.

Вже «добрий місяць» хлопці збирали гриби і маринували їх в великій дерев’яній бочці, ловили рибу, частину смажили, а іншу частину солили і в’ялили, ходили на полювання. Вечорами топили баню, парилися, потім купалися в холодній гірській річці і знову парилися. Таке життя їм подобалося, тим більше, що за це ще й гроші платили.

У Юри була мрія – здобути шкуру ведмедя, але полювання на цього звіра справа небезпечна. Якщо його не вб’єш з першого пострілу, а тільки пораниш, що дуже ймовірно,  і звір зникне в тайзі – чекай неприємностей. Тому працівники геологічної партії, весною, перед виходом в тайгу, «поховали» Юрину мрію. Вони домовилися, задля своєї ж безпеки, не полювати на ведмедя, якщо потрібне м’ясо, то, будь ласка, вполюй марала чи сохатого.

Тепер, коли вони залишилися вдвох зі Студентом, пополювати можна було б, та от поблизу селища ведмеді давно не водилися. Але в одного з місцевих жителів, відставного майора міліції , на стіні його дерев’яного однокімнатного будинку великими цв’яхами була прибита гарно вичинена ведмежа шкура. «Носив» її екземпляр величезний. Висотою до трьох метрів, не менше, тому-що шкура на стіні не поміщалася, нижня її частини простягалася по полу. Продати її відставний капітан категорично відмовлявся.

-       Зачем мне деньга?  - запитував він у хлопців і сам же відповідав,

-       мне деньга не нужна.

В цих дрімучих лісах, серед аборигенів, гроші дійсно не користувалися великим попитом.

Цінилася пушина, в основному соболь, хороша риба і, особливо, горілка. В магазинах невеличких лісних селищ продаж алкогольних напоїв строго заборонявся. Тому цей дефіцитний товар являвся основною розмінною монетою.

Хлопці знали, як можна здобути саме цю шкуру і Юра, ще весною, виміняв у пілотів на пудового тайменя шість пляшок «Екстри». Та цього було мало. Салчак, так звали відставного майора, хотів цілих десять пляшок.  Хлопці мали бочку соленого харіуса, її можна виміняти в тих же пілотів на чотири пляшки горілки, але студент був проти. Він збирався повернутися сюди на сезон полювання і хотів зберегти рибу до тих часів.

-       Салчак, навіщо тобі горілка, візьми гроші, в тебе син в городі, зробиш йому

 подарунок, а горілка що? Вип’єш, поб’єш дружину, потім собаку поб’єш, голова з похмілля болітиме, а то й з сусідом зчепишся, неприємності будуть, візьми гроші, - вмовляв він тувинця, але тому – хоч «обух на голові теши» - все своє ладить:

-       Нє.. мнє дєньга не нужна, десять бутилкі водка давай! Шкура забірай.

Після чергових невдалих перегорів  хлопці поверталися на базу.

-       На завтра погоду обіцяють, «борт» буде, я взнавав сьогодні в порту (аеропорт – дерев’яний зруб на краю поляни, в якому знаходиться радіостанція і чергує радист), може поміняємо рибу на горілку? - Просить Юра Студента, - я скоро повернуся в Улан-Уде і вже ніколи не зможу добути таку  шкуру.

-       Борт буде? Це добре. Салчак знає, що в тебе є горілка? – запитує Студент.

-       Так, знає, - відповідає Юра.

-       Нічого ми завтра міняти не будемо. Дай мені одну пляшку «Екстри» і займайся своїми справами, через день, максимум через два шкура буде в тебе.

-       Як ти це зробиш?

-       Побачиш, я ж, все таки, п’ятий сезон  в цих краях отираюся, трішки місцевий люд вивчив.

Наступного дня, зачувши гуркіт гвинтокрила,  хлопці всілися на веранді й стали спостерігати, як пілоти витягали з кабіни великі важкі портфелі до «неможна» напхані пляшками горілки, а місцеві жителі котили бочки риби, несли пакунки з пушниною все це мінялося, тут же «приливалося», одним словом - свято почалося і Салчак брав в ньому безпосередню участь. Хвилин через сорок, коли всі бочки були завантажені на «борт», а нечисленні пасажири зайняли свої місця в салоні, гвинтокрил взяв курс на Кизил. Селище ж продовжувало «гуляти» доки вся виміняна горілка не була випита.

