Кваша Дана: клінічний психолог, готесса та атеїстка

Автор про себе. Я, Кваша Дана Валеріївна, була запланована і реалізована в серпні 1984 в місті Євпаторія, місцевому мотелі, на замовлення старшого братика (на 5 років старший) і батька мого тата. Реалізована 3 червня 1985 року.

У Львові навчалась в ЛНУ ім. І. Франка, де і отримала спеціальність «Клінічний психолог», 2007 року.

Ідентифікую себе як готесса, екзистенціаліста, атеїстка. Вхожу в літературну тусівку Літзавод;) Пишу вірші, пісні, прозу, малюю. Люблю модерн, авангардизм, сюрреалізм. Постмодерн недуже.

                                   

 

 

 

 

 

Жара

 

Жарко мені,  жарко

           сережки розсипати по кімнаті,   

           саму себе фотографувати.

Закривавлені шматочки шкіри на цих фото.

Я тебе давно питала

           для чого залишаєш свій запах?

           для чого тебе мати?

Якщо ти одразу засинаєш.

Ти вміло ображаєшся, тобі личить

            як і обкурені твої слова,

            як і вчорашні слова,

            і ця літня трава навколо

Хоч навколо темрява, хоч ця ніч сліпа.

Як метелики-одноденки тендітні

           ми загинем опівночі,

           точніше – ти зникнеш.

І справді – нас вже немає.

 

 

Амнезійний король

 

Два сонця моїх поснули

Одне – затоплене сливовим вином, мріями і кумисом

Друге – штамповане, як та друкарська машинка

Ти вибухаєш щастям щовечора з новими німфами на колінах

І проживаєш щоразу вперше

Щоразу вперше

Як амнезійний король.

Коли ти розкидаєш руки і рухаєш нашим сідалом як полем

Я здихаю як чорний черв`як  на асфальті

Я гину

Без тої зливи і твого шепоту

Я гину без райських яблук пожертих амнезією

Я гину – ти запитуєш про настрій і день

І запитуєш – ти вже ідеш?

Я йду

І я гину для цього літа

І гину для доброзичливих посмішок моєї батьківщини.

                                            

 

Чорне пиво

 

Чорне пиво очі мої крилом накрило

Дзвониш ти, кажеш – повернешся, смішно.

Стяг чорний мій небо закрив пивом

Твій – зелений, димить й семилисником томить.

Падаєш ти як підкошений під його ноги,

Падаєш ти як втомлений під мої ноги.

Ти повернешся – спатимеш в мене в волоссі,

Тільки не знатимеш, хто я і хто ми.

Будеш вважати – не віддам нікому,

Й стяг свій розплавлений не віддасиш нікому.

 

 

Маньяче

 

Ніжки її зодягнув би в одну хвилину,

Обув би й привів до себе.

Ти! Рудий, в окулярах, як достеменний маньяче!

Носиш мішок ти з собою, щоб зразу її зловити й на плечі, й додому.

Кажеш – ти Еванесенс!

Любий, що ти говориш, Еванесенс – дурниці.

Тут звідусіль десяток друзяк її відбирають у тебе.

Ти відбираєш її, вірніше

Вона як змія пластка між ними й тобою гнучка пронеслась.

Ти проводжаєш її, що поробиш?

Люди навколо, міліція поруч..

Ти мішок свій забув, що поробиш?

«Сфотографуй мене!»

Ти двічі спалахнув

Й зразу маршрутка зловіща забрала.

Смутний маньяче

Тобі не залишилось навіть фото.

                                    

 

 

Місце для сидіння одиноко в потягах

 

Місце для сидіння одиноко в потягах,

                                 місце для сміття.

Знатимеш в моїх малюнках, де ти,

                                 лиш коли захочеш справді.

Лиш коли я буду в відстані,

             лиш коли раптово вдосвіта прийде

             зім`ятий номер Правди.

В ньому весь перелік вбивств на завтра

             і вчорашніх змін.

Те, що любить так моя бабуся,

             зібрання енциклопедичних знань

             статистики утоплеників.

Щось згадається тобі і мимовільний спалах дежавю

             дасть ту мить, коли тебе чекала.

Ти дивись не захлеснись усім тим,

             бо себе полюбиш раптом, безнадійно.

                                          

 

Коли я тебе відпускаю

 

Коли я тебе відпускаю, як мертвих родичів,

Моя кімната ніяк не може заснути,

Мій тато як завше рахує своїх ворогів пролежні,

А котики в очі здивовано стежать.

Мені тоді завше чутно якісь дивні звуки, немов щось вривається.

І важко, неначе падаю щоразу з качелі.

А поруч той мирний сонячний день

                       і твоя неймовірна шкіра,

                                                вона вислизає.

Може це я тебе не втримала?

                                          

 

 

 

Змістовна беззмістовність в незмінній змінності

 

Між моїми грудьми зоряне небо,

                              ти туди не дивись.

Для тебе вгорі - промені Феба,

                              для тебе можливо та вись.

Сонячний пил тобі напевно очі так освітлив.

Знати тобі неможна, як сильно

                               мене чорний морок залив.

Загорну тебе п`янким дурманом на мить,

                 твоє ніжне внутрішнє тіло тремтить,

                 твоє єство тремтить.

 

Я залишу тебе неодмінно, це незмінно.

                                    Ти станеш змінним,

 коли забере мене мій демон внутрішнього змісту,

                           жбурне знову в  місто

                                            з спустошеним вмістом,

Ти станеш міцнішим і ще більш живим,

                            коли переболить.