         Хлопці в цьому масовому загулі участі не брали. Залишок дня вони провели як і завжди,  ловили рибу, топили баню, готували вечерю.

Зранку студент піднявся затемно. Насмажив риби, відварив печінку декількох налімів, дістав маринованих грибочків, приготував пучок трішки примерзлої, але ще свіжої черемші, навіть декілька картоплин відварив, які дав йому Василь Квітний, нащадок виселених в ці краї в тридцяті роки українців і єдиний в селищі хто цю картоплю вирощував. Приготувавши сніданок з такої «невиданої» кількості блюд він розбудив Юру: «Умивайся, одягайся і готуйся снідати, почнемо коли прийде Салчак».  Побачивши «шикарно» накритий стіл Юра, не виказуючи свого здивування, запитав: «А він прийде?» - Можеш не сумніватися відповів Студент.

-       Добре – мовив Юра і пішов вмиватися. І Салчак дійсно прийшов. Щілинки його монгольських очей зовсім запухли, на темному обвітреному обличчі збереглися вм’ятини від твердої подушки, що було явною ознакою важкого похмільного сну. Давно не прана картата сорочка розхристана, не дивлячись на ранковий заморозок, на плечі накинутий засмальцьований ватник. Салчак подивився на накритий стіл, очі «побігли» навколо шукаючи пляшку, не знайшли.

-       Снідати будете? – запитав,

-       Так - відповів Студент – хочеш? - Салчак зам’явся: «Та ні, я в справах», він важко «плюхнувся» на ліжко. Зайшов Юра, в нього було таке ж темне обвітрене монгольське обличчя, тільки значно свіжіше, особливо після вмивання. 

Студент вже сидів за столом, Юра повісив рушника на вбитий в дерев’яну стіну гвіздок, сів за стіл і звернувся до Салчака – сідай до столу, - той промовчав. Відповів Студент – він у справах. – Аа... протягнув Юра.

-       Так яка в тебе справа до нас, Салчак? – запитав Студент. Тувинець довго думав з чого почати, нічого «дипломатичного» не придумаши важкою зі страшного похмілля головою випалив:»Продаю ведмежу шкуру, за шість пляшок горілки».

Студент помахав пальцем перед Юриними очима так, щоб тувинець цього не помітив, даючи знак, що переговори буде вести він, а Юра повинен мовчати.

-       Я в цьому році  на сезон залишуся, білки багато буде, чи не правда? – звернувся він до Салчака.

-       Так, багато буде, так, - підтвердив той, не розуміючи до чого хилить цей молодий здоровань. А той продовжував,- в верхів’ях Алима я зустрів такого ведмедя, як паровоз, не менше, знаю куди він вкладеться зимувати, після сезону піду і здобуду, шкура буде не гірша твоєї.

-       Алим далєко однако – по чукотськи мовив Салчак, голова його похилилася на груди. Він чекав, що йому відразу видадуть горілку і він загасить страшний вогонь в горлі, а потім піде і принесе шкуру, знову буде пити горілку, спати і знову пити, а що буде коли горілка закінчиться він думати не хотів і не міг. А Студент робив вигляд,  що не бачить похмільних страждань тувинця і продовжував говорити: «В нас є трішки горілки, сьогодні в Юриної нареченої день народження, так ми вирішили відсвяткувати», він дістав з рюкзака заготовлену пляшку «Екстри».

-       Юра мимоволі почухав потилицю намагаючись згадати, чи в нього взагалі була коли-небудь наречена?  А студент бадьоро поставив перед собою дві чорні від відкритого вогню і міцного чаю металічні чашки, добряче хлюпнув туди горілки, промовив короткий тост за любов, міцну сім’ю і ще за щось і вони з бурятом випили. Закусили грибочками й печінкою налима. Студент відразу знову налив і звернувся до тувинця: «Бачиш, Салчак ми не можемо купити шкуру за шість пляшок горілки, тому що в нас їх вже не має, цих шести пляшок». Вони з Бурятом знову випили. Салчак почав нервувати, йому було погано, внутрішній вогонь розгорався з новою силою, а «вогнегасник» стояв поряд, на столі і він пошкодував, що відмовився від сніданку, коли б погодився і йому б зараз Андрій наливав таку жадану прозору рідину в брудну погнуту металічну чашку.

-       Хорошо – погодився невідомо з чим тувинець – продам за п’ять бутилок. Запанувала тиша, хлопці апетитно пережовували сніданок. Доївши шматок смаженого харіуса Андрій знову налив горілки в чашки й звернувся до знемагаючого від спраги тувинця: - Салчак, ми давно торгуємо ведмежу шкуру яка висить в тебе на стіні, ми пропонували тобі гроші, було?» – було, – відповідає тувинець, – ми пропонували тобі шість пляшок горілки, було? – так, і це було – без особливого ентузіазму погоджується Салчак, - тепер в нас немає грошей і шести пляшок горілки також не має, так, що вибачай – продовжив Андрій – єдине, що ми можемо тобі запропонувати, в обмін на шкуру, це… - він замовк, запустив руку в свій рюкзак, дістав гранений стакан, поставив його  на стіл, наповнив по самі вінця, тільки потім продовжив, - оцей стакан горілки, хочеш? – Студент допитливо подивився в мутні щілини очей тувинця – неси шкуру, не хочеш, не неси. – Вони з Бурятом вже трішки захмеліли й розвеселилися  всі своїм виглядом показуючи, що їм абсолютно все одно принесе Салчак шкуру, чи ні. Старий тувинець перевів важкий погляд зі стакана на молодого здорованя й остаточно зрозумів, що без проданої шкури йому сьогодні не похмелитися, він помовчав, а потім зробив останню спробу поторгуватися: «За одін бутилку давай?» Запанувала тиша, Юра Бурят вже відкрив було рот, щоб погодитися, але Андрій підняв вверх вказівний палець, нагадуючи цим, що говорити повинен тільки він.

-       Салчак! – підвищеним тоном проголосив він – торг закінчено, ми все сказали! І став знову наповнювати чашки, стакан сиротливо стояв посеред столу розносячи навкруги запах спирту. Тувинець поволі піднявся й вийшов з кімнати. Юра з жалем промовив: «Потрібно було  міняти на пляшку». Андрій не квапливо пригубив горілку, поклав до рота солений підберезовик і тільки тоді відповів: «Юрко, ти ж знаєш, що в минулому році я встановив рекорд місцевого лісгоспу по відстрілу білки, тепер ми (саме так і сказав – ми, хоч міг сказати і – Я)  з тобою встановимо найнижчу ціну на відмінну ведмежу шкіру». І він не помилився, Салчак, вийшовши з бази партії, «підтюпцем», швидко як тільки міг добіг до свого будинку, зірвав зі стіни шкіру й попрямував назад.  Все це зайняло якихось 7 чи 8 хвилин. Зайшовши в кімнату він кинув шкіру на ліжко Бурята, підійшов до столу, руки його так трусилися, що він вимушений був взяти наповнений стакан двома руками, окрім рук в нього ще й голова трусилася, тому коли він пив горілка текла по підборіддю й капала на брудну сорочку, залишаючи темні плями. Хлопці мовчки спостерігали. Салчак   опорожнив стакан, відригнув смердючі випари, зробив два кроки назад, до ліжка, сів на нього, незграбно відкинувся на спину й застиг. Через декілька секунд Юра невпевнено встав на ноги, нахилився над тувинцем і, скоріше радісно чим  здивовано промовив - Живий!. - Андрій  полегшено зітхнув - Я також подумав, що він «коні кинув», а чоловік просто стомився, ну якщо все нормально, то тоді давай «приливати» покупку! – І вони, не дивлячись на ранній час, почали «приливати», чи «обмивати», кому як більше подобається, омріяну Бурятом шкіру. Андрій дістав з-під ліжка гітару, провів пальцями по струнах – Юра, ти чув як звучить бандура? – запитав.

-       Чув, що є такий інструмент, але я його навіть не бачив, як я міг його чути? – в свою чергу запитав він. Юра вже був досить п’яненький, а от про Студента цього не можна було сказати.

-       Жаль – задумливо мовив він, ото музика, а це – він підняв гітару, показуючи її співбесіднику – так, одна назва. Але почав грати, потім співати. Співав народні пісні й співав гарно – Ой на горі та й женці жнуть…, Засвіт встали козаченьки…, але найбільше Юра Бурят вподобав «жіночу» пісню – Ой у вишневому саду… Вони почали пити маленькими дозами, пили за «Україну від Ужгорода до Камчатки» й за «Вільну Бурятію» пили, а коли просинався Салчак і просив налити, то й за «Незалежну Туву» також пили, хоч п’яний не вміру тувинець, озирався по сторонах і зі знанням справи (все ж таки, майор міліції, хоч і у відставці) примовляв: “ за «Вільну Бурятію» мабуть можна і навіть за Незалежну Туву» ще нічого, а от за «Україну від Ужгорода до Камчатки»  і «посадіть могут». Тоді Андрій своєю міцною рукою показово тягнувся  відбирати гранчака, що примушувало тувинця миттєво погоджуватися: «За Україну, так за Україну!».

Після кожної дози Юра просив: «Про соловейка давай! – І співали про соловейка, Бурят як міг підспівував і, як «настоящий козак», іноді «пускав сльозу». Разів зо два до них заходив хтось із місцевих, також випивав за «Україну… , слухав пісень і йшов у своїх справах, хлопці його проводжали на вулицю, вдихали свіжого повітря й продовжували гуляти.

 Сонце вже давно сіло, з далеких засніжених вершин опустилися важкі хмари й сипнули снігом. Бурят спав, поклавши голову на стіл, Андрій виставив пусті пляшки в один ряд – шість – голосно констатував сумний факт. Невпевнено став на ноги, згріб зі столу залишки їжі, вийшов на вулицю й віддав собакам, добрий десяток яких з самого ранку «несли вахту» біля дверей, вдихнув на повні груди морозне повітря. Спати не хотілося, він повернувся в кімнату, Салчак намагався встати з ліжка, - куди зібрався? – запитав його Андрій – ночуй у нас, місця вільного багато. - Нє-є, домой пойду, на охотє тайга ночєвать – дома – дома ночєвать – невиразно повторяв тувинець і Студент зрозумів, що знаходячись в селищі не гоже ночувати не вдома. Він допоміг тувинцю встати й відвів його до дому. В будинку було темно, дружина Салчака можливо спала, а можливо також у когось в гостях допивала вчорашній «заробіток». Андрій відкрив двері, легенько підштовхнув свого супутника всередину, закрив їх і, з відчуттям виконаного обов’язку попрямував на базу. Піднімаючись на невеличкий ґаночок перед дверима спіткнувся об щось велике і м’яке, не дивлячись на сніг ніч була досить темна. Він помацав руками великий шкіряний згорток під дверима, «згорток» голосом Юри Бурята став співати – Ой у вішнєвому   саду!.. – Мабуть випробовує шкіру на морозостійкість – подумав Андрій, постояв, розмірковуючи, чи не занести п‘яного друга в кімнату, вирішив що не потрібно -  хоч і холодно, але ще не зима, - пішов спати.

Через три доби вийшов з тайги загін, якого хлопці чекали. А ще через десять

днів прибув Мі – 8. Юра Бурят відлітав з Тоджі назавжди. Він ретельно упакував ведмежу шкіру, добре пересипавши її тютюном (щоб міль не з’їла), попрощався з сумним Салчаком, з якого тепер все селище насміхалося, й залишки геологічної партії відбули в Кизил.   

Наступного дня, вірніше вечора, хлопці, підстрижені, в цивільному одязі,

 знайшли квартиру сина Салчака.  Вся сім’я була вдома, – привіт Вам від батьків, - промовив Андрій – от передачу передали, - він вручив прогумований брезентовий мішок з трьома відрами слабо соленого харіуса, а Юра мовчки вручив заклеєний конверт, в який поклав свою місячну зарплату.  Від чаю відмовилися. Коли вийшли на вулицю Андрій промовив – я тижнів через три – чотири полечу в селище, сказати Салчаку? – Скажи, всеодно син коли-небудь скаже, нехай чоловік знає, що ми все таки не пройдохи якісь.

Взимку Андрій розповів в селищі, що історія з ведмежою шкірою і стаканом

горілки, то жарт, що Юра Бурят  купив її в Салчака за 150 рублів і три відра солоного харіуса, тільки віддав все це синові в Кизилі. Потім і син тувинця це підтвердив, але ніхто не повірив, ще довго, коли мова заходила про відставного майора міліції Салчака, говорили: «А-а, це той, що на стакан горілки шкуру триметрового ведмедя Студенту проміняв».

         1983 р.